Посестри. Часопис №120 / нальоти

брама та тлі неба крізь яку не пройти.

 

великий програш. без передісторії.

 

молочне вівсяне небо. жодних слідів сліз.

 

бомбардують потім будуть стирати з пам’яті.

тут удар. там вибух. після якого треба зібрати

стільки слів. клаптів. шмаття.

 

ходимо містом яке все ще

не поцілили. хоча нещодавно йшли

тут дві процесії і кричали. а волосся

вирване з цибулинами і сліди крові

на лавках показують що били.

 

вибач. мене розпорошили біти з дискотеки

поблизу. а я власне хотів розповісти тобі

про війну яка триває. мені триста сорок років.

я надто малий і надто старий аби увійти в цю пам’ять.

дивлюсь в екран на поскладані тіла.

одне з них лежить окремо. мов би не пасує

до решти.

 

намагаюсь вигадати для нього ім’я.

час до часу бачу хмару і повторюю

за голосом який помалу стихає в мені:

а може б ти його воскресив?