Посестри. Часопис №120 / Еля. Уривок із книжки «Одна Яся із міста Києва, або Ненавиджу понеділки!»

Цей понеділок був надзвичайно добрий. Хоча зранку Яся ще цього не знала. Ніхто ж бо не може знати, що станеться в обід чи ввечері. Хіба Яся знала, що саме в цей понеділок вона зустріне свою найкращу подружку?

А було все так.

Щойно Яся почула звуки будильника, як укрилася з головою ковдрою. Звісно, мама її тут усе одно знайде. Але поки вона потрошку відгортатиме ковдру, можна буде ще подрімати.

– Знову ця хижа ковдра тебе захопила? – спитала мама.

Яся засміялася. Інколи вона любить мамині нісенітниці.

– Не піду в школу! – для годиться повідомила Яся.

– Гаразд, – сказала мама й полоскотала донечці п’ятки. – Можеш сьогодні не йти, а стрибати.

– І стрибати не буду! – вперлася Яся.

– Якщо ми не вийдемо за пів години, то доведеться у школу бігти. Як завжди.

Мама вийшла готувати сніданок, а Яся неохоче виповзла з ліжка. У неї була купа справ. Ой-ой! Це ж нині у школі Свято Весни! А вона й забула, що треба вдягти кольоровий одяг у квіточки!

Яся вигребла все з шафи і взялася перебирати вбрання.

Нічого не підходить! Не можна на Свято Весни йти в чорному!

Мама зайшла до кімнати саме вчасно. Вона зробила глибокий вдих і витягла з купи одягу бузкову спідничку у квіточки. І ще білий светрик у квіточки. І рожеві колготи. Тоді заплела Ясі косичкохвостики. Це такі косички, які наполовину хвостики. Тоді розплела все й заплела по-новому, бо косички були нерівні. Мама стиснула губи й трохи буркотіла. Яся знала: це тому, що мама не любить спізнюватися.

Яся була дуже гарненька! І спізнювалася до школи зовсім трохи.

– От бачиш! – казала мама. – Ми не йдемо до школи, а біжимо!

І вони бігли до школи й сміялися.

– Забереш мене о четвертій! – попросила Яся.

Але мама, як завжди, спізнилася. І Яся дуже сильно зголодніла. А коли вона голодна, то буває сердита і дуже неслухняна.

– Не хочу нести свій рюкзак! – заявила вона з порогу. – Неси його сама! Він тяжкий!

– Гаразд, — сказала мама. – Тоді ми лишаємо рюкзак тут.

– Ні! – заперечила Яся. – Просто понеси мій рюкзак!

Вони трошки так постояли, аж доки мама здогадалася, в чому річ.

– Ти голодна? – спитала вона.

– Ні! – заперечила Яся. Хоча насправді вона була дуже голодна. Однак коли вона буває голодна, їй складно погоджуватися.

– Хочеш піти в бар «Млечний»?

Яся не дуже любила ходити в бар «Млечний». Мама казала, що він – як «Пузата хата», але це було зовсім не так. У «Пузатій хаті» можна було завжди поїсти борщу! Яся дуже скучила за борщем. Проте вона відчула, що справді зголодніла. Своїм підвечірком вона поділилася з Ритою.

Мама допомогла донечці вдягти рюкзак. Бар «Млечний» виднівся через дорогу. Зазвичай о цій порі там небагато людей.

Яся вибрала собі найбільший обід: товчену картоплю, відбивну, салат із сирих овочів і сік. Зазвичай цього вистачало на двох із мамою.

Яся озирнулася. Вона завжди прислухається, якщо чує, що хтось розмовляє українською. За столиком під вікном сиділа чорнява жінка з дівчинкою, також чорнявою. У дівчинки було надзвичайно довге волосся! Яка ж вона була гарненька! Яке в неї було красиве плаття з котиком!

Яся повела маму на сусідній столик. Дівчинка зі своєю мамою замовили млинці.

Ярославі не хотілося йти.

– Привіт! Можна з вами познайомитися? – почулося геть поруч. – Це – Еля. А я – Анастасія. Ми почули, що ви розмовляєте українською.

– І ми вас помітили, – сказала мама і представилася.

– Може, погуляємо разом? – запропонувала Анастасія. – Ми щойно переїхали у Краків.

– А ми йдемо співати! Хочете з нами?

І вони всі вчотирьох пішли співати. А Яся з Елею – за руки.

«Треба буде дописати Елю у свій список на день народження», – подумала Яся й аж підстрибнула від щастя.