Посестри. Часопис №118 / «Щойно містом ішла...»

Щойно містом ішла,

геть осіннім уже, притишеним,

Аж біля дому, на високому старому горіхові, як чорний крук –

чувак у шкірянці.

Із патиком отакенним –

Лупить і лупить по гіллю,

І горіхи – так наче крона-поділ не витримала –

Падають, спляться з неба

В траву високу.

 

А під деревом жінка його і дітей двійко,

Талують оті горіхи в пакети.

Чувак лупить, горіхи падають, і діти сміються весело,

Визбирують їх – гладенькі уже,

Без захисних бушлатів.

 

Таке це первісне.

Справжнє таке і дивне.

Наче з горіхами-камікадзе на землю падають

Всі крихкі оболонки культури,

Всі віковічні цитати великих,

Всі непотрібні умовності та умовні потрібності,

Всі його 10 класів, та й інститут якийсь –

бац на голову!

 

Все довкола стає зрозуміле й первісне,

Чисте, як небо,

Котре добре видно через голісіньке гілля горіха.

І рачкують вони уже разом –

Усією родиною дружньою,

Намацуючи поміж трав гострі ребра горіхів,

Ховаючи їх на потім –

Захланно та радісно.

 

Дитинні такі. Усміхнені.

І такі схожі вони мені на Адама і Єву,

Що так і не виросли,

Що так і лишились збиральниками плодів Едемського саду

На Тернопільській Об’їзній.

 

… І лише на найвищій гілці,

Куди годі уже дістати –

Останній горіх висить.

Примружився через шпарочку шкірки іще зеленої,

Дивиться пильно

Зміїним оком…