Посестри. Часопис №126 / Уривок із повісті для підлітків «ЕкспИрЕмент»

Руся мовчала вже кілька днів.

Від понеділка.

Ніхто не знав, що трапилося.

Батьки спершу не помітили через зайнятість і втому. Зазирнули в кімнату, привіталися – є дитина в хаті, то й добре. Коли помітили, подумали, що донька жартує, і трохи навіть підігрували їй.

А тоді, нарешті, налякалися по-справжньому.  

На всі мамині сльози й татові вмовляння промовити хоча б слово Руся заперечно  хитала головою, пояснюючи очима й жестами, що вона не заговорить. Бо її «ні» означає «ні».   

Ніхто не знав, що відбувається.  

Нові однокласники – хто як. Хтось переконував інших, що людині треба дати спокій, хтось вдавав, що йому байдуже, хтось просто не надокучав. А особливо цікавим рот не закривався:

– Русь, що з тобою?

– Ти на когось образилася?

– Хтось тобі щось зробив?

– Тебе хтось поцілував невдало?

– А завтра розмовлятимеш?

– Ти така дивна…

– Ти зі всіма так чи лише з нами?

– А тебе нічого не болить? А голова? Ти не вдарилася раптом? 

– Повідомлення хоч можеш писати?

– А в інсті щось запостиш про свій бойкот?

– Це такий челендж із тік-току, так?

Від цих питань у Русі пришвидшувалося серцебиття: тік-так-так-тік-ток-так-не-так. Вона то червоніла й відверталася, то блідла й скупо усміхалася, машинально поправляючи таке незвично коротке волосся. Ну й нехай.Поговорять – перестануть…

Як не дивно, з вчителями до п’ятниці проблем не було. Декотрим узагалі б тридцять таких мовчазних Русь у класі, то був би спокій голові. А Середньовіччя двійку таки вліпила – так її вразила Русина неповага.

– От хай знає! Бо як можна просто піднятися й мовчати в живі очі? Та ще й н а історії! Хоч би вибачилася, попросила перездати тему – ні. Вона навіть погляду не відведе – дивиться й мовчить, уявляєте? Понаприходять у школу бозна-звідки серед року, а ти терпи їхні вибрики. Що за діти! – голосно бідкалася в учительській Середньовіччя й поправляла туго заплетені коси, викладені триповерховим будинком довкола голови. – На тих зумах клятих хоч дурять, що зв’язок поганий, коли не знають, що казати, то серце не так болить. А тут же не зум, тут клас, колеги! А вона… Піду зі школи, в живі очі вам присягаюся – піду, бо ніякі нерви не витримають.

Русині ж нерви витримували. Вона стільки витримала, що ні Середньовіччю, ні всім іншим і не снилося, тому хай заховають свої нерви куди подалі. Її «ні» означає «ні».

Минув тиждень.

Новий понеділок, із якого зазвичай починається «нове життя», нічого не змінив – Руся мовчала. Мовчки збиралася в школу, мовчки поверталася додому. Дорогою купувала продукти чи зависала в маленькій кав’яреньці з улюбленим лате. Там її питали, чи замовлятиме те, що завжди, а Руся кивала. Виявляється, можна й так. «Просто, як каша» – любила казати Русина бабуся.

А каш Руся не любила.

Її життя тепер – суцільна каша. Книжки, посуд, серіальчик, малювання, з Некстом погуляти, рибок погодувати. Рибки Русю розуміють, як ніхто. А Некст злиться, бо хоче, щоб вона віддавала команди, бігала з ним і голосно сміялася.

Нічого, зрозуміє й він.

Щоб у людини сформувалася звичка, кажуть, треба не менше ніж двадцять один день. Цікаво, чи і в собак так? Невже й Некст звикне?  

Найважливіше – бути готовим до того, до чого себе привчаєш, і без чого вже потім не обійдешся. А Руся хтозна чи готова, але шляху назад немає.

Руся зайшла в маленький коридорчик, увімкнула світло. Некст, який завжди з нетерпінням чекав на дівчину, кинувся до неї.

Руся  зігнулася, погладила собаку. Раніше, коли вона так робила, її красиве довге волосся завжди спадало на обличчя й лоскотало ніс. Руся відкидала пасмо швидким рухом, а Некст починав завзято стрибати – він був упевнений, що то спеціально для нього таке проробляють. Руся сміялася й уже навмисно трусила головою, а потім відкидала волосся.

Тепер усе не так. Волосся коротке. Усмішка коротка, як постріл. Усе мовчки. 

Усі мають звикнути, усі. Навіть Некст.

Аж тепер Руся зрозуміла, якою прозорою людина стає без мови. Ніби є, а наче й немає. Бульбашка, краплина, скельце. Голос загортає відчуття у тонкий кольоровий папір, надає забарвлення емоціям. Мовчання ж робить усе глибшим і наближує до самих себе. Хто не готовий побачити, що робиться в нього всередині, – краще хай говорить безупинно.  

Русю мовчання зробило вразливішою й тоншою, а серце наче хтось обтесав. Тепер воно, як кришталева ваза, крізь яку видно кожне стебельце й листочок. А ще – всі образи, сумніви й утрачені можливості, все минуле й майбутнє.

Усе видно – а ніхто не бачить.

Минув іще тиждень. Русю щодня тягали до неврологів і психологів, яких рекомендували її батькам родичі, сусіди та знайомі. На школу часу не було взагалі.

Аналізи – норма. Жодних підозрілих речовин в організмі не виявили.

– Вона вас випробовує, Ганно Романівно, – косо зиркаючи на дівчину, прошепотіла якось чергова лікарка на вухо Русиній мамі так гучно, що, здавалося, почули в сусідньому районі. – Точно вам кажу – випробовує, вивчає свої межі. І ваші. У мене така ж удома – чого тільки не витворяє. Радійте, що мовчить, а не кричить, як моя, бо голова вже квадратна від того «хочу – не хочу», «буду – не буду», «дай гроші й відстань».

– Можливо, це спадкове. У вас в родині таке вже було? Пригадуєте? Ні? А в родині чоловіка? – делікатно допитувався психіатр.

– Позаяк із мовним апаратом усе гаразд, – надзвичайно уважно оглядав Русю досить молодий як на свій статус професор, – основні центри не ушкоджені, позаяк дівчинка абсолютно адекватно реагує на всі подразники. Може, залишимо її на кілька днів у клініці, поспостерігаємо, позаяк цікавий випадок?

На ці слова Руся стрепенулася. Мама краєм ока чи просто серцем вловила доньчине занепокоєння й припинила діалог.

– Ні, пане професоре, дякуємо, в лікарню не треба.  

Ганна пригадала, як колись вони потрапили в лікарню через Русину ангіну. Доньці тоді й року не було. Мала так кричала, як бачила когось у білому халаті, аж фіолетовіла. Тому Ганна благала медсестричок, щоб знімали халат, коли заходять у палату. Вони погоджувалися з неохотою, боялися, що влетить від головного. Тільки шоколадки трохи підсилювали Ганнині благання, тому ті два тижні Артем, тато Русі, працював лише на солодощі.

Тепер донька вже доросла, а лікарів боїться, як у дитинстві. Невже всі страхи минулого чемно вервечкою тягнуться за людиною в доросле життя? Чи людина сама їх тягне?

Усе життя Ганна й Артем як могли оберігали доньку від усього, що стосується лікарняної теми. Все зробили, що від них залежало. Тому й тепер Ганна ні на мить не засумнівалася, що не дозволить зробити з дитини піддослідну, – хай шукають для експериментів когось іншого. А вони з Руською поїдуть додому.

Допоки йшли довгим коридором, Ганна спіймала себе на думці, яку давним-давно притлумила, заховала якнайглибше – вона також дико боїться лікарень. А їй не можна, ну ніяк. Їй не можна боятися взагалі! Ганна відчула, як спину вкрили сироти від цього самозізнання. Мабуть, і доньці передалося. Щоразу, як Ганна вловлює лікарняний запах, усередині наче щось обривається. А закони світу цікаві: чого найбільше боїшся – те тебе й наздоганяє, від того не втечеш.

Коли зайшли у ліфт, жінка зітхнула й глянула на доньку – Руся дивилася перед себе і якось аж занадто часто сковтувала. Може, турбота й увага допоможуть розговорити дитину? Може, вона відчує, як батьки її люблять, і «німота» сама минеться? Ганна легенько торкнулася Русиного ліктя. Дівчина різко відсмикнула руку й рвучко вийшла з лікарні, навіть не притримавши мамі двері. Додому – то й додому.

Коли вже обійшли всіх лікарів, кожен новий день у їхній сім’ї здавався нестерпнішим, ніж попередній. Якщо не шукати виходу, то вхід перекривається автоматично.

Невже вони звикнуть так жити? Невже не пробуватимуть щось змінити. Господи, де ж брати сил на усе це… Ганна плакала щодня. Найбільше їй бракувало доньчиного веселого «Доброго ранку», «Як справи, мамусь?», сміху. Хоча… собі ж обіцяла більше не брехати, принаймні собі – Русиного сміху вони не чули вже набагато довше, ніж триває мовчанка.

– Залишимо її на кілька днів удома – хай відпочине, відновиться, добре? – пригорталася Ганна до чоловіка. – Чуєш, що він сказав – цікавий випадок. Мені дитина не говорить, а йому випадок цікавий. Нікому не дам над нею експерименти ставити, вдома буде.

– Думаєш, допоможе? Вона вже й так тиждень пропустила через ті походи, а результату – нуль. У школі хоч почує щось, а вдома що висидить? Але, може, ти й права, хай побуде вдома, – Артем говорив повільно, обдумуючи кожне слово.

– Добре. Я какао зварю, фільми подивимося, як колись…

Та за кілька днів нічого не змінилося. Ніякі какао та сімейні фільми не допомогли – Руся мовчала.

Виснажені, батьки домовилися з директоркою, що на уроках доньку поки не опитуватимуть усно. В художці малювати можна й мовчки. А в Малій академії наук, яку Руся відвідувала з осені, викладачі з розумінням поставилися до проблеми, навіть обіцяли, що допомагатимуть, чим зможуть, хай тільки на заняття ходить. Стреси можуть проявлятися по-різному, а підлітки такі вразливі.

Усе решта особливих зусиль не потребувало.

Так здавалося, принаймні.

Руся кивала, коли погоджувалася, і хитала головою, коли заперечувала, поглядом висловлювала радість, здивування, байдужість.

Зрештою, в її житті майже нічого не змінилося. Хіба школа трохи напружувала – вчителі ніяк не хотіли погоджуватися толерувати Русину поведінку.

Середньовіччя підбила географиню, щоб Русі давати додаткові домашні, бо як же інакше вибити дурість із тих голів із кольоровим волоссям? Фізик підозріло зиркав на Русю щоуроку, за кожної нагоди зазираючи в зошит – може, там криється відповідь, не даремно ж він у дитинстві детективи любив.

Русі було все одно – хай хоч луснуть зі своїми домашками, підозрами й припущеннями.

Щось вона виконувала, на щось забивала, як і всі.

У попередній школі усе було б по-іншому. Але це вже минуле. Паскудне минуле, яке краще не згадувати. Ексшкола, ексдрузі, експригоди...

Чи  було щось у тому ексжитті світле?

Сенс був. І справжність. Яся була. Життя було.

Руся витерла сльози.

Звикне.

Звичка формується двадцять один день, – кажуть одні. За даними інших, для цього потрібно понад шістдесят днів. Боже, як довго…

Минув місяць.

Найдовший і найдивніший місяць із усіх, що були до того.

Руся мовчала.

Якось вона обпекла руку, коли наливала окріп в чашку, – і сльози самі ринули. Та з вуст – ні пари.

Бачиш, світе, хто тут головний? Хто би ще так зміг? А Руся змогла.

Дихання по квадрату і спокій – то її зброя зараз. Колись побачила відео

Найбільше Русю заспокоювало малювання. Пробувала різні техніки, текстури. Любила малювати море. То воно тихе й прозоре виходило в неї, аж прохолодою віяло від малюнка, то – штормове – аж відійти якнайдалі хотілося.

Удома штормило щоразу дужче.

– Чому вона вирішила поводити себе так саме тепер? Чому, чому, чому? Кому потрібні ці експерименти? – Ганна складала брудний посуд у посудомийку. – Усе ж владналося, все, як вона хотіла: нова школа, клас, одяг брендовий, волосся, ім’я навіть. Та хто б на таке погодився, крім нас? Ніякого тиску, ніяких меж – чого їй ще не вистачало?

Грюканням тарілок Ганна намагалася трохи заглушити біль, але виходило погано.

– Не знаю, – промовив Артем і одразу пошкодував про це, бо дружина стихла враз, акуратно поставила тарілку на стіл.

– Ти не знаєш? – Ганна взяла до рук скляну кольорову тацю. – О, і ти не знаєш, виявляється. А хто знає? Може, я? Може, ми щось не так робимо? Може, щось не те? Щось не робимо? За що, за що, за що!

​​​​​​​

На цих словах таця вислизнула з рук жінки й розлетілася дрібними осколками-запитаннями кухнею й коридором. 

Русі, яка стояла, притулившись до одвірка, здалося, що саме з таким звуком колись розбилося її серце. Дзеееньк – і нема. Тільки шматки, до яких можна поранитися. Це сталося давно, десять років тому, але й до цього часу Руся зібрала не всі шматочки.