Посестри. Часопис №125 / «що в пустелі оцій заховати – найдовшій з пустель...»

що в пустелі оцій заховати – найдовшій з пустель

де у постіль стрибають вагони з деревами мокрими

де знаходиш кубло випадкове – і сонце мов гель

огортає тебе

і кохання вимірюєш кроками

а розлуку загоюєш круками

сам собі птах

у весняних світах загортаються сині ліхтарики

попільничка

вікно

перехрестя у ньому

і жах

і у клітці галактики серце кусають комарики

 

так би йшов собі десь – аби вибрав куди

але – ні…

лісосмуга печалі –

найкраще освітлена вулиця

і якась там тривога

з надією у далині –

ніби свійська тварина

до ніг від безвиході тулиться