Посестри. Часопис №82 / «Не стріляють? – спитає гора...»

Не стріляють? – спитає гора.

Не було, – відповість людинка

земляними губами і синім

жуком язика.

В гирло невідь-ріки опускається сонця динька,

час по твéрді біжить

виноградом диким.

Виникай і зникай. І звикай – не звикай.

Не звикай.

 

І малий, набиваючи каску піском, ні про що не збреше

доки соками скибка йому по зап’ястках тече,

доки мама цілує в замурзане миле плече

тут ніхто не сидітиме. Тільки шпаки на черешнях.

 

Хто в горі. Хто вгорі. Хто занурює сни у ріку медову.

І звисають із неба горіхи на срібних нитках,

а у кожнім – по зародку справжнього дому

з помаранчевим світлом у вікнах, а вже у віках.

 

Спи, дитя. Це надовго.