Посестри. Часопис №122 / Станіслав Лем і Філіп К. Дік. Частина четверта

Завершення. Початок у номерах 98, 101, 106

«Той, що біжить по лезу» («Blade Runner», 1982)

У романі Філіпа К. Діка дія відбувається 1992 року в Сан-Франциско, а у кінострічці «Той, що біжить по лезу» – 2019 року в Лос-Анджелесі. Ріка Декарда, який уже звільнився з поліції, викликають, щоб він допоміг ліквідувати андроїдів «Нексус-6». Деякі імена і персонажі з роману змінені, наприклад, замість Полокова зʼявляється Ковальский, а спеціала Джона Р. Ісидора (роман) заміняє генетичний дизайнер Дж. Ф. Себастіан (фільм), Елдона Роузена (роман) – Елдон Тайрел (фільм); у фільмі є дизайнер очей, натомість у романі такого персонажа немає; у романі є андроїд Люба Люфт, яка співає в опері, до неї Декард приходить у гримерку, у фільмі – Декард завітав у гримерку до андроїда Зори, яка виступає зі штучною змією в барі тощо. У романі Діка багато роздумів не тільки про людей і андроїдів, а й про інші живі створіння – тварини. У фільмі про тварин не йдеться (є лише епізодичні натяки – штучна змія, єдиноріг, якого Декард бачить уві сні, орігамі єдинорога, сова в корпорації Тайрела). У романі Діка йдеться також про стосунки Декарда і його дружини Айрен, а у фільмі ця сюжетна лінія не розкрита. Також у фільмі зовсім не розкритий мотив релігії мерсеризму (співпереживання), ретельно розроблений у романі. У романі Діка і його екранізації оповідається про можливість/неможливість співжиття людей і андроїдів.

Роман Діка багатий на смисли: письменник порушує проблеми життя людини у напівзруйнованому світі, нерівності людей, релігії; андроїда, який як і людина, можливо, має мрії, але холодний і нездатний до співчуття. Натомість у фільмі «Той, що біжить по лезу» («Blade Runner», 1982, режисер Рідлі Скотт) андроїдів змальовано у співчутливому ключі. Трагедія реплікантів полягає в тому, що тривалість їхнього життя становить лише чотири роки (така ж тривалість життя анді у творі Діка), тому вони намагаються зʼясувати, скільки вони житимуть і як продовжити своє життя. У екранізації роману Діка акценти дещо зміщені з проблем життя і самоусвідомлення людини у, до певної міри, постапокаліптичному світі – на усвідомлення андроїдами себе і свого існування.

У романі всі андроїди позбавлені емпатії до людей, тварин та інших андроїдів. У романі Рейчел холодна і підступна, у фільмі ж Рейчел змальована в цілком протилежному ключі. Так, у екранізації Рейчел симпатизує Рікові і навіть рятує його від смерті. Вона втрутилася в ситуацію, коли Леон Ковальский майже вбив Декарда, застрелила андроїда, врятувавши Ріка. Як і в романі, у фільмі Рейчел має фальшиві спогади. Елдон Тайрел пояснює, що репліканти не мають емоцій, живуть недовго, тому фальшиві спогади допомагають їм виглядати більш емоційними та подібними до людей. Однак у романі, на відміну від фільму, Декард не обговорює з Рейчел її фальшивих спогадів. У фільмі Рейчел втекла з корпорації «Тайрел», довідавшись, що вона реплікантка і її спогади фальшиві. У романі – Рейчел намагається шпигувати за Декардом на користь корпорації «Роузен». У фільмі Рейчел запитує Декарда, чи знає він, коли вона була створена, скільки їй часу залишається жити. Він відповідає, що не знає, бо ці дані засекречені. Вона цікавиться також, чи він сам проходив тест Войгта-Кампфа (у романі Рік просить Філа Реша провести для нього тест Войгта-Кампфа). Між Ріком і Рейчел зароджуються романтичні стосунки, він також не хоче її вбивати, хоча отримав таке завдання.

У фільмі «Той, що біжить по лезу» (у романі такого епізоду немає) Рой Бейті декламує видозмінені рядки з поеми Вільяма Блейка «Америка: пророцтво» (1793), що оспівує боротьбу американських колоній за незалежність. У Блейка ангели встають/повстають («Fiery the Angels rose, and as they rose deep thunder roll’d / Around their shores: indignant burning with the fires of / Orc….»),  у Роя – ангели падають («Fiery the angels fell. Deep thunder rolled around their shores, burning with the fires of Orc»). Очевидно, це натяк на андроїдів як ангелів, які впали з небес, прилетіли на Землю з позаземних колоній.

Пріс і Рой приходять до генетичного дизайнера Себастіана, який міг би привести їх до Тайрела. Репліканти сподіваються, що у Тайрела їм вдасться довідатися, як продовжити тривалість свого життя. У розмові Себастіана з андроїдами йдеться про покоління «Нексус-6». Себастіан брав участь у їхній розробці, спостерігаючи за ними, він говорить, що вони досконалі, просить їх щось йому показати. Рой на це відповідає: «Ми не компʼютери, Себастіане. Ми живі»[01:17:30][1], а Пріс цитує Декарта: «Я мислю, отже, я існую». Себастіан дав андроїдам себе намовити відвести їх до Тайрела. Рой розмовляє з Тайрелом, він звертається до нього, як до батька, до Творця, говорить, що хоче жити довше. Тайрел пояснює, що він уже випробував усі методи продовження життя реплікантів, але нічого не вдалося винайти, тому він радить Роєві радіти тому часові, який у нього є. Рой поцілував Тайрела і убив його, Себастіан це побачив. Рой убив і Себастіана. Із цієї  сцени видно, що  Тайрел – Бог для андроїдів, їхній Творець (у романі проблема ставлення творця до андроїдів і навпаки не розкрита). Це підтверджує також вирізана з фільму сцена, де Рік Декард розмовляє із Дейвом Голденом, а Браєнт – з Ґаффом. Крім того, Тімоті Шанахан, автор праці «Філософія і “Той, що біжить по лезу”» («Philosophy and “Blade Runner»), цілком обґрунтовано вбачає в цьому епізоді паралелі з історією Франкенштейна Мері Шеллідив.: 13, c. 136–138[2].

Декард отримав завдання, дізнався, що Тайрел і Себастіан убиті. Рік пішов у квартиру Себастіана, застрелив Пріс. Коли Рой повернувся і побачив, що Пріс мертва, він її поцілував. На руках Роя вже помітні сліди некрозу, він помирає. Рой нападає на Декарда. Тяжка боротьба продовжується на даху будинку, йде дощ. Рой помирає, а від нього відлітає в небо білий голуб (можна вважати цю сцену своєрідною «відповіддю» на запитання Декарда з роману Діка, чи «в андроїдів є душа»20, c. 159[3].

Фільм завершується тим, що Декард повернувся додому, де на нього чекала Рейчел, він боявся, що вона, як і Рой (тривалість життя якого була лише чотири роки), померла, але вона жива. Рік знайшов під дверима орігамі єдинорога, він зрозумів, що його напарник Ґафф приходив сюди, але не вбив Рейчел. Декард утікає разом із Рейчел на північ і згадує слова Тайрела про те, що вона особлива, що стосувалося, очевидно, того, що вона не мала обмежень щодо тривалості життя. У романі не йдеться про подібні події. Натомість відкрита розвʼязка фільму «Той, що біжить над прірвою» (Декард тікає з Рейчел, термін життя якої необмежений) стала підґрунтям для створення сіквелу цієї кінострічки. 

«Той, що біжить по лезу 2049» («Blade Runner 2049», 2017) 

Кінострічка «Той, що біжить по лезу 2049» («Blade Runner 2049», 2017,  режисер Дені Вільнев) – це сіквел фільму «Той, що біжить по лезу». У фільмі 2017 року йдеться про історію кохання Ріка Декарда і Рейчел 30 років потому (екранізація роману 1982 року описує кохання, роман – пастку, в яку Рейчел намагається заманити Ріка). Виявилося, що у Рейчел від Декарда народилася донька, вона – напівандроїдка-напівлюдина, сама ж Рейчел померла (натомість у романі йдеться про те, що андроїди не можуть народжувати дітей, Рейчел Роузен сама говорить Рікові про цедив.: 20, c. 225[4]). Події у фільмі 2017 року зосередилися навколо пошуків дитини людини й андроїда.

Бачимо тут риси критичного постгуманізму, людина змінюється під впливом інших факторів, а не є незмінною і не перебуває в центрі всесвіту. Йдеться, отже, не просто про механічне поєднання робота і людини, а про народжену робото-людину. Слід принагідно зауважити, що музичний супровід і стилістика спецефектів, художнього оформлення простору цього фільму багато в чому наслідують стрічку Рідлі Скотта. Деякі події, змальовані в ньому, стосуються безпосередньо тексту роману Діка. А деякі – суто кінострічки 1982 року.

У фільмі «Той, що біжить по лезу 2049»події розгортаються у Лос-Анджелесі, так само, як і у фільмі «Той, що біжить по лезу», назва міста відсилає до «ангелів», реплікантів, андроїдів, продукованих корпораціями «Тайрел» (у «Той, що біжить по лезу») і «Воллес» (у «Той, що біжить по лезу 2049»). Воллес називає своїх роботів «янголами», очевидно це ремінісценція до перефразованого вірша Вільяма Блейка, виконаного Роєм Бейті у фільмі «Blade Runner». У фільмі «Blade Runner 2049» є відсилання до корпорації «Тайрелл» (з фільму 1982 року), а не до корпорації «Роузен» (із роману Діка). У фільмі, крім андроїдів, людей і людино-андроїда, зʼявляється новий тип персонажа, а саме: голографічна «подруга», «дівчина» головного героя фільму – поліцейського, якого називають, як андроїда (бо він ним і є) за серійним номером, а пізніше – Джо. Співзвучне ім'я «Джой» – це один з продуктів корпорації «Воллес», яка займається виготовленням андроїдів для колоній.

Джо вийшов на слід дитини андроїда і людини (Рейчел і Ріка Декарда), його начальниця з поліцейського відділку наказує йому знищити всі сліди і саму дитину, щоб не настав хаос, який новина про народження людино-робота могла б спричинити у світі. Під час розслідування Джо розуміє, що має спогади, які могла б мати дитина людини і робота, він упевнений, що він і є тією дитиною. Але пізніше виявляється, що він має фальшиві спогади. Це спогади дочки Рейчел і Ріка Декарда. Слід нагадати, що про фальшиві спогади йшлося, зокрема, у романі (Рейчел Роузен мала фальшиві спогади, ніби вона людина20, c. 76[5]), у кінострічці «Той, що біжить по лезу» Рейчел також мала фальшиві спогади про своє дитинство, навіть мала фото з матірʼю).

Для андроїдів дитина, яка народилася у Рейчел, – це диво, вони навіть готові померти за неї, аби лиш ніхто не дізнався, де вона переховується. Андроїди хочуть, щоб вона одного дня очолила їхню революцію, адже, як каже Фрейзер, яка була присутня при її народженні, завдяки цій дитині андроїди можуть стати вільними. Фрейзер, зокрема, каже Джо: «Немовля було знаком, що віднині ми вже не раби. Якщо ми спроможні народжувати, ми тоді самі собі господарі».

Джо закохався в свою голограму «Джой», а вона – в нього, «Джой» навіть запросила додому дівчину, з тілом якої вона «синхронізувалася», щоб переспати з Джо. У фільмі андроїд Джо має багато людських рис, крім того він видається таким, що співчуває іншим, адже він не убив Декарда, а навіть привів його до доньки. Коли його начальниця наказує йому відшукати і знищити дитину Рейчел і Ріка Декарда, він говорить, що він іще не «списував» народженого, тільки створене, а «в народженого є душа», на що його шефиня йому відповідає, що досі йому душі не бракувало. Тобто вона бачить в ньому риси людяності, знаючи, що він андроїд. На противагу іншим андроїдам і «Джой», андроїд (гіноїд) – помічниця Воллеса – це втілення жорстокості і байдужості до страждання інших, холодності, вона саме така, якими зобразив андроїдів Дік у своєму романі.

Андроїди у «Той, що біжить по лезу 2049» живуть довше, ніж чотири роки (в романі і фільмі 1982 року йдеться саме про такий максимальний час їхнього життя). Натомість у фільмі 2017 року від часу зустрічі Ріка Декарда і Рейчел минуло вже 30 років. Пригадаймо, що Рейчел у романі пояснює Декардові, чому ніхто не хоче утікати з реплікантами, це повʼязано з тим, що вони живуть приблизно чотири роки. Тому, як пояснює Рейчел, «[…] люди й бояться втікати та жити разом із андроїдами»20, c. 230[6]. Проте наприкінці фільму «Той, що біжить по лезу» на запитання Рейчел, коли вона була створена та скільки часу житиме, Рік Декард відповів, що це засекречена інформація; крім того, у фільмі 1982 року йдеться про те, що Рейчел не померла одночасно з Роєм (який уже прожив чотири роки), в кінострічці Рідлі Скотта сказано також, що тривалість її життя, очевидно, не була обмежена.

Якщо в романі Рейчел спокушає Ріка, щоб дізнатися більше про перебіг розслідування, полювання на анді-втікачів із Марса, зʼясувати, як удосконалити наступні моделі, щоб їх не можна було відрізнити від людей20, c. 221–222[7], то у фільмі «Той, що біжить по лезу» року Рік і Речел справді закохуються одне в одного, а в «Той, що біжить по лезу 2049» Рік памʼятає і Рейчел (яка померла під час пологів), і свої почуття до неї.

Якщо у «Той, що біжить по лезу» немає згадок про тварин (на відміну від роману), то в «Той, що біжить по лезу 2049» є ремінісценції, що стосуються тексту літературного твору. Майстер, у якого Джо намагається зʼясувати, звідки походить деревʼяний коник, якого він знайшов завдяки своєму спогадові (як він сам потім зрозуміє, це був спогад не його, а Анни – дочки Рейчел і Декарда), пропонує Джо купити коня або козу. Пригадаймо, що в романі Рік Декард хотів купити у свого сусіда лоша, але на гроші, зароблені за впольованих анді, він купує козу (яку вбиває Рейчел Роузен). Також у «Той, що біжить по лезу 2049» є кадри з іншими деревʼяними фігурками тварин, що стоять на столі в помешканні Декарда, показано собаку, який живе із колишнім мисливцем за головами. Коли Джо запитує, чи це справжній собака, то Рік говорить, що він цього не знає (ця ситуація також відсилає до тексту роману, в якому описано, як люди прагнуть доглядати за живими або електричними тваринами, яких досить складно відрізнити від справжніх). Підробляти метрики, ховатися – цього Декард учив реплікантів, після того, як він утік із Рейчел (наприкінці «Той, що біжить по лезу»), він і сам став утікачем. Отже, Джо – «допомагає» приховувати Анну, навіть не здогадуючись про це, у нього навіть її спогади про притулок, про деревʼяного коника з викарбуваною на ньому датою її народження.

Власник корпорації Воллес прагне влади (пригадаймо лист Калдера до Піркса щодо жадання влади над людством), він уже опанував девʼять світів і далі прагне розширення своїх володінь, тому йому дуже хочеться, щоб його репліканти також могли народжувати дітей, але цього йому зробити не вдається. У «Той, що біжить по лезу 2049» андроїди і технології видаються більш людяними за деяких людей – голограма «Джой» закохується в Джо, підтримує його, готова за нього померти, аби лиш копорація Воллеса не могла його знайти.

Риси гуманізму і постгуманізму в літературних творах Лема і Діка, у їхніх екранізаціях та інших кінострічках про ШІ і андроїдів

Варто принаймні схематично окреслити місце обох досліджуваних літературних творів, їхніх екранізацій та дотичних до проблематики, порушеної в них, фільмів у парадигмі постгуманістичних досліджень. Однією з основних тем є поява андроїдів та їхнє існування у світі людей, а також життя людей поряд із андроїдами; особливості, форми й наслідки їхньої взаємодії. До певної міри такий аналіз міг би базуватися на поняттях гуманізму й постгуманізму (зокрема трансгуманізму та критичного постгуманізму), хоча варто мати на увазі, що ці царини знання досить розгалужені, і існують різні підходи до тлумачення їхніх базових понять[1]. 

Щоб коротко накреслити можливі напрямки подібного розгляду, я звернуся до праці Прамода Наяра «Постгуманізм» («Posthumanism», 2014). Отже, гуманізм[2] вважає людину за центр усесвіту, на який упливають людські думки та дії. Автор книжки підкреслює: «[…] cутність людини полягає в раціональному розумі, чи душі – яка цілком відмінна від тіла». Раціональність, здатність до самоосмислення, свобода вибору відрізняє людину від інших (форм життя)]. У своїй праці Прамод Наяр розрізняє також два різновиди постгуманізму. Один із них – це «поп-постгуманізм кіно і поп-культури», тут автор згадує, наприклад, такі кінострічки, як «Термінатор», «Матриця», літературу кіберпанку. Йдеться про описи «техно-модифікацій людини» та доведення, що «технологічні і біологічні модифікації покращать “людину” […]. Цей різновид постгуманізму відмовляється бачити людину як конструкцію, переплетену з іншими формами життя, і ставиться до технології як до засобу “додавання” до вже наявних людських властивостей і заповнення лакун у людині», – пояснює Наяр[9]. Цей різновид постгуманізму також називають трансгуманізмом.

Трансгуманізм вважає людську раціональність основною ознакою особистості й індивідуальної ідентичності, а тіло бачить таким, що звужує можливості розуму. Для трансгуманізму людина так само «є центром усіх речей». Як зауважує Наяр, «[…] хоча більшість трансгуманістів рідко зверталися до питань моралі, сучасніші трансгуманісти (Інґмар Персон і Юліан Саалеску (2010), Джеймс Гʼюз (2010) та інші) осмислюють питання «морально розвиненої людини, з більшою здатністю до співчуття, самовідданості й етичної відповідальності»9, c. 17[8]. Ці науковці наполягають, що одним із результатів поліпшення людини має стати її моральне вдосконалення, адже «когнітивно поліпшена, але морально відстала меншість може заподіяти більшої шкоди»9, c. 17[9]. Як зазначає Наяр, «Трансгуманізм продовжує вірити у ідеї Просвітництва щодо поділу на тварин/людей. Він розглядає людство як окремий і самодостатній вид»9, c. 17[10].

Крім того, як пояснює Наяр, у популярній версії трансгуманізму, запропонованій у науковій фантастиці, особливо акцентують на «машинізаціюї людей і гуманізації машин»9, c. 17[11]. Ідеться про надрозумні компʼютери, які можуть запанувати над людьми9, c. 17[12], а також про «робототехнічні імпланти, які перебудовують та виводять із ладу людину», про «постлюдину як поліпшену людину, поєднання людини й машини»9, c. 18[13]. Наприклад, Кетрін Гейлз окреслює подібний постгуманізм як таке поєднання людини і «розумної машини», коли вже неможливо однозначно поділити їх на «біологічний організм та інформаційні потоки, у які цей організм занурений»див.: 5, c. 35[14].

Другий різновид постгуманізму, за Наяром, – критичний постгуманізм[3] розглядає «“невідʼємні” риси людини як такі, що завжди схрещені з іншими формами життя», а «основні» риси людини (фізіологію, анатомію, свідомість) – як такі, що «еволюціонували з іншими формами життя». Критичний постгуманізм «заперечує саму ідею будь-чого властивого лише людині», обстоюючи, натомість, «безладну акумуляцію якостей, що формувалися протягом століть завдяки взаємодії людей із середовищем (яке містить неорганічні інструменти і органічне життя)»9, c. 22[15].

Оповідання Лема «Трибунал» (а також його екранізацію) і роман Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?» можна було б окреслити як взірці гуманістичної візії у науковій фантастиці ХХ століття. Адже у цих творах ідеться про пошуки відмінностей між людиноподібними роботами і людьми та однозначним відокремленням їх одне від одного. Крім того, попри фізичну та інтелектуальну перевагу андроїдів, вони залишаються рабами, слугами, помічниками людини, яка (незважаючи на свої вади й слабкості та завдяки своїм моральним якостям) у цих творах все ж перебуває в центрі світобудови. Натомість, хоча в кінострічці «Той, що біжить по лезу» й передбачене залучення умовного тесту Тюрінга для розрізнення людей і людиноподібних роботів, у ній уже містяться зародки постгуманізму, зокрема, трансгуманізму. Адже у фільмі андроїди показані як роботи і водночас живі істоти, що мають емоції, здатні до співчуття, що навіть мають душу (сцена смерті Роя та появи білого голуба, який відлітає від нього).

У пʼяти перелічених вище творах андроїди настільки подібні до людини, що гіпотетично, за умови застосування так званого тесту Тюрінга, вони б із легкістю змусили дослідника повірити, що вони люди. Можна дійти висновку, що польський і американський письменники (пригадаймо передбачення Тюрінга щодо машин майбутнього та позитивної відповіді на питання «Чи можуть машини мислити?») розбудовують в уявних світах своїх творів образи мислячих андроїдів, які, як і людина, мають свідомість, розмовляють, як людина. Від людей їх відрізняють за допомогою здатності до емпатії та подолання критичних ситуацій, а також з огляду на їхню неспроможність народжувати дітей. Натомість у сучасному світі про свідомість, розум чи здатність до мислення ШІ (навіть попри передбачення науковців, зокрема, Алана Тюрінга) наразі не йдеться.

Зародки постгуманізму і трансгуманізму можна побачити в досліджуваних у цій статті літературних творах, адже в романі Діка Рік Декард замислюється, чи мріють андроїди, чи мають вони душу; риси трансгуманізму проявляються також у сексуальному потязі Ріка Декарда до андроїдів і в емпатії до них. Начала трансгуманізму розвинуті у фільмах, знятих на основі роману американського письменника. Натомість у оповіданні Лема «Трибунал» та фільмі, знятому за ним, «перемагає» людина, а не андроїд, а побоювання Піркса щодо благонадійності роботів справджуються.

У обох фільмах, знятих на основі роману «Чи мріють андроїди про електричних овець?», андроїди настільки близькі до людини, що остання вже не перебуває в центрі всесвіту, чіткі межі між людиною та нелюдиною розмиваються. Тому у випадку цих кінострічок ідеться про постгуманізм та його різновид – трансгуманізм. Андроїди у згаданих фільмах зображені як живі і мислячі істоти. Пригадаймо розмову Себастіана з андроїдами Пріс і Роєм у фільмі «Той, що біжить по лезу», коли вони кажуть, що вони живі, що вони мислять, отже, існують, проте існує обмеження тривалості їхнього віку, що все ж робить їх уразливішими за людей. Натомість у фільмі «Той, що біжить по лезу 2049» усі обмеження для андроїдів, які відрізняють їх від людей, знято: вони мають почуття, здатні співчувати, мислити, їхнє життя не обмежене чотирма роками, як у романі та його екранізації 1982 року, можуть народжувати дітей. Усі ці особливості реплікантів роблять їх рівними людині.

Найближча за проблематикою до обох літературних творів є британська кінострічка «З машини» («Ex Machina», 2015, режисер Алекс Ґарленд). Можна вважати, що цей фільм репрезентує трансгуманістичний підхід до людиноподібних роботів зі ШІ. У фільмі йдеться про винахідника штучного інтелекту Нейтана. Він вкладає ШІ у людиноподібні (жіночі) тіла (отже, це вже не андроїди, а гіноїди) та запрошує молодого програміста Калеба Сміта протестувати розроблений ним штучний інтелект за допомогою тесту Тюрінга, щоб зʼясувати, наскільки створений Нейтаном ШІ наближений до людського і чи має він свідомість. Роботка Ава вводить Калеба в оману, програміст починає сумніватися, чи він сам є людиною (пригадаймо, що Рік Декард теж провів собі тест Войґта-Кампфа, щоб упевнитися, що він людина). Андроїдка спокушає Калеба і cпонукає допомогти їй утекти, а наприкінці фільму вбиває свого творця, який знущався зі створених ним гіноїдів (пригадаймо також мотив Франкенштейна, жорстокого ставлення творця до своїх творінь, присутній у обох фільмах: «Той, що біжить по лезу» і «Той, що біжить по лезу 2049»). Отже, на Аву, створену Нейтаном, слід дивитися уже з постгуманістичної, трансгуманістичної перспективи, адже йдеться про машину, яка переконала людину, що має розум і почуття, та, фактично, перемагає людину. Якщо у «Трибуналі» Лема та «Чи мріють андроїди про електричних овець?» Діка людина перемагає андроїда, то в екранізаціях роману Діка андроїд за своїми тілесно-емоційними характеристиками спочатку наближається до людини («Той, що біжить по лезу»), а потім стає їй рівний («Той, що біжить по лезу 2049»).

Дві наступні науково-фантастичні кінострічки, присвячені створенню ШІ та його існуванню поза людським тілом і всередині нього, також можна розглядати в річищі трансгуманізму. Так, у американсько-британській кінострічці «Перевага» («Transcendence», 2014, режисер Воллі Пфістер) ідеться про науковця Вілла Кастера, який займається дослідженням і розробкою  ШІ. Метою Вілла є створення машини, здатної самостійно мислити і відчувати емоції. Здобувши світову славу, Вілл став жертвою нападу радикального антитехнологічного угруповування. Він був поранений радіоактивною кулею і поволі помирав. Після смерті Вілла його дружина Евелін і друг Воллі завантажили Віллову свідомість до компʼютера. За допомогою Евелін та ШІ Вілл побудував у пустелі утопічну технологічну базу, де він розробляв нанотехнології, які могли б бути застосовані в різноманітних галузях (медицині, біології тощо). Вілл навіть створив собі нове тіло, ідентичне до того, яке він мав за життя. Він міг «завантажувати» свою свідомість іншим людям і в такий спосіб керувати ними, а також міг читати думки і зчитувати емоції інших осіб. Проте його разом із базою знищують колишні колеги і члени антитехнологічного угруповання, адже розвиток і еволюція ШІ, з яким поєднаний Вілл, загрожує поглинути все людство, запанувати над цілим світом, перетворитися на всюдисутнього і всесильного бога. Наприкінці фільму Вілл гине, але виявляється, що створені ним наночастинки, наділені свідомістю, не зникли і продовжують впливати на  середовище.

Фільм «Перевага» створений у трансгуманістичному ключі, адже в ньому йдеться про поєднання свідомості людини із так званим ШІ, а намагання знищити людино-машину вказує на страх перед упливом технологій на людство. У цій історії також перемагає людина, але сили в боротьбі з напотужною машиною, наділеною свідомістю, нерівні. Як і у творах Лема і Діка, ШІ (виробники ШІ і андроїдів у екранізаціях) прагне панувати у світі.

Натомість у американсько-австралійському фільмі «Апґрейд» (Upgrade 2018, режисер Лі Воннелл) людина програє ШІ. Одного разу автомеханік Ґрей пропонує своїй дружині Аші поїхати з ним разом до клієнта, щоб віддати йому відремонтований автомобіль. Ерон – власник великої технологічної компанії, яка займаєтся вживленням імплантів і чіпів людям. Він показує подружжю свою останню розробку – чіп «Стем», який має інтелект і здатний робити все, що завгодно, все, що, за словами Ерона, корисне для людства. Почувши це, Ґрей зауважує, що люди роблять деякі речі краще за подібний штучний мозок – наприклад, народжують дітей, а також, що він бачить у цьому чіпі десятьох безробітних.

Повертаючись від Ерона додому, Ґрей і Аша потрапляють у небезпечний район, куди їх самостійно завіз їхній автоматичний автомобіль (як стає зрозуміло пізніше, автомобілем у цей момент почав керувати «Стем»). Там у подружжя стріляють злочинці. Ашу вбито, а у Ґрея пошкоджений хребет, він лежить паралізований. Щоб допомогти йому повернутися до життя, Ерон пропонує вживити у його хребет «Стем». Як виявилося згодом, «Стем» одразу обрав Ґрея для того, щоб маніпулювати ним (змушувати його свідомість перебувати в уявному світі, де жива його дружина) і змусити його вбити Ерона, котрий може створювати подібні до «Стема» технології. Отже, в цьому трансгуманістичному фільмі йдеться вже про таке «поліпшення» людини, коли ШІ свідомо користується людським тілом для досягнення  власних цілей. Розвʼязка фільму зловісна, адже перемагає не людина, а штучний інтелект, який не має добрих намірів щодо людей. У кінострічці «Апґрейд» створений образ людино-ШІ, коли не людина панує над ШІ, а ШІ цілком панує над людиною, що жодним чином не корелюєтся з ідеями, висловленими Лемом і Діком у їхніх творах. Навіть людино-андроїд із фільму «Той, що біжить по лезу 2049» виглядає «людиноцентричним» порівняно зі «створінням», змальованим у стрічці «Апґрейд».

Висновки

Станіслав Лем і Філіп К. Дік познайомилися лише в 1972 році, тому не могли обговорювати між собою оповідання «Трибунал» і роман «Чи мріють андроїди про електричних овець?», опубліковані 1968 року. Попри цей факт, між проблемами, розкритими у цих творах, та образами андроїдів, створеними у них, можна провести чимало паралелей.

У обох авторів андроїди виготовлені в такий спосіб, щоб іззовні нічим не відрізнятися від людини, проте вони сильніші і витриваліші за людину фізично, уміють навіть брехати та втрачати самовладання. І в Лема, і в Діка андроїди позбавлені емоційного життя, холодні, не здатні до емпатії, раціональні і мають надзвичайно розвинений інтелект, можуть мріяти, водночас вони безпорадні в критичних ситуаціях. До того ж, у творах обох письменників осмислена роль роботів за умов їх масового виробництва (у Діка андроїди – раби людини, у Лема – нелінійники остерігаються масового виробництва роботів, бо тоді вони стануть «невільниками»). І там і там є мотиви ставлення людини до андроїда протилежної статі (в Діка) і андроїда до людини протилежної статі (в Лема), можливості/неможливості продовження роду андроїдами. І польський, і американський письменники осмислюють роль релігії, Бога в житті людей та анроїдів. У обох творах присутній мотив однозначного розрізнення людини і андроїда, що свідчить про те, що їх створено у межах гуманістичної парадигми. Обидва твори можна вважати спробою випрацювання критеріїв подібного розрізнення, повʼязаною з тестами Тюрінга та Декарта.

Оповідання «Трибунал» Станіслава Лема і роман «Чи мріють андроїди про електричних овець?» Філіпа К. Діка, а також фільм «Тест Пілота Піркса» лежать у площині гуманізму, коли людина поставлена в центр світобудови. У Лема людина перемагає, у Діка – теж, але в романі американського письменника є вже й зародки постгуманізму і трансгуманізму, (зокрема роздуми про те, чи здатні андроїди мріяти, чи мають вони душу, співчуття до андроїдів, можливість сексуальної близькості з андроїдом). Натомість обидві екранізації роману Діка можна зарахувати до творів трансгуманістичних. Так, у «Той, що біжить по лезу» андроїди живі, здатні до емпатії, вони мислять, а у «Той, що біжить по лезу 2049» репліканти уже нічим не відрізняються від людей, адже вони можуть навіть народжувати дітей, ба більше, голограма «Джой» має емоції, почуття, мислить. У сучасних кінострічках, що перебувають у трансгуманістичній прадигмі та присвячені тематиці, подібній до тематики досліджуваних літературних творів та їх екранізацій, андроїди і ШІ уже мають повноцінну свідомість і перемагають людину («З машини», «Апґрейд»). Поєднання ШІ зі свідомістю людини дає як надзвичайні можливості використання нанонтехнологій у медицині, біології тощо, так і загрожує тотальним поневоленням людини («Перевага»).

Літературні твори Станіслава Лема і Філіпа К. Діка є повноцінною частиною наукового і художнього дискурсу про ШІ і андроїдів ХХ – початку ХХІ століть та репрезентують гуманістичний (оповідання «Трибунал» і його екранізація), гуманістичний і перехідний («Чи мріють андроїди про електричних овець?») та трансгуманістичний («Той, що біжить по лезу», «Той, що біжить по лезу 2049») підходи до питання створення і застосування ШІ і андроїдів.

Бібліографія

1. Abramson, Darren (2011), “Descartes’ Influence on Turing”,  Studies in History and Philosophy of Science, 42: 544–551.
2. Bhattacharya, Ananyo (2018), ‘Do Androids Dream of Electric Sheep?’, Nature: 8 March, Vol. 555, ss. 163–164.  
3. Copeland, Jack (1993), Artificial intelligence: A philosophical introduction, Oxford, UK; Cambridge, Mass.: Blackwell Publishers.
4. Descartes, René  (1929), A Discourse on Method, London: J. M. Dent; New York: Dutton.
5. Hayles, Katherine N. (1999) How We Became Posthuman: Virtual Bodies in Cybernetics, Literature, and Informatics. Chicago and London: University of Chicago Press.
6. Kowalczyk Janusz R., Stanisław Lem, Opowieści o Pilocie Pirxie  (онлайн) //  https://culture.pl/pl/dzielo/stanislaw-lem-opowiesci-o-pilocie-pirxie [дата звернення: 23.11.2022].
7. Lem, Stanisław (2019), Opowiesci o pilocie Pirxie, posłowie Jerzy Jarzębski, Kraków: Wydawnictwo Literackie.
8. Loska, Krzysztof (2008), ‘Lem on Film’, in: Peter Swirski (ed.) The Art and Science of Stanisław Lem, Montreal & Kingston, London, Ithaca: McGill-Queen’s University Press, pp. 153–171.
9. Nayar, Pramod K. (2014), Posthumanism, Cambridge UK, Malden USA: Polity Press.
10. Oppy, Graham and David Dowe, “The Turing Test”, The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Winter 2021 Edition), Edward N. Zalta (ed.) // https://plato.stanford.edu/archives/win2021/entries/turing-test/[дата звернення: 19.12.2022].
11. Oremus, Will, Google’s AI passed a famous test — and showed how the test is broken // https://www.washingtonpost.com/technology/2022/06/17/google-ai-lamda-turing-test/?fbclid=IwAR2cVv30Ey7ML7hTY0AzIPuJJcuNKV2B1RxLFIE4Ops6ayShXewOBb-WYqw[дата звернення: 21.12.2022].
12. Orliński, Wojciech (2017), Lem. Życie nie z tej ziemi, Wołowiec: Wydawnictwo Czarne, Agora [Epub].
13.  Shanahan, Timothy (2014), Philosophy and “Blade Runner”, London: Palgrave Macmillan UK.
14. Shanahan, Timothy (2020), “Blade Runner 2049”: A Philosophical Exploration (ed. Timothy Shanahan and Paul Smart), London and New York: Routledge.
15.  Sharon, Tamar (2014), Human Nature in an Age of Biotechnology: the Case for Mediated Posthumanism, Dordrecht; Heidelberg, New York, London: Springer Science+Business Media.
16. Tambor, Agnieszka (2021), ‘An Author Who Hated Movie Adaptations of His Books’, No Limits: 1(3)2021. – p. 13.
17. Tiku, Nitasha, The Google engineer who thinks the company’s AI has come to life // https://www.washingtonpost.com/technology/2022/06/11/google-ai-lamda-blake-lemoine/[дата звернення: 21.12.2022].
18. Tucker, Emily, Artifice and Intelligence // https://techpolicy.press/artifice-and-intelligence/ originally published on https://medium.com/center-on-privacy-technology/artifice-and-intelligence%C2%B9-f00da128d3cd[дата звернення: 20.12.2022].
19. Turing, Alan (1950), “Computing Machinery and Intelligence”, Mind, 59 (236): pp. 433–460.
20. Дік, Філіп К. (2017), Чи мріють андроїди про електричних овець?, Київ: Комубук.