Посестри. Часопис №121 / Зараза

– Ну що ж, нехай так і буде! – сказала висока дівчина в старому пальті, намагаючись заховати задубілі руки в закороткі рукава, коли каміння, яке містяни кидали в їхні спини, припинило долітати і падало метрів за три позаду.

Вона накрила свою безволосу голову сірою вовняною хусткою і, переплівши кінці під підборіддям, міцно зав'язала на потилиці. Погода була зовсім не березнева. Несподівано зривався вітер, крутився, жбурляв снігом, обпікав неприкриті ділянки шкіри різким холодом.

– Почекаємо ще хвилю: зараз вони викинуть іще двох і замкнуть браму.

Дівчина трималася впевнено, наче щось знала чи просто розуміла, що саме вона має взяти на себе цю місію. Всі скупчилися ближче одне до одного, в сподіванні хоч так зігрітися. Марна справа: цей вірус повністю атрофовував внутрішні органи, спалював під шкірою будь-який прошарок тлущу. Як писали поважні дослідники в академічних виданнях, «на останній стадії випадало волосся та організм продовжував працювати, начебто нічого на нього не впливало. Температури не було зовсім. Ні температури, ні пульсу. Перед смертю хворий поступово втрачав зір. Больових відчуттів не спостерігалося, тож не виключено, що вірус якимось дивним чином підіймав больовий поріг до найвищої позначки за шкалою вимірювання, хоча пацієнти скаржилися на відчуття холоду»… Перелякані медики назвали цей вірус «зомбі» і не знаходили жодних пояснень. При вигляді живих мерців, у організмах яких продовжувалися життєві функції, науковці впадали в ступор, повторюючи одне слово: «вірус». Яким шляхом він передається, з’ясувати не вдавалось, і хоча всім ураженим було від десяти до п'ятнадцяти, медики не могли гарантувати, що вірус не пошириться на дорослих і старих.

Отже, підлітки… Навіть щурі й голуби – загальновідомі носії зарази – тепер здавалися стерильнішими й безпечнішими.

Смертельно налякані містяни, аби якось зупинити поширення вірусу, постановили викинути уражених за міський мур. Благо, що всі бургомістри завжди дбали, аби високі кам'яні стіни зберігалися в належному стані: спочатку проти ворожих нападів, а потім – задля розваги туристів. Уже рік, як у газетах пішов розголос про загадкову заразу, що лютує в місті, тож міська скарбниця втратила не одну сотню тисяч – потоки туристів припинилися раптово, аж довелося зупинити курсування гарненького туристичного паровозика, що возив усіх охочих від вузлової станції до міської брами. Втрачали всі: і продавці барвистих сувенірів, і шинкарі, і власники невеличких готелів, і візники, що розважали багатих приїжджих мандрівками в двоколісних візках, і навіть виробники пахучих кілець копченої ковбаси, яку чомусь називали фірмовим продуктом, загортаючи в хустинки з тонкого домотканого полотна із сургучевою застібкою. Розмірене існування в добрі й достатку припинилося, і з цим потрібно було негайно щось робити...

На зборах магістрату була призначена дата, коли уражених вірусом – усіх до єдиного – виловлять і викинуть за браму, а вже після того асенізаційна служба проведе повну дезінфекцію. Деякі труднощі виникли від того, що всі, чи пак – більшість родин – прогнали хворих нащадків на вулицю, і вони переховувалися в закапелках підвалів, горищ, старих каналізаційних колодязях. Деякі, щоправда, могли переховувати інфікованих у своїх будинках, хоча навряд… у цьому випадку страх підчепити невідому заразу переважав над батьківськими почуттями. Тож зодягнуті в захисні гумові костюми поліцейські кілька діб прочісували всі можливі сховки, витягаючи нещасних назовні і замикаючи в старому броньованому вагоні для перевезення поштових відправлень.

Брама заскреготала, випускаючи ще двох, а далі зачинилася, брязнувши важким металевим засовом. Усі чекали, коли останні вигнанці долучаться до гурту, аби податися світ за очі.

З пів сотні підлітків, убраних по-різному – хто в старе дрантя, хто в новий, але не зовсім чистий одяг, скупчились на дорозі, чекаючи, хто перший рушить і в який бік. У одних були наплічники, інші просто тримали в руках поліетиленові торбини з рештками харчів.

– Ходімо! – висока в сірій хустці поправила на плечі шкіряну торбу і рушила в напрямку ґрунтової дороги, що відгалужувалася від брукованої греблі й теоретично вела до Мертвого лісу.

– Ілія! – гукнула вона на горбатого хлопчину, що, крім торбини з черствим буханцем, ніс під пахвою велику книгу в оксамитовій палітурі. – Тримайся мене і книгу не впусти, – сказала твердо, щоб почули всі. Ілія намагався йти з нею в ногу, хоча й був зростом ледве до плеча. Пасмо русявого волосся випало з-під плетеної шапки на чоло, і коли він хотів просто прибрати з очей, пасмо залишилося в його пальцях. Хвилю подумавши, запхав пасмо в кишеню, наче мав гадку залишити собі на пам'ять.

Усі мовчали, ступаючи майже в такт, аби не відставати одне від одного. Дивились під ноги, щоб не втратити рівноваги. Вітер шарпав на всі боки. Говорила тільки та висока в сірій хустці, бо ж мусив хтось один нагадувати, що вони ще живі.

– Ілія! – питала вона. – А твої плакали, коли по тебе прийшли?

– Мої?! – відповів хлопчина питанням на питання. – Я вже кілька місяців мешкаю в підвалі. Зранку та жінка клала на верхню сходинку миску з кашею і чекала, для певності, щоб вуличні собаки не з'їли замість мене.

– Та жінка?! Маєш на увазі – мама?

– Не знаю... мабуть, – горбатий Ілія поправляв книжку під пахвою і жваво крокував поруч.

Дівчина морщила чоло, наче щось пригадувала, тоді несподівано витягла з торби вовняні рукавиці, подала йому. В рукавицях важкий фоліант було значно легше нести.

– Настане рік, коли виганяти буде нікого. Вони вже  перестали відтворювати собі подібних і одного дня просто почнуть вимирати, – говорила вона, щільніше прикриваючи лице хусткою. Говорила винятково з Ілією, інші не проявляли цікавості до розмови. Їх просто заспокоював голос. Ішли, вслухаючись у ритмічне вистукування підошов об вимерзлу закам'янілу землю. Хтось перечіплявся за каміння, ледь не падав, інші підхоплювали його, мовчки, не дивлячись одне на одного.

– Думають, що це вірус?! Дзуськи! Це все їхні протонові ретранслятори для голограмного шоу! – говорила дівчина. Її хрипкий голос робився злий, і тоді дзвінкі ноти проривали собі шлях у суцільній хрипоті. – Це ж так цікаво бавити туристів голограмами ворожих набігів, коли прозорі коні з вершниками проникають крізь мур і скачуть через усе місто аж до протилежної брами! Чи величезними крилатими драконами, які залітають просто в середмістя, і туристи опиняються в череві голограми. Ми ж виросли під цими ретрансляторами! Хтось про це подумав?! Я говорила, але хто слухає підлітка з його гіпотезами?! Найлегше списати на вірус і викинути, як непотріб, як поширювачів зарази. Бо, бачте, якась баба вмерла з такими ж симптомами. Може, це й не баба була… – затнулась, бо в горлі від холодного повітря остаточно пересохло, а тоді продовжила, – Можеш бути певним: зараз усе довкола обливають дезинфікуючою піною, чистять щітками, а те, до чого ми торкалися, спалюють у печах.

Вона замовкла, роззираючись, а тоді рушила в самісіньку гущавину Мертвого лісу.

– Рухайтеся! Доки не стемніє, треба дійти до реактора, – звернулася до всіх досить голосно, і вони прискорили крок, заглиблюючись в ялинові нетрі, що страхітливо світили сірими стовбурами, з обсипаною глицею на сухих гострих шпичаках, але тільки до середини дерева. Вгорі ялини були зеленими і навіть можна було розгледіти шишки, що по дві по три гойдалися на гілках. Де-не-де дорога звужувалася, і тоді доводилося ступати просто товстим, вимитим дощовими потоками, ялиновим корінням, що нагадувало линовища змій.

Несподівано хвойний ліс закінчився великою галявиною з високим сухостоєм, а за нею починався ліс мішаний, із потворною цегляною трубою вдалині.

– Чому цей ліс називають Мертвим? – спитав Ілія, високо підіймаючи ноги, щоб не перечепитися за високі стебла трави.

– От власне, ця назва виникла сто років тому, коли вибухнув реактор. Тоді, кажуть, усе в лісі вимерло, навіть листя на деревах довго не брунькувалося, але зараз усе настільки адаптувалося, що ти не побачиш ні двоголового птаха, ні шестилапого їжака, – здавалося, вона мала відповіді на всі питання і наче квапилася комусь їх передати. Занадто довго її не хотіли чути. – Обов’язково звернеш увагу, коли все зазеленіє і повилазять зі своїх нірок цілком нормальні миші, повибігають звичайні зайці, олені, і серед них не буде жодного потворного мутанта.

Вона говорила схвильовано, глибоко вдихаючи холодне повітря.

– Насправді мутації вже відбулися багаторазово на генному рівні. Перші вражені випромінюванням втрачали свої видові ознаки і, давши життя поколінню виродків, швидко вмирали. Наступні покоління, мутуючи під впливом радіоактивних частинок, продовжували схрещуватися. Ти знаєш, що таке опромінення? Це коли в твоєму організмі на генному рівні мутує все, навіть паразити. Ці тварини, що зараз мешкають у Мертвому лісі, це вже зовсім інші тварини, із зовсім іншим набором хромосом, адаптованим до виживання в будь-яких умовах. Розумієш? – дивилась на Ілію запитально.

Той ствердно кивав головою. Судячи з усього, їй більше років, ніж кожному з нас, – думав він, але спитати не наважувався. Дівчина замовкла, намагалася не витрачати рештки сили на розмову. Кілька разів озиралася – чи хто не заблукав. Зупинилася, коли несподівано вийшли до майже чорної стіни, посередині якої виднівся дверний отвір без дверей.

– Ось ми й прийшли, – вона полегшено видихнула і зайшла в отвір. Малі вигнанці поквапилися за нею, наче боялися залишитися самі. Кілька хвилин очі звикали до напівтемряви просторого приміщення, а далі широкий коридор вивів у внутрішній двір із великою мурованою водоймою. В прозорій воді плавало декілька доволі великих пстругів, хапаючи рожевими ротиками комах, що надто низько пролітали над водою. Все довкола було вкрите товстими наростами пилюки, але води пилюка не торкалася.

– Бачиш? Форелеві живуть лише в кришталево чистій воді! Але подумай хоча б про те, що там у глибині, під бетонними шлюзами, згаслий реактор, – вона кинула торбу на край водойми і нахилилася так низько над поверхнею, що змогла зробити кілька ковтків. – Тут довкола повно порожніх кімнат, – звернулася вже до всіх. – Вибирайте, кому яка до вподоби. Орієнтуйтесь лише на цей двір, бо тут – вода.

Підлітки розбрелися будівлею. Повільно, без дитячих пустощів, що мали би бути характерними для такого віку. Роззиралися, шукаючи найбільш затишні куточки, залишали глибокі сліди від підошов на брунатній пилюці. Згорблені, пригнічені своїм становищем, вони зливалися з власними тінями на бетонних стінах. Залишився тільки Ілія, стурбовано спостерігаючи за її важким диханням.

– Тобі зле? – наважився спитати достатньо тихо, щоб ніхто ненароком не почув.

– Спокійно, – вона глибоко вдихала і видихала. – Все так і має бути… Вони спалили мої записи, але загалом я тобі все переказала. Тут мав би початись процес відновлення. Давай вийдемо…

Ілія підхопив книгу і наздогнав її наприкінці (чи то на початку) вхідної зали біля отвору. Якось незрозуміло гикнувши, наче перед блювотою, вона сплюнула на долоню декілька абсолютно білих зубів без жодної краплини крові. Вони випали просто й безболісно, як щось зайве і вже непотрібне до вжитку. Довго не роздивляючись, висипала їх до кишені. Ілія вражено дивився на її байдужість, доведену до абсолюту. Не хотілось вірити, що те саме відбудеться одного дня з кожним… і з ним – також.

З останніх сил дівчина дійшла до найближчої старої горобини біля стіни, що мала такий химерно покручений стовбур, аж гілки звисали до землі. Сіла, спершись об нього спиною, а тоді стягнула з голови хустку. Безволоса голова страхітливо жовтіла на тлі дерева і темно сірого, аж чорного, бетону.

Маленька жовта ящірка вигулькнула з молодої трави, пробігла по її нозі, перебралася на сукно пальта, пірнула в рукав, а випірнула біля шиї. Роззирнулась навсібіч і побігла далі стовбуром. Дівчина сиділа непорушно, задерши лице до неба. Якась барвиста пташка перестрибувала з гілки на гілку просто над її головою.

– Я думаю, ви тут виживете, – сказала ледве чутно. – Почнуться зворотні процеси… в лісі знайдете, що їсти… – замовкала, щоб зробити кілька глибоких ковтків повітря. Ілія стояв розгублений, шкірою відчуваючи наближення чогось фатального. Це фатальне має лягти на його плечі – вона так вирішила.

Розплющила очі, але це вже були суцільно чорні щілини – без білків і зіниць. Дві невидющі, нечутливі щілини.

– І не забувай читати їм книгу Левіт… двадцять четвертий розділ… стих двадцятий. Нехай пам’ятають принцип таліону і одного разу повернуться, – вона простягла Ілії свою хустку. Він узяв, хотів загорнути їй ноги чи плечі, але вона помахом руки наче відсторонила його: – Йди!

За кілька днів її висохле тіло, щільно обплетене диким плющем, зрослося з деревом і стало майже непомітне. Лише черевики ще виднілися в траві. В цьому лісі все росло і плодилося з неймовірною швидкістю.

– Природа завжди забирає своє, – думав Ілія, щоразу проминаючи стару горобину. Відводив погляд, прискорював крок. Він змушував себе думати не про неї, а про форель у водоймі і погаслий реактор під шлюзами.

Весна 2020 року