Посестри. Часопис №119 / Нерухомість. Уривок ІІ

<...>

Тут, серед двоповерхових будинків, було безпечно та тихо. Майже безшумно.

На неї чекали. 

Горщики з кімнатними рослинами відкидали тіні тропічних дерев, світло проникало до вузької кімнати крізь щілину між товстими гардинами. Миша відвернулася до стіни. Над ліжком висіло розп’яття, і промінь ліхтаря вихоплював із темряви його уривчасто, однією ріжучою смугою.

На дві ночі, поки вона не влаштується, її за попередньою домовленістю пустила до себе літня професорська пара, давні друзі наукового керівника Миші – саме він зробив їй протекцію. Він залучив до проєкту спочатку на волонтерських умовах, а пізніше називав «колегою». Допоміг зібрати необхідні для заявки на стипендію рекомендації. Професор помер за три місяці до від’їзду Миші. На похороні було багато колег, «уся наукова спільнота», якщо вірити постам і некрологам, переживала непоправну втрату. І майже жодних родичів – професор був самотнім. Він часто повторював, що його непокоїть майбутнє Миші, але вона, напевно, виявилася єдиною студенткою за останні роки, через яку не варто було хвилюватися. Якщо їй і не пощастить у житті, вона навряд чи пропаде в одному з цих каналізаційних люків соціальної структури суспільства.

Миша боялася бути на верхніх поверхах, визирати з вікон.  

Тому не стрибала вище голови, тому й не падала занадто боляче. Проте не боялася труднощів або відповідальності: вона була готовою до важкої невидимої роботи, саме ця невидимість виявилася такою приємною при роботі зі статистикою, але тут попереду на неї чекали живі люди. Багато людей. Їхній піт, їхній запах із рота, зморшки, сміх, недовіра або довіра. Необхідність встановлювати контакт і відокремлювати в чужих історіях важливе від не дуже важливого. Хто дав мені право вирішувати, хіба я їм суддя? – мучилася Миша, перевернувшись на інший бік і розглядаючи потьмянілу руку на розп’ятті. Вона не могла заснути. Професорське подружжя Борковських за стінкою хропіло. У напіввідчинені двері зазирнув кіт.

– Кіт, – сказала вона вголос, тихо-тихо, ніби він потребував акту називання.

Кіт пройшовся по паркету, нечутно торкнувся лапою лямки її наплічника та вийшов, невдоволено помахуючи довгим хвостом. Миша чхнула: у неї починався нежить від шерсті тварин, а ще від пилу та пір’яних подушок. Якраз таких, як ця, у дрібні квіточки.

Повільно цокав годинник із коридору. Вона стиснула долоні між колінами, вона хотіла додому. Синтетична піжама, куплена мамою напередодні від’їзду, виявилася жахливо незручною: штанини закочувалися, а сорочка прилипала до спини, ґудзики з’їхали кудись убік, впивалися в ребра. Я більше не хочу голити ноги, – подумала Миша, висунувши ногу з-під ковдри. Завтра напишу лист до нового наукового керівника, а що писати? Знову «ще раз дякую» якось тупо, незручно, але ж я мушу подякувати. Невже вона більше ніколи не відправить голосового повідомлення? Я нікчема, я просто ніхто, порожнє місце, – подумала Миша та згадала, що дівчина з англійського розмовного клубу, яка перевчалася на гештальт-терапевтку після кількох років програмування, розповідала про impostorsyndrome[1]. Неможливо заснути, треба засмикнути гардини, – подумала Миша. Заснула.

На свята до Борковських приїжджала донька з чоловіком (це в її кімнаті ночувала Миша): заставлена мотлохом маленької принцеси з минулого, для якої пофарбували шафу в рожевий і білий кольори. Переїхали, коли доньці було десять років, у їхній останній період близькості та безумовної любові. Тепер вона стала шумною та розсіяною, погладшала після третіх пологів, до неї в родині ніхто не набирав зайвої ваги. Сміх десятирічної дівчинки зберігався в блискучих очах м’яких іграшок, за склом фотографій у сентиментальних рамках, у дипломах за перемоги в змаганнях із плавання. Пані Борковська подивилася на гостю ще в напівтемряві, на порозі, та не стрималася від порівняння цієї гостроносої дівчинки з власною донькою та онучками. Постелила їй «гостьову» постіль, поставила на столик зрізані садові квіти у склянці.

Миша прокинулася на годину пізніше за подружжя Борковських, о восьмій. Сипло відкашлялася. В кухні тихо переговорювалися, з лагідними, люблячими інтонаціями людей, які так давно живуть разом, що спільний уклад покрився пліснявою, майже непомітною між плиткою в ванній кімнаті через надмірну вологість. Згодом вона стає невід’ємною частиною побуту. Десятиліття тому вони ледь не розлучилисячерез захоплення чоловіка, він зібрав речі та пішов, але повернувся за два тижні. Знайомі порадили сімейного психоаналітика. Кричали, працювали над стосунками так само сумлінно, як вписували в свої бібліографії книжки, написані в співавторстві. Пригадали всі минулі образи, кинули ходити на сеанси, подякували знайомим і підібрали кота. Перші місяці він був переляканий і нещасний, ребра стирчали, шипів і ховався у кутку між пралкою та раковиною.

Товстий кіт стрибнув Миші на коліна, коли вона, одягнувшись і почистивши зуби, сіла за стіл.

– Рудик! – засміялася пані Борковська. Її чоловік трохи відчужено усміхнувся.

–Який чудовий котик, – Миша погладила кота по спині. – Чудовий, чудовий котик.

Кіт Рудик випустив кігті та вчепився в її джинси. Вона не любила котів, а цей їй особливо не подобався через ситі нахабні очі, але вона дуже-дуже хотіла справити на Борковських добре враження – тому гладила кота і сміялася. У Миші були неправильні зуби, дрібні та трохи кривуваті, але саме завдяки їхній неправильності вона мала неповторно зворушливу усмішку. Блідо-рожеві ясна, здорового кольору. Пані Борковська розливала каву зі старомодного порцелянового чайничка, доброзичливо пояснювала, що кіт нечасто схвалює присутність у домі чужих людей, отже, він гостю «назначив» своєю.

<...>