Посестри. Часопис №86 / «Вірю що ти не злишся на мене…»

Вірю що ти не злишся на мене. Крім тебе в мене було
ще трійко. Трохи здивований своїм існуванням
Адась, Юзек – спритний як ніхто в нашій родині
й Ася – маломовне свідчення про існування добра.
Батько загас блискавично і відтоді по смерку я не могла
позбирати думок. Робота, черги, виварювання, перешивання
одежі. З дорослих на дітей, зі старших на молодших.
Мені здавалося, що я ніколи не засну, що лишень ціпенію
з праскою, з голкою і наперстком, з тістом на локшину, 
придушена брилою серця. Мені хотілося вмерти
від сорому, що живу. Від непоступливої любові й від страху
перед твоєю безладно простертою тінню. Тепер мені майже
вісімдесят тож тобі час мене простити. Це я
вигодувала власним тілом оці безкінечні шеренги безрадних
днів. І знаю, що кожен із них убивав тебе ще раз
синку

 

Мати? (1928–2009?)