16.02.2023

Посестри. Часопис №46 / Життя і смерть Сергія Кабана. Уривок четвертий

Продовження. Початок у номерах 43, 44, 45

 

Поховальники спересердя викинули сигарети на підлогу, поплювалися, похмуро взяли за краї ковдри і понесли Сергія Петровича до виходу. Ще не втиг головний лікар зробити останній поворот ключів у замку, а Кабан уже сидів, скрутившись бубликом, і, жадібно затягуючись, докурював недопалки.У половинках каламутних вікон вагономоргу раз у раз миготіли чиїсь ноги, але Кабан не звертав уваги. Він курив і думки його стрімко малювали план утечі.

 

Десь за годину сині лікарські штани привели яскраво-сині, з білосніжними потертостями, з легким кльошем за модою сімдесятих, джинси, які належали, наскільки Кабан міг визначити по голосу, людині років п’ятдесяти.

 

– Я за батьком. Селіванов Єгор Павлович, тисяча дев’ятсот сорок першого року народження.

 Так-так, я в курсі, Андрію Єгоровичу.

 Спасибі, що подзвонили. Ледь дістався до вас. Через Москву летів, потім поїздом, а тут війна... Чортзна-що.

 На котру похорони?

 На дванадцяту, так що треба поспішити. А хто це у камуфляжі? Військові?

 Тяжко сказати напевно, Андрію Єгоровичу. У нас тепер так: сьогодні військовий завтра цивільний, а післязавтра знову з автоматом по посадках бігає.

 Що ті душмани афганські.

 Ну, можна і так сказати.

 

 А що це у вас таке з моргом? Небіжчики у залізничному вагоні, як на станції.

 Так, по суті, якщо подумати, станція і є, відповіли сині штани.

 Що? не зрозуміли джинси.

 

 Найбільш дешевий варіант, кажу, не на вулиці ж їм лежати. Грошей держава зовсім мало дає, ось бачите, довелося ставку співробітника моргу скоротити нікому навіть по полицях розкласти. На холодильник у лікарні теж грошей немає, а кондиціонер зламався, полагодити нікому, завів звичну платівку головний лікар.

 Та й направду, яка небіжчикам різниця? погодився поважний гість. День-два перекантуватися і в дальню путь... Хлопці, заходьте, ось вам по сотні одразу і по дві потім виносьте обережно. Труна дома, там тата обмиємо й одягнемо. Візьміть ось, на ремонт кондиціонеру. Дякую вам ще раз, до побачення!

 

Сині лікарські штани прямо аж стали дибки на колінах:

 

 Не забувайте рідні краї, Андрію Єгоровичу!

 

Останніх при Кабанові з моргу забрали Смілякових батька-боксера Володю і сина Артемку. Кабан уже помітно зміцнів і міг більш-менш упевнено пересуватися без сторонньої допомоги. Ще два-три дні, рахував він, і можна звідси вибиратися. Рана сукровила, але кожна прожита доба додавала сил, і якби до нормального лікування, яке він отримував, додати нормальне харчування, то видужував би значно швидше. За десять останніх діб Кабан утратив у вазікілограмів п’ять-сім, а то й усі десять.

 

Увечері напередодні приходив Степан, батько інтерна Жені. Військовий пенсіонер-інвалід сильно кульгав на одну ногу і виявився людиною, для якої теоретично не існує нічого неможливого:

 

 Я, сказав Степан, привітавшись і обережно сівши на полич­ку, тут усіх знаю, і мене тут усі знають. Отже, порішаємо всі питання.

 

 Я теж тут усіх знаю, похмуро пожартував Кабан, дивлячись на халабуду з небіжчиків. Чим Стьопа займався у житті і що, окрім пенсії військового інваліда, його годувало, так і залишилося для Кабана загадкою. Зі всього сказаного зрозуміло було лише одне немає такої справи на світі, яка вирішується без Степана. Немає – і все. Після півгодини безглуздих бесід Кабан, утомившись від маси фактів і незнайомих прізвищ, щоб якось довести розмову до суті, запитав, як Степан ставиться до війни і російського вторгнення.

 

 Я, заявив Степан, суворо тримаючи вказівний палець перед переніссям, проти війни!

Кабан розплився у посмішці.

 Я, сказав Степан, за Путіна!

 

У Кабана всередині аж упало: «Прийшла біда, звідки не чекали! Здасть, як пити дати!»

 

 До речі, наче між іншим додав Степан, я розпитав у своїх тут, так говорять, що за гроші можуть тебе вивезти, але я так зрозумів, що ні грошей, ні паспорта у тебе немає?

 

«Ну, подумав Кабан, тепер або-або. Якщо почне шантажувати, гроші вимагати значить, точно хана. Якщо торгуватиметься тікати потрібно сьогодні ж уночі. Але куди, блін, тікати?!»

 

 Але раз уже так вийшло, та й син мій Женька за тебе просить, можу пообіцяти одне чим зможу, тим допоможу. Порішаєм. Кажи, що треба?

 

«Та чим ти мені допоможеш, старе тріпло?» роздратовано подумав Кабан.

 

Смілякових забирав Сміляков-найстарший. У що він одягнений, Кабан не бачив, чув лише приглушений голос нещасної літньої людини, життя для якої в одну мить утратило сенс. Смілякова-найстаршого супроводжував головлікар, і двоє чоловіків у камуфляжі. Сміляков, окрім двох-трьох коротких фраз-відповідей на формальні запитання, більше нічого не говорив, тихо стояв і чекав, поки сина й онука піднімуть і винесуть у двір. Що говорили інші, Кабан не запам’ятав, він весь зосередився на тому, щоб не почати кашляти і плакати. Серце його незвично стискалося, і він не міг стримати сліз за цим незнайомим йому хлопчиком, який так рано загинув. Закривши вологі очі, Кабан, зціпивши зуби, переживав незнайомі для себе відчуття глибокої емпатії і любові до незнайомої людини. Він страждав не лише через смерть Артемки, але і через те, що і він, і Володька батько хлопця, і всі дорослі країни і всього світу разом не змогли зупинити війну. Ось за це Кабан відчув себе персонально винним, хоча головою розумів, що не в силах простого електрика з Чугуєва було запобігти кривавим подіям. Але якби він умів молитися, то в цю мить помолився б за те, щоб ніколи більше не вбивали дітей.

 

 А хто цих п’ятьох забере? голос головлікаря повернув Кабана до реальності.

 Не наші це, відповів голос Отамана.

 

 Хто ховати їх буде? У лікарні такої можливості немає. Лежать, фактично, вже два тижні, ніхто за них не платить, а умови тут самі бачите, які, звично поспішно забубонів головлікар, на холодильник грошей немає, а кондиціонер зламався, і якби ви могли нам матеріально допомогти, бо Україна грошей не дає...

 

 Добре! різко обірвав тривалий монолог головлікаря Отаман. Я поговорю з росіянами.

 

Коли підняли і понесли Володьку й Артемку, Кабан відчув себе сиротливо, ніби пішли рідні люди. «Шкода, що не змогли поспілкуватися з Володею як слід», із жалем подумав він, і одразу ж жахнувся іншій думці – що шкодує за спілкуванням із покійником, за примарою, що привиділась уночі.

 

Після того, як забрали стареньких і Смілякових, небіжчиків над Кабаном залишилося пятеро. І як він не мудрував і не складав халабуди, однак виходило, що тепер тіла російських найманців навалювалися і притискали його до підлоги. Тепер нічого іншого не залишалося, як лежати на спині, прикритим старою зеленою ковдрою, і шукати такі положення для свого великого тіла, щоб нічого не тисло на рану. Відносно зручна халабуда перетворилася на тісну нору, де противні пики п'ятьох небіжчиків звисали прямо над обличчям і скалили прогнилі зуби і металеві фікси.

 

Серед п’ятьох залітних мертвяків із росії Кабан уперше у житті відчув себе самотньою людиною. Батьки, дружина, донька були далеко, та й чи існували вони? Все попереднє життя здалося ілюзією, миттю, яка наснилася, і зникла. А реальним видавався лише цей момент, коли він, знехтувавши небезпекою, виліз із-під небіжчиків, утупившись порожніми очима у зафарбоване вікно вагономоргу.

 

Увечері прийшли Нюся і Женя з хорошими новинами. По-перше, майже всі військові, які зайшли в місто, відправилися на передову. Залишився лише невеликий загін алкоголіків і мародерів.

 

 Тепер, Кабанчику, тебе навряд чи хто шукатиме. Якщо ніхто не настукає, звісно, сказала Нюся. Ці ходять із автоматом у одній руці, з пляшкою пива у іншій, лише й знають, що дівчат за дупи лапати.

 

По-друге, ситуація на фронті трохи заспокоїлася українців побили під Іловайськом, по телеку лише про це і говорять, але розвинути наступ сепари і росіяни не спромоглися. Нині начебто йдеться про те, що підпишуть мир, за яким обміняють полонених і дозволять забрати убитих.

 

 Так, може, справді, самий час тобі у полон здатися?

 

 Ні, у полон не піду, Кабан залишався непохитний і до останнього вірив, що обов’язково знайдеться який-небудь інший вихід. Доля людини сама по собі так улаштована, вважав він, що завжди залишає маленький проміжок між життям і смертю. Інша справа, бачить цей проміжок людина чи ні, ризикне у нього протиснутися  чи стала занадто незграбною, зможе вигребти у по­трібний бік – чи понесе її за течією. Але проміжок існує завжди, у будь-якій ситуації.

 

 А де Вікуся? запитав Кабан. Щось не видно її давно.

 Вона з сепарами на передову пішла.

 Що? Куди пішла?

 Медсестрою. На передову.

 Не може бути! Кабан здивувався і поглянув на Женю. Хлопець відвів нещасний погляд убік. Як так?

 

 Та дуже просто, Сірьожа, відповіла Нюся. Зійшлася з чеченцем, закохалася. У лікарні, однак, грошей не платять, місто маленьке, жити тут такій дівчині, як Вікуся, важко і нудно. Дітей немає, перспектив немає, надій на краще життя теж немає. А там любов, війна, романтика, як у кіно. По тисячі доларів на місяць обіцяють. Чому не піти?

 

 Не розумію. Вона ж за Україну!Мені допомагала, Жека ось по ній сохне!

 Головне, щоб до дна не висох. Україна якось і без Вікусі обійдеться. А тебе ми і без неї звідси витягнемо. Правильно, Женю?

 Кабане, я теж не розумію, відгукнувся Женя. Чому вона з усіма спала, а зі мною ні? Я ж єдиний, хто її любить, я для неї готовий... ще трохи, і він розплакався б.

 

 Тссс, приклала палець до його губ Нюся й обійняла. Вам, мужикам, щось про кохання та жінок пояснювати немає сенсу, однак не зрозумієте. Вікуся тебе берегла, дурнику, тому й не підпускала до себе. Бо рано чи пізно однак б пішла від тебе. І що б ти, Жека, тоді робив? Повісився?

 

Третя новина полягала в тому, що батько Кабана розробив зі своїм другом Тимофійовичем операцію порятунку. Тимофійович жив у Криму, в Бахчисараї, де довго служив командиром військової частини. Мав дачу під Євпаторією, куди батько пару разів возив у гості всю родину на відпочинок – дружили і служили разом вони довго і давно. З десяток років тому Тимофійович вийшов на пенсію  і тепер насолоджувався життям: риболовля, сад-виноград, пляж. Міняти такий щасливий устрій через росій­ську анексію Криму Тимофійович не бачив сенсу, тому легко поміняв український паспорт на російський. Попри це, батько подзвонив Тимофійовичу і прямо запитав:

 

 Забереш сина?

 

Тимофійович погодився одразу, від винагороди відмовився, сказав, що візьме гроші лише за бензин. План полягав у тому, що Тимофійович на своїй машині через Керченську переправу і територію росії приїде на прикордонний пропускний пунктіз російського боку і забере звідти Кабана. Завдання Кабана дістатися на на російський бік.

 

Можливо, цей план мав недоліки, але іншого Кабан не мав. Він добре бачив, як утомилися Нюся і Женя від постійної напруги, як із кожним днем усе складніше їм турбуватися про нього, як підкосив їх Вікусин відхід до сепаратистів. Кабан розумів, що терпіння навіть найдобріших людей у світі має свої межі, що всім потрібен відпочинок. Він і сам тримався з останніх сил, боявся майбутньої ночі й снів, у яких до нього можуть прийти ці п’ятеро у камуфляжах із покривалами-плащами на плечах і всадовити грати у карти на життя і смерть: «Де ти заховав свій кулемет, Кабане?» Захистити його тепер нікому Смілякови, Володька і його син Артемко, відправилися додому, в останню путь, і Кабан знову відчув, як під серцем засмоктала туга і безвихідь. «Потрібно тікати, вирішив він, і щонайшвидше».

 

 Женю, напиши моєму батькові, що післязавтра зранку буду готовий. Хай Тимофійович чекає з восьмої до десятої.

 Добре.

 Твій батько може зайти завтра ввечері?Мені його допомога знадобиться.

 

Теоретично Кабан прорахував, як потрібно організувати втечу: з самого зранку вони зі Степаном виходять на першу маршрутку тут від лікарні до зупинки метрів триста, не більше, казала Нюся; максимум до восьмої перетинають пункт пропуску і разом чекають Тимофійовича. Від Євпаторії до Керченської паромної переправи близько 300 кілометрів, від переправи до місця зустрічі ще кілометрів 600. За добу максимум мусить доїхати. Звичайно, ідеальний варіант він переходить кордон, а Тимофійович уже чекає, але навіщо загадувати? Буде як буде. Степана з собою він хотів узяти для прикриття. Усе-таки місцевий, знає людей, знає дорогу, не раз бував на тій стороні, та й підозр менше: «Хто це там йде? Та це Степан із якимсь мужиком», приблизно так він собі уявляв роль військового пенсіонера у майбутній втечі. Засинав Кабан у гарному настрої, вперше за останні два тижні.

 

Уранці до моргу заїхало двоє нових постояльців: жінка середніх років інфаркт; і бездомний, якому товариш по чарці розкроїв голову штиковою лопатою. У безхатченка практично повністю була відсутня ліва щока, на шматку шкіри бовталося розірване вухо. Кров із рани вже майже не капала на підлогу, зате смерділо від чоловіка сечею і смітником нестерпно.Жінка здалася Кабану важкою, він ледве не охнув від несподіванки, коли її не дуже ніжно поклали зверху на вояків. Зато пахла жінка приємно: церквою, ладаном і смиренням зі своєю долею. «Співала у хорі», чи то почувся з тамбура уривок розмови, чи то протяг збив, наче міксер, тишу у випадкові звуки і слова.

 

Після останніх процедур Кабан вирішив, що буде правильно за­йти до головного лікаря. Одне його слово могло видати Кабана і привести до загибелі, проте лікар же чомусь не здав його, залишився нейтральним благородним спостерігачем.

 

 Дозвольте, Олексію Івановичу? несміливо постукав у двері кабінету.

 А, Корнієнко, заходь, сказав головний лікар так, ніби бачилися вони по три рази на день. Я тут якраз виписку тобі підготував. Усе, як годиться, написав наскрізне кульове поранення, і так далі. Історія хвороби хай полежить поки у мене, якщо комусь із військового шпиталю стане цікаво, то я тут на зворотному боці виписки свій номер телефону залишив, хай звертаються перешлю.

 

Кабан розгубився. Він так багато хотів сказати гарних слів, але простота, з якою лікар видавав йому документи, про які прикордонник за цих обставин і мріяти не смів, вразила остаточно.

 

 Дозвольте запитання, Олексію Івановичу?

 Звичайно.

 Ось ви за росію. Навіть триколор російський на стіл поставили. Але у той же час лікували мене, як ви нас називаєте, укропа, два дні не відходили від мого ліжка після операції. Чому?

 

 Це просте запитання. Мені, як лікарю, без різниці, чий ти солдат український, російський чи китайський. Ти для мене перш за все людина, пацієнт, якого я мушу вилікувати. І політика тут ні до чого.

 

Кабан подумав і запитав ще:

 

 Ну добре, це зрозуміло. Але ви мене не видали. Хоча ви, напевне ж, знали, що я ховаюся у лікарні. І нічого нікому не сказали. Чому?

 

 Так, знав, я ж головний лікар, ха-ха. Мало того, твоє перебування у лікарні і лікування, що ти отримував, зафіксоване в історії хвороби з першого дня до сьогоднішнього – дня виписки. Ліки ж мені потрібно якось списувати. Але є нюанс: я не знав, де саме ти ховаєшся. Здогадувався, так, але не знав і знати не хочу. А допомагати шукати і тицяти пальцем на своїх співробітників, наражаючи їх на небезпеку лише через те, що вони допомагають пораненому, вважаю підлістю.

 І політика тут теж ні до чого?

 Абсолютно.

 

Кабан довго прокручував цей діалог у голові вночі на своїй полиці, і ніяк не міг збагнути: як така гарна людина може підтримувати путіна? Ну як?! Як добро може підтримувати зло, і залишатися при цьому добром? Хіба таке можливо? Поговорити, окрім безхатченка з відірваним вухом і жінки, що пахла ладаном, йому було ні з ким. Запахи сечі, церковних свічок і ладана змішались, у Кабана аж розболілася голова, і йому здалося, що тепер у вагономорзі тхне ще гірше, ніж раніше.

 

Сумку туалетне приладдя, три запасні футболки, штук шість газет із кросвордами, які передбачливо попросив у Жені, Кабан склав ізвечора. Упаковку бинтів засунув у кишеню куртки спортивного костюма сумку, напевно, прошманають на кордоні, зайві запитання ні до чого. Залишалося поголитися – Нюся позичила косметичне люстерко і манікюрні ножиці і дочекатися ранку.

 

П’ятеро у камуфляжі лежали тихо, у карти не грали, з собою не кликали, де заховав кулемет, не запитували. Напевно, лежали і заздрили їх так ніхто й не забрав, та й чи забере? А, якщо й забере, то додому ховати точно не повезуть, закопають де-небудь тут під парканом кладовища разом із безхатченком, пригорнуть землю бульдозером – ні таблички, ні могилки.

 

Жінка, попри обставини, за яких пішла з життя, стрімко і несправедливо рано, зберегла обличчя тепле, відкрите, хороше. Вона лежала у простій ситцевій сукні й чорній хустці поверх сепаратистів зі схрещеними руками на грудях, ніби тримала свічку. Кабан вирішив, що коли і відбудеться сьогодні вночі уві сні розмова, то говоритиме лише з нею. Можливо, вона знає про життя і смерть те, що не відоме йому.

 

Кабан подивися у люстерко – і побачив незнайому людину: з бородою, стирчачим на голові волоссям, худим жовтим обличчям і восковими очима. Зовнішньо він мало чим відрізнявся від своїх сусідів по вагономоргу. Кабан розгядав себе у люстерко, і йому видавалося, що він також давно помер, а зараз сниться сам собі, сниться його відображення у дзеркальці, як снилися йому інші небіжчики. Але тепер його життя серед мерців доходить кінця, і, щоб дістатися світу живих, він мусить зібрати всі свої сили докупи.

 

Голитися при мерехтливому світлі вуличного ліхтаря, що ледь проникало всередину вагономоргу крізь зафарбоване скло, виявилось незручно. Доводилось низько нахилятися до люстерка і акуратно, міліметр за міліметром, рухати спочатку манікюрними ножицями, а потім лезом. Це був новий для Кабана досвід, перша у житті борода. Було, колись і він хотів запустити бороду на зиму, але дружина не дозволила. Життю не погрожувала, звісно, але й до ліжка не пустила. Так що голився Кабан удома щодня і дуже ретельно. Борода виросла шматками, мала жахливий брудний колір, волосинки злиплися і не піддавалися маленьким ножицям у негнучких чоловічих пальцях.

 

Через кілька хвилин Кабан утомився, відклав станок і вирішив спочатку підстригти всю бороду – коротко, наскільки можна, а потім уже голитися. Взяв ножиці – і почув, як хтось відкриває ключем двері. Для Степана, на якого Кабан чекав, було зарано. Та й звідки у Степана ключ, він би тричі коротко постукав у вікно, як домовлялися. Кабан швидко перемістився до тамбуру. Двері відчинилися – Кабан опинився якраз за ними – до тамбуру увійшли двоє і тихими кроками рушили всередину вагономоргу. Світла ліхтаря виявилося достатньо, щоб Кабан розгледів обох.

 

Першим ішов власник камуфляжу і берців, власник голосу зброї – Отаман. Кабан ніколи не бачив його обличчя, але був впевнений – за ним прийшов саме він. Отаман тримав у руці пістолет. Другим гостем виявився паскудопикий. Навпевне, зрозумів, що грошенят йому не бачити – і привів Отамана до схованки. «Треба було вчора тікати, з прикрістю подумав Кабан. – Хто дав їм ключ?» Але перейматися і шукати відповіді було запізно.

 

– Тут він, під мерцями ховається, прошепотів паскуднопикий. – Я у вікно бачив.

– Ну що, кулеметнику, картина Рєпіна «Пріплилі», голосно звернувся, судячи з усього, до купи небіжчиків, Отаман. Вилазь.

 

Кабан тихенько вислизнув з-за дверей. Він не мав іншого вибору, ніж утекти.

 

– Вилазь. Однак спіймаємо. А медсестричку твою спочаку всім підрозділом попользуємо, а потім чеченам передамо. А так просто попользуємо! 

 

Невідомо, скільки людей знає, що він тут, промайнула думка. Але залишався шанс, що знали тільки ці двоє, які вирішили відзначитися і взяти невловимого кулеметника самостійно і зараз стояли до нього спиною. Першим Кабан ударив Отамана – кремезного дядька з пістолетом – манікюрними ножицями у шию, намагаючись влучити в сонну артерію. Отаман захрипів, схопився за горлянку і впав на коліна. Паскудопикий здивовано озирнувся – жах промайнув у його очах – і несподівано спритно і сильно ударив Кабана рукою в живіт, просто в рану.

 

Кабану здалося, що хтось вимкнув вуличний ліхтар. Біль пронизав тіло і розірвав мозок. Стало темно, стіни посунулися і склалися. Опритомнів він на підлозі. Паскудопикий тримав, наче клешнями, його за горло і душив, а він намагався розімкнути руки ворога, але дедалі слабше. Кабан відчув, як кров витікає з рани, але тепер він точно знав, що крові він має не так і багато, що кров треба берегти, але кров текла тоненькою цівочкою по животі на підлогу і ніхто не міг її зупинити. Раптом паскудопикий, який, не зважаючи на дохлий вигляд, виявився жилястим і чіпким мужиком, скрикнув і впав на Кабана.

 

Далі буде. Продовження у номері 47

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Положій Є. Життя і смерть Сергія Кабана. Уривок четвертий // Посестри. Часопис. 2023. № 46

Примітки

    Пов'язані статті

    Життя і смерть Сергія Кабана. Уривок п'ятий

    Кабан ледь не падав з утоми, сильно боліли бік і живіт, він змінив іще три футболки – спасибі, Тимофійович здогадався взяти декілька штук. Після третьої перевірки сили настільки покинули Кабана, що він припинив хвилюватися: байдуже віддавав паспорт, байдуже відкривав сумку. Йому здавалося, що він просто спить у машині Тимофійовича, яка несе його крізь зоряну холодну вересневу ніч додому, а менти і шмони йому сняться, як ті п’ять небіжчиків у камуфляжі з моргу. І все, чого він боявся, так це запитання: «Ну і де ж ти заховав свій кулемет, Кабане?» І єдине, що його тішило по-справжньому – жоден мент не знайшов військового квитка, який він засунув у газети кросвордів, поклавши їх на самий верх сумки. Але інколи Кабану здавалося, що і військовий квиток – теж сон, і сам він – сон, який йому сниться.
    Читати повністю
    Loading...