Посестри. Часопис №112 / Клубок у горлі

Жінко з кривавою раною в телефоні, з клубком у горлі,

Сестро... Щоранку його розплутуєш, нить висотуєш,

Тягнеш до пристрою: «Ну ж, моя радосте, моє горе,

Ну ж-бо зв'яжися зі мною». Так сходить сонце,

Ніби вже трохи розмотана дужа палюча куля.

«Що нині жде мене? Дзенькнуло чи причулось?»

Нитка звисає із мого вікна. «Чи уже минула

Наша тривога? Чи буде маленьке чудо?»

Котиться куля по небу клубком махровим.

Тягнеться нитка між селами й блокпостами,

Через кордон прослизає, брудниться кров'ю.

«Завтра я виперу й знов вона чиста стане.

Завтра я встану й клубок буде там, де й вчора,

Тільки ж озвися, зв'яжися хоч на хвилину».

Сонце, як сонях, зійде: середина – чорна.

«Ні, я не плачу. Я плакати не повинна».