Посестри. Часопис №112 / Мрія – це те, що ще не збулося
Войцех Орнат – власник і співзасновник видавництва «Austeria», одного з найважливіших промоутерів мультикультурного підходу. Книжки «Аустерії» продають у всій Європі, а проєкт видавництва – «Книжки для письма» – вирізняється несподіваною концепцією.
Олена Олійник: Пане Войцеху, в листопаді 2021 року ви отримали престижну премію імені Станіслава Вінценза, яку присуджують за видатні досягнення в популяризації культури Центральної та Східної Європи. Що для вас означає ця нагорода?
Войцех Орнат: Вона для мене була повною несподіванкою. Адже Станіслав Вінценз – легендарний письменник, монументальний. Ми всі є його учнями. А ще коли побачив перелік людей, котрі вже отримували цю премію, – зокрема Томас Венцлова, Кшиштоф Чижевський, Аґнєшка Голланд, Анджей Стасюк, Мартін Поллак, Світлана Алексієвич, Кшиштоф Пендерецький, Олег Сенцов, то подумав, що мене нагородили авансом, бо це справді великий кредит довіри. Одночасно це неабияка відповідальність і розуміння, що я не можу виявити якусь слабкість, зробити щось не так. Ця нагорода для мене надважлива! Вона мотивує. Крім того, я вважаю, що хоч премія присуджена на моє ім’я, її заслужив увесь наш колектив.
Ол. Ол.: Ваше видавництво «Аустерія» відоме не лише в Польщі, а й у Європі, де ви маєте філії та власні книжкові магазини. Коли й чому відкрили саме видавничий бізнес?
В. Орн.: Книжки завжди були поруч зі мною, з раннього дитинства. Пригадую, з моєю мамою дружила пані, чоловік якої працював у друкарні. Вона приходила до нас у гості й дарувала стоси книг, які поповнювали нашу домашню бібліотеку. Нерідко деякі примірники були унікальними, недоступними пересічним покупцям, бо друкувалися обмеженим накладом. Мені так подобався запах свіжовидрукуваних книжок! Я їх гортав, переглядав, насолоджувався…
Крім того, у дитинстві часто хворів, особливо взимку, тоді залишався вдома. До мене приходила пані, котра доглядала мене у таких випадках, і читала мені вірші, байки, а я запам’ятовував їх на слух. Пригадую, мені було приблизно чотири роки, я ще не вмів читати, однак брав до рук книжку, відкривав на сторінці, де містився знайомий вірш, і вдавав, що то я читаю, а не декламую з пам’яті.
Також книжки мені читала моя бабуся, коли приїздила в гості (вона не з Кракова), мама, як мала вільний час (багато працювала). А коли нарешті навчився читати сам, то із задоволенням поринав у пригодницькі твори. Мій найулюбленіший автор із підліткового віку – Жюль Верн. Потім я перейшов на книжки, прочитання яких вимагала шкільна програма. Вже тоді виникло якесь внутрішнє відчуття, що книжки зі мною назавжди.
Ол. Ол.: То ви з дитинства вирішили, що будете видавцем?
В. Орн.: Ні, я хотів стати військовим. Навіть записався до молодіжної організації скаутів. Ми мали спеціальну форму, марширували, ходили в походи, жили в наметах… Мені все це подобалося, але тоді були радянські часи, а моя родина дотримувалася антикомуністичних поглядів, тому про службу в тогочасному війську не йшлося – моя мрія так і не збулася.
Коли прийшов час обирати професію, обирав між фахом юриста й історика. Зрештою вирішив, що правознавство практичніше. А історію таки вивчав, тільки специфічну: історію права – світового, польського. Я міг стати адвокатом, прокурором, проте для цього мало навчатися й отримати диплом – потрібна практика. А я її не мав. Університет закінчив у 1988 році, тоді ще в Польщі правила комуністична влада. Економічна ситуація в країні була вкрай тяжка, але завдяки тодішньому міністру Вільчеку – ліберальному економісту, впроваджувалися капіталістичні західноєвропейські закони. І саме тоді я створив та відкрив свою першу фірму. То було туристичне бюро.
Ол. Ол.: Отже, ваша перша власна справа – не видавнича? Чим же вас привабив туристичний бізнес?
В. Орн.: Цьому передувало моє піврічне перебування за обміном у Литві як студента. Там я познайомився і заприятелював із деякими литовцями. У їхній країні також почали організовувати приватні кооперативи, тож ми вирішили створити бюро обміну студентами – я в Польщі, мої нові друзі – в Литві. То виявився привабливий бізнес, бо в’їзд до Польщі був досить лімітований, а бюро надавало більші можливості. Наші студенти не дуже хотіли кудись їхати, натомість було чимало охочих виїжджати за кордон у зв'язку з роботою. Серед них, зокрема, парафіяни, служителі костьолів. Тож за рік моє бюро стало досить затребуваним, хоча працювати доводилося непросто, адже я перший у Кракові створив заклад поза системою. Треба було залагоджувати безліч проблем у державних установах (тоді приватних практично не було), вирішувати чимало організаційних питань.
Тобто, туристичне бюро – моя перша власна справа. Нею я займався з 1988-го до 1990 року. Тоді у Кракові бракувало ресторанів, кав’ярень, готелів, знав це з власного досвіду. Наприклад, через моє бюро до Кракова приїздили туристи, а я мав із ними клопіт, бо не міг порадити, де смачно поїсти: в тих небагатьох гарних ресторанах, що існували на той час, місця завжди були зайняті, інші мали недобру славу або низьку якість страв та обслуговування. І в мене з’явилася ідея самому відкрити готель-ресторан. Але ще до її реалізації я відкрив книгарню-музей у старій синагозі на Казімєжі. Тоді ж створив і видавництво, яке спочатку мало епізодичну діяльність та проіснувало всього півтора року – у мене не було достатньо коштів для його «розкрутки», випускав хіба що брошури.
Зате там же, на Казімєжі, у грудні 1992 року відкрив невелику кав’ярню. Треба сказати, що у той час Казімєж був досить похмурим і непопулярним, та навіть небезпечним місцем. Там вешталися підозрілі особи, тож до нас практично ніхто не приходив.
Ол. Ол.: І кав’ярню довелося закрити?
В. Орн.: Ні, навпаки! Адже невдовзі, буквально через місяць після її відкриття, сталося неймовірне: з Америки приїхали кіношники Стівена Спілберга, які почали знімати фільм «Список Шиндлера». Район Казімєжа став центральним місцем у Кракові. Вулиця Широка слугувала основним планом фільму, тут побудували декорації, постійно перебували відомі голлівудські актори і – уявіть собі! – сам Стівен Спілберг! Так як наша кав’ярня була єдиною в окрузі – всі вони приходили до нас! А ми ще й організували у кав’ярні концерти єврейської музики.
Зйомки фільму тривали три місяці. Останні його сцени мали знімати в Ізраїлі, в Єрусалимі, куди нас запросив пан Стівен Спілберг. Ми летіли спеціальним літаком разом зі знімальною групою. В Ізраїлі мешкали в фешенебельному готелі, були запрошені на великий банкет, що відбувся у «Кінгу Девіді» – легендарному столітньому готелі колоніальних часів, де були присутні різні відомі люди, зірки, з якими випала нагода познайомитися. То була неймовірна пригода життя!
Після того, у 1995 році, на вулиці Широкій, 6 я відкрив ресторан, у 1999 році – готель, а в 2001-му – видавництво. Я мав три книгарні, одну яких у часи пандемії довелося закрити. Книжки звідти ми перенесли до готелю й отримали «три в одному» – готель, ресторан та книжковий магазин. Жартома називаю це «великий балаган». До речі, все це міститься у колишній будівлі Мікве (лазні), яка датується кінцем XV століття.
Ол. Ол.: Чи пам’ятаєте першу видану книжку?
В. Орн.: Так, і вважаю її унікальною та дуже цікавою. То була книжка «Імена польських євреїв». Вона справді про імена, але дуже нетипова, створена на основі двох інших – одна з яких видана наприкінці дев'ятнадцятого, друга – на початку двадцятого століть. Наша книжка призначалася для рабинів, щоб упорядкувати імена, тому що єврейські імена були записані в документах у скороченому (жаргонному) вигляді. Наприклад, не Олександр, а Саша, не Юзеф, а Йосип. А треба було застосовувати їхню повну форму, бо після Другої світової війни так запровадили в Ізраїлі. Тому ми писали жаргонний тип імені, а поруч – повний відповідник. Це видання стало важливим насамперед для правознавців, особливо при розгляді спадкових справ. У нас воно досі є. Я вважаю його амулетом видавництва.
Пам’ятаю і другу видану книжку – «Коментарі до Тори» польського журналіста єврейського походження Костянтина Герберта: вона містила оригінальні, з точки зору журналіста, коментарі до Священної Книги. За нею вийшла книжка філософа Краєвського, мого приятеля, яка називалася «Коментарі до Тори для найменш релігійних серед нас». Потім – «Життя єврейське» краківського єврея Генріка Халковського тощо.
Ол. Ол.: Можна сказати, спочатку у вашому видавництві домінувала єврейська тема.
В. Орн.: Так, наші перші надруковані книжки мали єврейську тематику. На тому постала «Аустерія». Пізніше почали надходити пропозиції, замовлення на інші книжки, не пов’язані з євреями, але всі вони були високої якості. З’явилася література італійською, французькою, німецькою, угорською, що дуже позитивно позначилося на діяльності видавництва. Це дало поштовх до його розвитку, привабило нових клієнтів, адже не всі цікавилися юдаїкою – лише певна категорія людей. Хоча юдаїка і досі в пріоритеті.
Крім того, наше видавництво займається й науковою літературою, бо ми співпрацюємо з Ягеллонським университетом, а також Вроцлавським, Варшавським відділами юдаїки. Публікуємо поезію, есеї, твори польських авторів. Завдяки моїй добрій приятельці Христині Потапенко – українці, яка живе в Кракові і сама є поеткою, ми почали друкувати книжки українською мовою. У серії «Книжки до писання» не лише польською та англійською, але й українською видані «Львів», «Вроцлав», «Люблін», «Краків». Коли почалася війна, я мав намір розширити перелік українською мовою, проте наразі виникли проблеми з дистрибуцією.
Зараз ми думаємо про видання творів українських класиків — Тараса Шевченка та інших. Маємо пропозицію і до інших видавництв, щоб кожне з них друкувало українською хоча б одну книжку на рік. І щоб у польських книгарнях були відділи української книги, адже зараз у Польщі дуже багато українців. Вони повинні мати доступ до своєї літератури.
Ол. Ол.: Пане Войтеку, ви весь час говорите «ми», «наше видавництво». Але ж ви – власник видавництва. То хто тоді «ми»?
В. Орн.: Так, я власник. Та це складна справа, і самотужки я не впорався б. Ми – це колектив редакції, перекладачі, коректори, ілюстратори…
Ол. Ол.: Ви започаткували серію «Книжок до писання», які можна не лише читати, а й писати в них. Як виник цей задум – і з чого починали його втілювати?
В. Орн.: Ми задумали «Книжку для писання» з моїм колегою Адамом Водніцьким, він був співвласником видавництва, але, на жаль, уже пішов із життя. Зразком для цього задуму був семитомник «Книжка питань» Едмонда Жабеса, француза єврейського походження, яку можна було читати з будь-якого місця чи сторінки. І в тих книжках з’явилися чисті сторінки, на яких читач міг щось писати, занотовувати.
Але спочатку ми друкували «Нотатники», перший із яких присвятили Тоскані. Його автор – іще один мій приятель – Марек Заґанчик, редактор видання «Zeszyty literackie». Спочатку ми планували створити літературний часопис, у якому б описували певні міста й місцевості – через літературу, притаманну їм, бо в звичайних путівниках інформація досить типова. І під час обговорення вирішили зробити нотатники для мандрівників, у яких можна записувати враження від побаченого, тож для цього залишили чисті сторінки. Другий нотатник присвятили Провансу, його підготував Адам Водніцький.
Ол. Ол.: А коли нотатники стали книжками і чому?
В. Орн.: Оскільки ці видання містили вірші, цитати, уривки з літературних творів, фото, ми вирішили, що їм більше пасує назва «Книжки для писання». І концепцію придумали дещо іншу – це має бути діалог з книжкою. В залежності від оформлення і змісту, в ній є тексти, а читач може коментувати надруковане, полемізувати, дописувати щось своє...
Книжки для писання мають дві лінії – місця та люди. Місця – це міста, райони, країни, ріки. Люди – відомі особистості: поети, прозаїки, філософи, актори. Є цілі серії, скажімо, італійська: да Вінчі, Петрарка, Макіавелі, Сицилія, Рим. Але також є книжки, присвячені якимось абстрактним поняттям. Наприклад, «У тиші» – видання про меланхолію, тож цією книжкою можна описувати кожне явище нашого життя. Загалом існує вже понад сто найменувань цього видавничо-літературного проєкту. Іще понад тридцять у розробці, маємо намір їх видати.
Ол. Ол.: Як сприйняли таку новацію читачі?
В. Орн.: Ці книжки виходять багатьма мовами – польською, українською, англійською, німецькою, італійською, французькою, івритом і навіть угорською та японською. Як їх сприйняли? Думаю, позитивно, як і кожну цікаву новинку. Дехто був здивований, адже більшість так виховані, що на книжках писати категорично не можна, бо це їх псує. Проте, скажу я вам, історія писання у книжках сягає сивої давнини, часів перших друкованих видань Ґутенберґа. То були великі інкунабули з широкими полями, дуже коштовні, не кожен міг собі їх придбати. А вони часто були пописані! Я переглядав їх і бачив, що різні люди писали на полях свої зауваження. І нерідко ті зауваження були цікавіші за зміст самих книжок, які, переважно, мали релігійний зміст, а коментарі – не обов’язково. Є ще одна традиція, талмудична – це коли коментарі розташовують навколо головного тексту. Тобто традиція коментування книжки насправді є чимось усталеним, нормальним.
Крім того, зараз часто нарікаємо, що люди мало читають. Утім, на мою думку, вони ще менше пишуть. Ми набираємо тексти на комп’ютерах, пишемо смс-ки в смартфонах, повідомлення в чатах та соцмережах, а власноруч пишемо вкрай рідко. Не відсилаємо листів у конвертах, не підписуємо листівок... Але доведено: хто пише від руки, ті більш логічно мислять, схильні до роздумів. Тому наша «Книжка до писання» – це ще й повернення до традиції.
Ол. Ол.: Чи покупці не скаржаться, що у цих книжках замало текстів і забагато чистих сторінок?
В. Орн.: Люди перестають читати багатосторінкові книжки. Власне, немає такого сюжету, який би не можна було висловити кількома реченнями. Якось одного рабина запитали: «Що таке Тора?» Він відповів: «Зміст Тори можна переказати одним реченням: не чини ближньому, що тобі немиле, а все інше – це коментар». Насправді текстів у наших «Книжках до писання» не бракує, з них можна багато чого дізнатися. А якщо комусь замало – будь ласка, дописуйте, розвивайте чи коментуйте думки, теми. В цьому й сенс.
Ол. Ол.: Може, вам відомо, що насправді люди в них пишуть? І що б ви як видавець порадили писати у таких специфічних книжках?
В. Орн.: Я не знаю, що люди, котрі їх купують, там пишуть, але задум такий, щоб писали, думаючи. Знаю багатьох, хто купує наші книжки й узагалі нічого не пише в них, бо вони якісні й гарно оформлені, тож люди просто не можуть насмілитися. Та якщо вже хтось пише, то виняткові речі, дуже важливі. Принаймні з тих, котрих я знаю. Власне, що писати – кожен вирішує самотужки. Як я це бачу? Наприклад, книжка «Краків». Можна додати власні враження, занотувати, скажімо, один день, проведений у якійсь локації міста. Це буде завжди щось особливе, про те, про що ще ніхто ніколи не писав, бо воно суб’єктивне. Якщо книжки купувати, писати в них, то через десять-п'ятнадцять років вони стануть справжнім антикваріатом.
Ол. Ол.: Як часто до вас звертаються автори, щоб ваше видавництво опублікувало їхні рукописи?
В. Орн.: Я дуже вимогливий до сучасних авторів, щодня ми отримуємо по два-три запити від них. Навіть не маю часу відповідати, тим паче – читати надіслані тексти. А якщо це ще й науково-популярна література, то треба не лише читати, а й перевіряти факти, дати, імена. Тому віддаю перевагу письменникам дев'ятнадцятого, двадцятого століть, творчість яких перевірена часом і читачами.
Звісно, я цікавлюся й сучасними авторами, особливо переможцями літературних конкурсів, лауреатами премій. Утім, друкувати їх беруся вкрай рідко, хоча есеї декого з них у нас є. Ми вже маємо певну репутацію, рівень, які завойовували роками, тому не маємо права схибити. У нас вимогливі читачі, отож дуже вибірково підходимо до цього питання. Власне, кожен автор може надрукувати книжку власним коштом чи опублікувати свої твори у фейсбуці, інстаграмі, вести свої літературні блоги. Не обов’язково одразу друкувати книгу.
Ол. Ол.: Після повномасштабного вторгнення росії в Україну до Польщі приїхали сотні тисяч біженців. Я знаю, що ви допомагаєте їм. Чому? Адже це не обов’язок, а добровільна справа.
В. Орн.: Я завжди був переконаний, що між українцями й поляками кровні зв’язки. Колись на українських землях були польські володіння, і навпаки. Наші роди переплетені у віках. У нас спільна історія. Я вважаю, що нинішня війна в Україні – то й польська війна. Росія віками мордувала не лише вашу країну, а й нашу. Тому ворог у нас спільний і триматися маємо разом, допомагати одне одному.
Ми звикли, що останніми роками до Польщі приїжджали українці в пошуках роботи. Але зараз – люди, котрі чудово жили в цивілізованій Україні, мали власні будинки, статки, фірми. Й раптом залишилися без нічого… Щоб вижити, їм потрібна робота. Тому працевлаштував чимало українців, бо розумію їхню ситуацію. Наприклад, на кухні мого ресторану 70 відсотків працівників – українці. Також вони є в інших моїх закладах. Знаєте, я навіть зробив висновок, що українці працюють краще, ніж поляки. Більше того, не маю сумніву, що без українських трудових мігрантів економіка Польщі завалилася б – нікому було б працювати. Українці піднімають також економіку інших європейських країн. Але в Польщі їх найбільше, бо наші країни поруч, наші мови та менталітет схожі, бо ми споріднені душі.
У перші дні війни солідарність, емпатія поляків були неймовірні! А зараз майже зійшли нанівець. Однак я вважаю, що допомагати треба більше якраз тепер, бо люди, котрі приїхали на початку війни, тоді ще мали якісь заощадження, можливість безкоштовно жити в родинах, готелях, а сьогодні це все ускладнилося: проблеми не зникли, багатьом українцям просто немає куди повертатися, і тут вони невлаштовані. Україна – це країна з неймовірним потенціалом, це скарб для Європи! А Польща не лише може, а зобов’язана їй допомагати, бо війна могла б прийти і на нашу землю.
Ол. Ол.: Пане Войтеку, ваше ставлення до України зворушує і викликає велику повагу. От якби всі в Європі і світі розуміли ситуацію так, як ви.
В. Орн.: Я її розумію, бо наші народи завжди потерпали від імперських посягань росії. І доки ми разом не подолаємо цей новий російський фашизм, спокою в Європі на буде. Коли путін захопив Крим і Донбас, він уже тоді не збирався зупинятися на цих територіях. Він готувався завоювати всю Україну, потім Польщу, країни Балтії. Тому я переконаний, що українці боронять не лише свою землю, а й усю Європу, і допомагати їм треба якнайбільше, всім, чим можливо. Героїзм українців неймовірний.
Мені дуже прикро, що зараз гинуть українці, молоді люди, що в ЗСУ недостатньо зброї, що вона невчасно надходить… Але ж кожна людина здатна зробити свій внесок у загальну справу. Є в Польщі Юрек Овсяк – журналіст, громадський діяч, який заснував Великий оркестр святкової допомоги і займається благодійністю. Він – яскравий приклад доброчинності, і в нього вже є послідовники.
Ол. Ол.: У вас є улюблені письменники?
В. Орн.: Звісно. Найулюбленіший письменник Юзеф Ротт. Його твори наше видавництво презентує досить широко. Також серед улюблених – Стефан Цвейг, Чеслав Мілош, Шолом Алейхем, Ярослав Івашкевич, Станіслав Вінценз. І знаєте, яка тут особливість? Практично всі вони – вихідці з України! Взагалі, я зробив висновок, що багато талановитих польських письменників зі світовими іменами – вихідці з України. Ось як переплелися життя і культура наших народів.
Ми вчимо історію України та Польщі, кожен по-своєму. А я вважаю, що надійшов час написати спільну історію. Адже колись цілі наші регіони були єдиною країною. Тож історія теж була спільною. І не може бути, щоб у підручниках, книжках вона була різною.
Ол. Ол.: Ви справжній патріот своєї країни!
В. Онр.: Вважаю себе патріотом не лише Польщі, а й усієї Європи. Бо зараз ми – різні країни, нероздільно пов’язані у Євросоюзі. З одним паспортом подорожуємо всіма європейськими державами, бачимо вивіски на магазинах двома а то й трьома мовами. І європейське право так влаштоване, що можна бути німцем у Польщі, угорцем у Словаччині, французом у Німеччині. Це і є спільна Європа. Тільки в цій європейській сім’ї не вистачає України. Я переконаний: її місце в ЄС уже давно! Україна виборола це право, вона заслуговує на підтримку і не має бути знищена. Інакше навіщо всі ці жертви? Маю надію, що так і буде, треба все для цього робити. Це найважливіше.
Ол. Ол.: У вас є хобі?
В. Орн.: Моя робота – це і є хобі. Крім того, люблю і купую антикваріат. Коли маю вільний час, шукаю книжки. Купую їх за кордоном. Деякі – як зразок, коли подобаються друк, обкладинка, оформлення. Тож маю колекцію книжок різними мовами, які не розумію, але вони мені до душі візуально.
Ол. Ол.: Ви успішна і відома в Польщі та за її межами людина. Усі ваші мрії збулися, чи ще про щось мрієте?
В. Орн.: Я маю щастя робити те, що люблю. Немало видавництв, такі, як наше, відчувають фінансові проблеми, закриваються, а нам вдається триматися на плаву. Пригадую, в пандемію, коли не працювали готель і ресторан, нас урятували книжки. Вони продавалися фантастично! Тому моя мрія про власну успішну справу збулася.
Але, якщо розміркувати, мрія – це щось іще нездійснене, бо здійснена мрія, то вже факт. Тому поділюся, про що мріяв і що не збулося. Якось хотів закінчити курси пілотів, але курси виявилися задорогі, я тоді ще не мав достатньо коштів, щоб їх оплатити. Так і не став пілотом. Останні вісім років мав відчуття катастрофи, від того, що відбувалося в Польщі. Тому надумав перенести своє видавництво на Сицилію, в яку я закоханий. Там є чудове місце в центральній частині – ніби середньовічне, у стилі бароко. А в ньому – великий старовинний палац, занедбаний, проте не зруйнований. Я міг би купити його за власні кошти та дотації Євросоюзу, там продовжити свою справу. Мріяв облаштувати у затишному спокійному місці резиденцію для творчих людей. Але зараз уже інші часи, сподіваюся, старі не повернуться. І, мабуть, ця мрія так і залишиться мрією. До речі, про Сицилію свого часу написав книжку Івашкевич. Він писав, що там почувається, як в Україні. Особлива місцевість, атмосфера...
Ол. Ол.: Шо означає «Аустерія»?
В. Орн.: Аустерія – придорожня єврейська корчма, місце зустрічі мандрівників, де їдять, п’ють і дискутують. Етимологія слова походить від італійського «остерія» – ресторан. Але в Польщі це слово набуло нового значення. Отже, всіх любителів найкращих зразків класичної літератури запрошуємо до читання, писання, дискусій, роздумів. Також для всіх відкриті двері наших готелів, ресторанів, книгарень. Ласкаво просимо!
Ол. Ол.: Дякую вам за розмову. А також дякую від імені своїх співвітчизників за таке щире ставлення до України.
