Посестри. Часопис №115 / Правнучки змія (уривок)
Огрядний болотяний чорт сидів на низькому стільці. Так у них на болотах було заведено. Однак зараз він був зовсім не на болотах, а у Змієві, на подвір’ї старого будинку на березі Дніпра. Призначеного, судячи з усього, для дачного відпочинку, а не для цілорічного життя у ньому.
Чорт поставив стілець так, щоби бачити, сидячи на ньому, якнайбільше. У цьому конкретному випадку «якнайбільше» означало все їхнє подвір’я, половину городу та шматочок городу сусідів. Не так, здавалося б, і багато, але для особи, яка виросла на болотах, де крізь туман зазвичай видно лише на метр-два вперед, усе зазначене вище здавалося чудовим і казковим краєвидом. Приблизно як для пересічного мешканця Змієва – вид на зміївські гори із тераси п’ятизіркового готелю. Не те, щоб у Змієві був п’ятизірковий готель, але якби був, то враження від виду з нього були би у зміян такі самі, як-от у Бориса – від виду на город.
Він поклав підборіддя на долоні, лікті обпер на коліно та глибоко зітхнув від надміру вражень.
Утім, щось явно псувало його настрій. Може, те, що сусіди свій город уже частково засадили бульбою? Борис знову зітхнув, цього разу – тяжко. Він відчував, що буквально завтра-післязавтра його теж наздожене оця бентежна доля – садіння. Але найсумнішим було навіть не це.
Борис Борисович, а це був саме він, із невимовною тугою подумав про свою колишню квартиру в будинку, що стояв одразу на двох вулицях – Княгині Ольги та Підщекавицькій. Усе там було гарне: сусіди мовчазні, від центру недалеко, комірчина у дворі дуже зручна – можна було її чим завгодно захаращувать. І головне – власники, о-о, так…
І як він міг так піддатися паніці, аж утекти звідти? А тепер там живе зовсім інша людина і вороття назад нема.
Борис випростався, склав руки на грудях та зітхнув.
Відколи почалася вся ця історія – він, чесно кажучи, багато втратив: своє житло, свою крамничку «Безцінний мотлох» на легендарному ринку «Петрівка». А точніше – за ним.
Ну, може, хтось… Гаразд, може, більшість людей, котрі побували в його крамниці, сказали б, що це просто збита із мотлоху будка, під зав’язку забита макулатурою. І це, скажімо щиро, була правда. Однак не вся. Саме ця будка стала для багатьох джерелом натхнення та відпочинку, а для деяких – ще й основним ресурсом їхніх наукових робіт. Бо книжки у Бориса Борисовича були найрізноманітніші. Чимало літ він витратив на розбудову мережі постачальників – і так побудував дивний та химерний механізм доставки книжок до його будки, котрий діяв, мов годинник. Щойно комусь із диваків, що лазили найзахаращенішими місцями Змієва, вдавалося знайти там хоч сяку-таку завалящу книжечку – вони одразу тягли її «до Бориса».
Підлітки, які лазили по закинутих (і не дуже) дачних будинках над Дніпром…
Старші люди, які з тих чи тих причин приглядалися до вмісту смітників нашого міста…
Худі панове з неспокоєм у очах, загублені в житті, які одного ранку виявляли, що в них скінчилися гроші, зате книжкові шафи їхніх старих квартир ховають у собі цілі залежі розмаїття…
Художники та ті, хто їм співчуває, що жили у різних непридатних до життя художніх студіях, де, як то зазвичай буває у Змієві, збирали величезні купи мотлоху, які, як то зазвичай буває у Змієві, одного дня неодмінно розпадалися, щоб явити очам свідків цього щоденного дива кілька книжок, які лежали тут, приховані, десятками років…
Усі вони, усі несли свої книжкові скарби саме «до Бориса». А він був їхнім королем. Кожну книжку він брав із їхніх рук обережно, ніби кошеня чи, скажімо, курча. Звісно, тут гарно пасувало би сказати, що Борис Борисович мав спеціальні рукавички, в яких приймав у фонд свого магазину подібні фоліанти. Однак це була би неправда. Жодних рукавичок він зроду-віку не мав, але в ящику під табуреткою, на якій стояв його маленький телевізор, лежала спеціальна ганчірочка, що нею він протирав новоприбулі книжки, якщо вони мали якийсь дуже виразний наліт чи запах.
– Цікаво було би, – спало на думку Борисові, – віддати або й продати ту ганчірку в якусь біологічну лабораторію. Це ж скільки за роки роботи «Безцінного мотлоху» зібралося на ній мікробів та плісняви, комашок та грибів (а також їхніх частин), пилу й розмаїтих речовин! Це ж можна було би написати біологічну історію читання у Змієві, історію нашої літератури у формулах!
На жаль, ту гарнчірку теж було вкрадено. Як і більшість речей у крамниці.
– Щиро сподіваюся, – подумав із гіркотою Борис, – що викрадач моїх речей помилково витре собі цією ганчіркою рота. Або, купаючись, використає як губку. Чи протре нею свій посуд.
Щаслива усмішка розцвіла на обличчі Бориса Борисовича при цій думці.
– Та ні, це вже навряд, – почулася думка з дому.
Борис Борисович ненавидів, коли чули його думки, ще й думали щось у відповідь. Це дуже дратувало і збивало з пантелику. Та, на жаль, було неуникно, якщо ти живеш у середовищі болотяних чортів, кожен із яких уміє читати думки.
Цього разу читачкою його думок, котрі він так хотів би залишити тільки для себе, була Надійка, племінниця Бориса. Вона стала на порозі, склавши руки на грудях, і тим самим дуже нагадувала свою маму, Брониславу Борисівну, молодшу сестру Бориса Борисовича. Така поза у виконанні Бронислави зазвичай означала «Зараз станеться щось дуже небезпечне, якщо ти вчасно не згадаєш, що обіцяв». На щастя, на відміну від мільйонів людей, які у такій бентежній ситуації мають іще додатково ганьбитися, незручно перепитуючи: «А нагадай-но, будь ласка, що я там обіцяв?», чорти можуть просто прочитати думки.
– А, ага, так-так, вибач, – забелькотів Борис Борисович, хоч цього можна було і не робити, а просто собі думати, що думаєш. – Я пам’ятаю, що ти обіцяла допомогти набрати на машинці мій трактат. Я ще хвилиноньку посидю – і йду.
Надійка набрала повні груди повітря і випустила з носа пару – так, пару, Борисові не здалося!
– Я вже п’ятнадцять хвилин вас чекаю, це по-перше, – подумала вона розлючено. – А по-друге, я ж чудово бачу у ваших думках, що ви спокійненько собі забули, про що ми взагалі домовлялися.
Борис Борисович уже й не знав, що подумати, тому покірно підвівся і подибав до дверей будинку.
– А по-третє, – подумала уже спокійним тоном Надійка, – ви ж розумієте, що тільки так можна буде повернути ваш «Безцінний мотлох». Треба спробувати, поки є шанс.
– Ох, вельми сумніваюся, що це спрацює, – хотів був подумати Борис, але не став, щоб не засмучувати Надійку.
