Посестри. Часопис №124 / Польська середньовічна література в антології «Європейське Cередньовіччя: літературний флорілеґіум»
Із початку цього століття українське перекладацтво збагатилося не на жарт. Насправді радісно бачити, що індустрія літературного перекладу росте, книжки видаються й активно читаються. Раніше суттєво витіснені шляхом натуральним, а тепер і законодавчо, переклади світової літератури російською мовою зникли з книгарень, хай навіть споживач книжок цією мовою й надалі становить певний відсоток мешканців країни.
Заглянути ж до перекладів літератури давньої – то відкривається пишний яр від видавництва «Апріорі»: серія античної літератури в нових і старих оброблених перекладах, мабуть, стане фундаментом для нового етапу – чи радше покоління? – перекладів із латини та давньогрецької. А проте залишається епоха, представлена на ринку невеликою кількістю видань, – Середньовіччя. Поступ, звичайно ж, присутній, проте невеликий.
Нашу увагу прикула антологія, яка поки що залишилася осторонь обговорення. Врешті, не дивує, адже українська літературна критика в силу мізерності своїх потуг і навіть кількості критиків, здатних писати про перекладацтво, не встигає за динамікою книжкового ринку України. Антологія «Європейське Cередньовіччя: літературний флорілеґіум», що вийшла чотири роки тому накладом видавництва «Навчальна книга – Богдан», репрезентує широкий краєвид красного письменства епохи, що дала початок так званим національним літературам, заклала підвалини знаних нам літературних форм і методів роботи з літературним текстом.
Упорядник антології Борис Щавурський зазначає, що «унікальність цієї антології, або ж флорілеґіуму (з латини flos — «квітка» та legere – «збирати»; буквально «збір квітів»), насамперед у тому, що на вітчизняних теренах це найповніша антологія літератури цього періоду, тексти в якій подані винятково українською мовою», та додає, що «за межами книжки зостанеться великий пласт значних художніх текстів, які й по сьогодні ще чекають на свого перекладача». Книга зібрала тексти з доробку плеяди видатних українських перекладачів – С. Гординський, М. Рильський, М. Бажан, Ігор Костецький, І. Качуровський, В. Коптілов, А. Перепадя, А. Содомора, П. Таращук, М. Стріха, та переклади представників молодшого покоління: О. Смольницька, Ол. О’Лір, Р. Паранько, Т. Лучук, О. Охріменко, І. Біленко-Шумахер, В. Кривоніс, Е. Євтушенко, І. Піговська.
Автор передмови до антології – Віктор Заславський – малює широку історичну та історико-літературну картину Середньовіччя. Він цитує славетного Бернара Шартрського: «Ми – карлики, які видерлися на плечі гігантам. Ми бачимо більше не тому, що наш зір гостріший, а тому, що вони підняли нас на свою висоту, додавши нам своєї величі». Саме ця тяглість має вирішальне значення, її формулу треба повторювати для себе, наче афірмацію: адже називаючи епоху, ми маємо прикру здатність виокремлювати її, обтинати їй епоху-попередника та епоху-наступника, яких природа вкрай умовна, натомість неперервність культурного процесу очевидна.
«Флорілеґіум» пропонує читачеві українські переклади середньовічної латиномовної літератури, візантійської, ірландської, загалом скандинавської, німецької, англійської, шотландської, прованської, французької, іспанської, португальської, італійської, болгарської, польської, сербської та давньоруської літератур. Зрозуміло, обсяги слов’янських середньовічних текстів зовсім невеликі: вочевидь, на це складається загальна – не налякаємося цього слова – бідність тутешньої середньовічної белетристики.
Польська середньовічна література представлена в антології лише двома текстами – «Богородиця» та «Розмова Полікарпа зі Смертю». Твори контрастні: релігійний та згодом політичний гімн, який хвалить небесну заступницю Польського королівства, та іронічна драма релігійного штибу, не позбавлена кпинів та щирого сміху. Переклав тексти сам упорядник антології Борис Щавурський, який має в своєму доробку кілька виданих перекладів, проте більше відомий редакційно-укладацькими шедеврами, між яких низка антологій та навіть двотомне видання Томаса Стернза Еліота українською мовою.
Ув антології «Богородиця» відтворена перекладачем у найстаршій версії 1407 року – у двох строфах-куплетах, і ця найстарша версія була записана разом із нотами на форзаці збірки проповідей, що належала вікарію Мацею з Ґрохова. Ймовірно, його ж рукою й записана, а тепер зберігається в Яґеллонській бібліотеці, де й була віднайдена д-ром Владиславом Іґнацієм Віслоцьким 1877 року. Існують пізніші записи «Богородиці», розширені й відредаговані. Копія 1408 року має понад двадцять рядків, і ця версія також належить книгозбірні в Кракові. Чи не найширша версія «Богородиці» походить із 1456 року та містить дев’ятнадцять строф. Загалом до сьогодні знайдено двадцять сім строф, які в різний спосіб компонувалися в різні епохи.
Текст сьогодні використовують у шкільному курсі польської мови, вивчають як джерело старопольської (давньопольської) мови, він становить виразний документ релігійного й політичного характеру. Сучасні знавці й літератори підважують сумнівами доцільність використання цієї давньої молитви в шкільній програмі, оскільки архаїчний характер тексту, вузька релігійна націленість, низька інформативність тексту можуть завдати шкоди й без того здемотивованому молодому поколінню.
Ця молитва належала до лицарського арсеналу текстів, тому й невипадково відтворювалася вояками під час Ґрюнвальдської битви, що об’єднала потуги тогочасних нечітко окреслених етносів, що, врешті, в різні способи оформилися в польську, українську, білоруську нації. Принаймні так переказують окремі давні джерела. Значення «Богородиці» особливе, врочисте. І безсумнівно, що цей текст є першою записаною релігійною піснею польською мовою. Адже пісню співали під час коронацій польських королів.
Переклад творить радше ілюзію древнього тексту, адже покликаний прочинити віконечко до середньовічної польської літератури, а не послужити замінником, альтернативою чи поліпшенням оригіналу. Вічне питання до перекладу й перекладача: навіщо переклад, яким він повинен бути, причесаним і сучасним, чи стилізованим і вдавано давнім – бо ж, у будь-якому разі, це сучасний текст, що повторює форму й структуру свого прототипу. І нема цьому ради: копія малярського шедевру все одно залишатиметься сучасним твором, бо й фарба свіжа, і розпад матеріалу ще непомітний, і хробак іще не встиг з’їсти раму. То що ж ми можемо взагалі вимагати від перекладу? – cпитаємо, трохи абстрагуючись від «Богородиці».
Як вузькі дверцята до іншої культури, іншого часу, етики й політики – переклад не здатен відігравати роль замінника оригіналу, як і не може бути предметом дослідження замість оригіналу. Він – лише результат роботи перекладача, котрий, наче актор, втілюється в роль автора, грає роль творця аналогічного в багатьох аспектах тексту, покликаного робити аналогічне чи хоча б подібне враження на читача, як це робить текст оригінальний. Чогось більшого від перекладу годі очікувати, і це розуміє будь-хто, хто володіє іноземною мовою та може однаково читати текст оригіналу, як і перекладу.
Літературний зразок ХV століття «Розмова магістра Полікарпа зі смертю» поданий в антології також у перекладі Бориса Щавурського. Зізнаємося, що нам невідомі інші переклади цього тексту українською мовою. Іронічний, гумористичний характер цього віршованого діалогу довкола важливих теологічних проблем із тих далеких часів – не новина. Стереотипне уявлення про Середньовіччя як темну й жорстоку добу лише частково має рацію. Людський розум здатний на критику попри загрозу, а відсутність опозиції до панівної ідеології свідчить не про тотальну згоду з наявним порядком, а про мовчання незгодних із цим порядком. Мовчання може бути зумовлене низкою факторів, і завдання системи, що організовує тиск на суспільство, полягає в потребі віднайти ці фактори. Про винищення та репресії, вочевидь, ми не забули, проте глибока іронія щодо католицизму, ідеології спотвореного первинного християнського культу, церковної бюрократії та потворного неуцтва була продуктом вільного розуму, який завойовував собі місце в культурі. Це не випадок, що цікаві та дечим незвичні зразки середньовічної літератури саме засобом іронії пробивали собі діри в мурах схоластичних в’язниць. Згадати хоча би тексти ваґантів, лицарську літературу, драматичні твори та синтетичні мистецькі форми поміж музикою, театром тощо.
Текст твору існував у формі рукописній та друкованій. Перший зберігався в копії кодексу Миколая з Міжинця (так званий Плоцький кодекс) із 1463–1465 років та був знищений під час Другої світової війни. Ця копія мала більший обсяг, проте не мала закінчення, яке відновив Ян Лось на основі давньоруського перекладу ХVI століття. Друковану версію твору віднайшов професор Вєслав Видра 2017 року в університетській бібліотеці баварського міста Ерлянґен. Це була повна версія тексту, видана 1542 року в Кракові за під назвою «Śmierci z Mistrzem dwojakie gadania, książki wyborne ku polepszeniu żywota ludzkiego użyteczne, w których ukazuje srogości i gorzkość jej».
Твір визнаний анонімним, проте існують наукові спроби відновити авторство. Первинно вважали, що твір належить Давидові з Міжинця, хоча критики цього припущення вважають Давида та Миколія з Міжинця лише за копіювачів первинного тексту. Проф. Вєслав Видра після докладного дослідження друкованого видання припустив, що автором тексту може бути також відомий поет і громадський діяч Міколай Рей. Твір, припускаємо, був наслідуванням відомого з ХІІ століття латиномовного вірша «Dialogus mortis cum homine», що існує в різних редакціях, а проте польська версія зберігає свою оригінальність.
Можна привітати видання нехай неповних, але перших перекладів класичних текстів-зразків давньої польської літератури в складі антології «Європейське Cередньовіччя: літературний флорілеґіум». Тексти, які стали знаковими для своєї епохи, відіграли значну роль у культурі, повинні мати багато версій перекладів у кожній мові хоча б задля того, щоб запропонувати читачеві адекватні його потребам варіанти. Суть такого підходу полягає в усвідомленні недосконалості перекладу як літературного тексту: часами досить перекласти текст із огляду на його форму, а часами перекладач мусить зосередитися на змісті, нехтуючи формальною стороною. Упорядник так висловив своє сподівання щодо видання антології: «Насамкінець будемо сподіватися, що це ошатне й багато ілюстроване видання стане подією для усіх поціновувачів літературних старожитностей і заповнить хоча б частину наявних прогалин у тому надзвичайно широкому в сенсі жанрів, тем і стилів розмаїтті, яке ми означуємо терміном «Література європейського Середньовіччя». І справді, це лише спроба заповнити частину прогалин у величезному ландшафті середньовічної літератури, наразі лише європейської, геть не багатющої, проте вкрай важливої на цій короткій дистанції в якусь тисячу років.
