Посестри. Часопис №158 / Місяцевий Петрусь (фрагмент повісті)

Коли батько видобув його з сумки, від самих своїх підвалин затремтіли, мабуть, усі стадіони світу. Завмираю, потім у шаленому «радуваннячку» хапаю подарунок і несу в затишне місце під вікном. Сідаю по-турецьки. Дивлюся. Насичую очі видивом Святого Граалю. Гладжу, нюхаю і обіймаю його. М’яч! Справжній! Чорно-біла «божа корівка» з натуральної шкіри! Куплений невідомо за скільки і невідомо як. Ніби зненацька перенесений з іншого виміру і чарівною волею долі став моїм і тільки моїм. Адже знайомі магазини – це останнє місце, куди можна піти з наміром щось купити. «Добрий день, я прийшов купити футбольний м’яч».

Почувши таке прохання, знуджена продавчиня – в кращому випадку – наморщить лоба. Слово «криза» є таким же звичним і закономірним, як «сніданок» чи «вечеря». Ним уже ніхто не переймається. Мало того, я твердо переконаний, що без нього неможливо жити, і що американські фільми – це лицемірні казки не лише для дорослих.

Сферична досконалість котиться відповідно до свого покликання. М’яч дає очевидну перевагу і владу над приятелями, але також є причиною захопливих емоцій під час дворових ігор прем’єр-ліги. Я не можу надивитися, як він бігає від кеда до кеда, від товариша до товариша, як перетворює зачовганий обліг на арену для кандидатів у боги. Після кожної гри він чиститься і періодично змащується прозорим кремом для взуття. Я підсвідомо готую його до фінальної гри, яка вирішує життя чи смерть. Так було до сьогодні. Сьогодні вранці його розчавила вантажівка. Бездушне чудовисько зі Стараховицької печери, яке з’явилося не в той час і не в тому місці. Той потужний вибух досі відлунює в мені, як фатальне передвістя подій, які в теперішньому часі я не можу чітко визначити.

*

Інший бік є! Ні, не славнозвісний бік медалі, озера, кордону чи чогось поверхневого, очевидного і відчутного.

Це було наче засліплення. Ніби в мене з’явилася ще одна пара очей. Не секрет, що я люблю ховатися і спостерігати за знайомими просторами з іншої, ніж зазвичай, зміненої перспективи. Ніби з виміру, розташованого під обшивкою реального світу. Ідеальне місце для таких міркувань – під столом. Я досить малий, тож можу вільно пересуватися там або навіть лежати, втупившись у нижню частину стільниці, наче у склепіння старої церкви. В моїй криївці масивні квадратні дерев’яні ніжки нагадують колони стародавнього храму, а іноді – стовбури віковічного лісу. Я стежу за кожною деталлю, гвинтиком і подряпиною. Кожному елементу придумую історію. Відому тільки мені і недоступну для власників, ніг, які час від часу з’являються поруч. Мало того, це усвідомлення сповнює мене гордістю і подивом, що нікому не спало на думку зазирнути в царину альтернативного сприйняття. А навіть якщо й спало, то, безумовно, в інший проміжок вічності. Він не бачив тих самих конфігурацій обладнання, заломлень світла, вібруючої мозаїки мікроорганізмів.

Я бачу кімнату лише наполовину, але водночас такою заповненою, що на її вивчення не вистачить життя. Реальність, розділену на незліченну кількість реальностей, кожна з яких утворює автономний усесвіт інтерпретації. Ефемерний, приписаний конкретному моменту, якого проминувши – не можна відтворити.

Не можу зрозуміти дорослих. Мене бентежить відсутність у них належного сприйняття. Того знання, яке швидко забувається і яке мало хто за якийсь час відкриває для себе у проблисках зрілого читання. Магічне знання, яке було дане їм, коли зародилися з нічого. Невід’ємне та очевидне. Однак знехтуване на шляху до дорослого пізнання. А може, впорядковане життя – не те, чим здається? Чи, можливо, ми калічимо його, деформуємо, здійснюючи насильство над природою? А може, дитинство – це країна, в якій ми буваємо не один раз? Світ під столом посилює самотність. Відчуження серед індивідів із об’ємними черепами, занадто великими, щоб поміститися у вузькій ніші сублімації.

*

Вечір несхожий на інші. Відчуваю піднесене очікування. Бігаю з кімнати на кухню, туди-сюди. Тим часом мама готує вечерю, потім пакує наші речі. Батько виходить із ванної кімнати, напахчений лосьйоном після гоління марки «Wars». Цей запах завжди віщує про щось особливе. Я вилажу на підвіконня і дивлюся у вікно. Спостерігаю за вулицею, яка купається у світлі ліхтарів. Повітря тепле, дихає ароматом квітів. Мама знімає мене з підвіконня і зачиняє вікно. Незабаром на подвір’ї чутно якийсь гамір.

– Здається, приїхав! – крикнула вона татові.

Чую кроки на сходах, а за мить – стукання у двері.

– Привіт, вуйку! – вітаюся з чоловіком, що стоїть на порозі.

Тепер я знаю, що на мене чекає подорож у особливому автомобілі крізь чорні меандри ночі. Мене не будуть вкладати спати одразу після програми «Добраноцка».

«Сирена-105» – справжня гордість польської автомобільної промисловості. Найшвидший автомобіль серед найшвидших! Він заводиться із характерним пирханням, везучи нас назустріч пригодам. Батько сидить спереду, поруч із вуйком. Ми з мамою займаємо задні сидіння. Коли я виросту, я завжди буду сидіти поруч із водієм. Хто знає, може, я сам буду їздити на власній «Сиренці». Іншої машини не хочу. Наразі розглядаю місяць за вікном. Він набагато цікавіший за сонце і, безумовно, приємніший для очей. Має численні кратери, які нагадують веснянки на моєму обличчі. Такий собі уявний брат. Тільки ніхто з нього не сміється. Він повільно ковзає небесним склепінням, чи, може, це просто вуйко так швидко їде. Маючи таку машину, я неодмінно зміг би об’їхати навколо місяця, і нарешті побачити, як виглядає протилежний бік.

Заїжджаємо в ліс. Одразу стає моторошно. Проминаємо ряди понурих дерев, що виростають із гущавини темної ночі. На щастя, «Сиренка» хвацько попирхує, відлякуючи всіляких упирів, що зачаїлися в темряві, і відблисками своїх фар позначає межу, за якою можна почуватися в безпеці.

Коли ліс відступив, удалині замерехтіла низанка маленьких вогників, що розтяглася вздовж усієї лінії горизонту.

– Поглянь, Петрусю, це вже Дарлово, – каже вуйко. – Сімнадцятий вогник ізліва – це моя хата. Там  чекає тітка.

Я повірив, бо чому б не вірити вуйкові? Тож починаю рахувати, але постійно збиваюся з рахунку.

З вогниками так завжди. З’являються і зникають. Однакові, незчисленні, випадкові і часто фальшиві.

*

Однак, читання – це не така вже й проста річ. Сиджу в шафі, в коридорі. Ховаюся від батька, щоб врятувати свою п’ятирічну tabula rasa від суворого батьківського повчання. Лякає мене мій спротив знанням. Боюся, що ніколи не зможу виправдати покладені на мене очікування.

Уже рік я маю власний «Елементаж»[1]. Гарний! Барвистий і повний малюнків. Він належить до канону моїх постійних об’єктів зацікавлення. Одного разу, коли я необачно залишив його на столі, нещастя принесло мою на пів року молодшу сусідку «з-під чотирнадцятки». Вона швидко вхопила книжку до рук і почала гортати сторінки. Зупинилася на сторінці із зображенням кота, а потім (о, жахіття!), тицяючи пальцем у кожну літеру, прочитала ціле слово К-І-Т!

– Бачиш, Едитка читає, – прокоментувала Мірка.

– Теж мені щось! З малюнка можна зрозуміти, що тут написано! – обурено і присоромлено запротестував я.

– Але вона вже знає букви, – відповіла, явно маючи намір остаточно мене притлумити.

– Не знає! – заверещав я.

– Зараз переконаємося, нехай прочитає щось інше, – кажучи це, Мірка простягла руку до «Елементажа», мабуть, маючи намір відкрити інший текст.

Не встигла. Я спритно вихопив книжку з її рук і, почервонівши, сховав у коробку. Найбільше мені заболіло слово «вже». Не вистачало тільки, щоб вона додала: «а ти ще ні». Не дочекається.

Відчуття сорому, яке я пережив, сильно підірвало мою віру в перевагу мого більшого на шість місяців досвіду. З думкою про це, у схованці, що пахне нафталіном, стає ще темніше і безпорадніше.