Посестри. Часопис №113 / «Відрубане дитинство спить в яру і кулиться…»

Відрубане дитинство спить в яру і кулиться, немов
зайча невинне. А ти себе розпізнаєш між сином і
думаєш про себе: ні, не вмру, не одійду за сталою
імлою, за збіглим сном життя – не одійду, іще
зустріну радісну біду і поведу як бранку за собою.
І рік збіжить. І час. І довгий вік обтруситься кульбабою на
вітрі. Та не тужи. І не тужи. І витри одвілглі
очі. Довго чоловік мулькаво
так вовтузиться у тобі, вовтузиться уже которий вік,
не віддавайся зсуканій жалобі, допоки не в{чується}
левий рик із того яру. Вже. Зійшлись {п}уті.
Дитина обертається на мужа і вже вчуває –
дзенькіт харалужжя у непроглядно-довгому витті.