Посестри. Часопис №31 / Чорний день у червоній країні

10 листопада 1937 року чекіст-комуніст Михаїл Матвєєв доповів заступнику начальника НКВД Ленінградської області про страту способом розстрілу 1111 засуджених. Капітан-росіянин, що закінчив два класи сільської школи в Новгородській губернії, якраз почав дряпатися догори своєю чекістською кар’єрою…

Нелюдськість тоталітарної машини не знала меж. В’язнів відвозили із Соловків, бо там було технічно неможливо знищити велику кількість людей. Їм, звісно, не повідомляли, що вже все вирішено, згідно із концепцією Сталіна про посилення класової боротьби, тобто про  ліквідацію всіх, хто хоч якимось робом не був лояльним до радянської влади. Лояльність чекістами трактувалася довільно, за бажанням.

Спершу велику кількість в’язнів, серед яких був цвіт української культури і громадського життя, етапували морем, а потім – залізницею. Ізолятор Мєдвєжегорська був останнім місцем перед масовими розстрілами.

Матвєєв, зіткнувшись із першим опором, наказав роздягати усіх до білизни, зв’язувати руки і затикати кляпом рот. Смертників вантажили у кузови машин, накривали брезентом. Зверху сідали конвоїри.

Коли на землі є пекло, то воно було тоді там.  

Більшість людей розстрілював Матвєєв разом із помічником коменданта ленінградського НКВД Алафером, пускаючи кулю в голову тим, кого кидали на край величезних ям. Декого доводилося добивати залізною гирею. На допитах у 1939 році Матвєєв зізнався, що перед смертю частина знесилених в’язнів чинили опір. Хто із них боровся за життя до останньої секунди, ми вже, напевно, ніколи не дізнаємося…

Виконавець вироків Матвєєв ще існував аж до 1971 року, щоправда, спитим, із неконтрольованим трясінням кінцівок (слово «руки» в цьому випадку недоречне).

Сьогодні на площі 10 гектарів урочища виявлено 236 розстрільних ям.

Урочище Сандармох біля міста Мєдвєжегорська у Карелії стало  одним із найстрашніших місць, які змінили історію України і українського мистецтва. Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, сім’я Крушельницьких, Матвій Яворський, Сергій Грушевський… Неможливо перелічувати. Важко підібрати слова.

Сім’я Крушельницьких, до прикладу, приїхала будувати комуну (до речі, романтичний і по-своєму наївний поет Майк Йогансен так уявляв іще до масових репресій більшовицьку комуну: «Ти думаєш, що буде в комуні сумно? В суботу не буде церковного дзвону? // Ні, брате, під дзвонів червоні пеони додому з роботи підуть комунари!») аж із Західної України.

Крушельницького запросив радянський уряд. Чекістам всюди ввижалися «українські буржуазні націоналісти». Отже, немолодого  Крушельницького, що зробив фатальну помилку із переїздом на, як казали галичани, Велику Україну, швидко заарештували. Спершу йому дали 10 років, а через кілька літ тюремних тортур (він усе сподівався, що помилка буде виправлена), 3 листопада, у Сандармоху, були розстріляні і він, і його сини, Остап і Богдан. Невдовзі була розстріляна їхня сестра, лікарка Володимира. Наївний мрійник Антін Крушельницький погубив себе і всю велику родину, давши запопастися у криваві та підступні більшовицькі лапи. 

Розстріл родини Крушельницьких повинен повсякчас нагадувати українцям, який «мир» можливий із офіційною Росією, нащадком більшовицьких практик!

Мирослав Ірчан, письменник, галицький комуніст, у 1929 році повернувся з Канади, щоб поринути у будівництво омріяної за океаном україно-радянської комуни. Спершу жив у Харкові. Потім був заарештований… Що думав Ірчан і такі як він перед смертю? Адже ніхто не міг їх попередити, бо такого монстра, як СРСР сталінського взірця, народи не знали. Валер’ян Підмогильний, можливо, став би першим український нобеліантом з літератури, маючи справжній дар творця екзистенційної прози. Микола Зеров був інтелектуалом, яким мав би гордитися весь світ. П’єси Миколи Куліша потрясали людські душі, як і витончений експериментальний театр Леся Курбаса.

Всі ці та інші українські таланти загинули у ямі Сандармоху від руки чекіста Матвєєва. Було знищене майже все українське покоління. Ця втрата нанесла величезні вирви і виразки національній ментальності. Ця страшна втрата покрила коростяними плямами українську душу.

Лише моторошні світляки блудили над урочищем, як заблукалі серця мучеників, сповнені нелюдської скорботи за втратою всього найсвятішого, чим вони жили. Невідомо, скільки часу, під байдужими небесами чужинецьких земель, висів незримий зойк, що переріс у вічне оплакування страчених…

Лише їхні душі, у білих ризах праведників, літають зараз над українською землею. Незабутнє світло цих душ додає Україні сили.