Посестри. Часопис №111 / Про війну, універсальну гармонію Миколи Вінграновського та авторський міф

Світлана Богдан. Вінграновський: поетика міфу. Черкаси: Видавець Олександр Третяков, 2021

Коли я приїхала до Верховини восени 2022 року, пані Орися мене «висварила». Я збиралася податися велосипедом у дощ в одне з довколишніх сіл. Пані Орися знала гірські шляхи значно краще за мене і хотіла мене застерегти. Мені вдалося переконати її, що все буде гаразд. На зло, того дня я заблукала. Посеред розмоклого ґрунту й кущів, відчувши, що шлях із велосипедом надто складний, я залишила його, аби підібрати, коли виберуся на шлях. А тоді забула, де заховала.

Пізніше ми з велосипедом пропленталися горбами з пару годин, і замість світлої днини я в’їжджала в село в темряві, майже навпомацки. Я досягнула своєї мети, але й пані Орися мала рацію: той день не був найкращим для подорожі, і я добряче змокла. Як не дивно, ця мандрівка запам’яталася мені чи не найбільше зі всіх тієї осені, адже від неї я отримала не лише задоволення, а й відчуття свободи. Коли я міркую про монографію Світлани Богдан «Вінграновський: поетика міфу», пригадую цю карпатську вилазку. Із такою ж упертістю, як я тоді сідала на велосипед, тягнула його за собою, тепер допитую себе, навіщо переплавляти біль війни в горні універсальної гармонії, як це зробив Вінграновський. Книжка Богдан мимоволі наштовхує на цю думку. Я думаю про теперішню війну. Мені здається: якщо я дошукаюся причини світоглядного рішення Вінграновського, мені вдасться краще розібратися в тому, що відчуваю я.

Вінграновський (1936–2004) народився після Голодомору і застав Другу світову війну, 1959 року він пише: «Переді мною смерті і заграви, / Концтабори, прокляття і хрести; // Зруйновані народи і стремління, / Поранені бажання і думки, / Запродані хвилинами віки / Злились в хорали миру і цвітіння!»див. с. 180[1] У присвяченій йому студії Богдан висловлює думку, що в цьому вірші, як і в багатьох інших, ідеться про увагу до неемпіричного, створення світу в «поетичному самодостатньому слові», котре повертає до гармонії, а автор цілком у дусі модернізму обирає ситуацію «мономіфу рятівного життєдайного Слова»с. 181–182[2]. Для мене цей вірш «апокаліптичний», що в християнському ключі завершується невідворотністю судного дня: «І час не спить, щоб вирок підписать!..» Отже, світ досягне гармонії (бо це неминучість), але й винні будуть справедливо покарані.

Шістдесятник Вінграновський – модерніст, однак поколінню «українського літературного шістдесятництва відмовляють у праві на модерність», ­– повернімося до однієї із засновкових тез Богдан. Відрізавши шістдесятників від «струменю» міфологізму в модернізмі 1920–30-х років, літературознавці, відповідно, постулюють переривання модерної традиції. Традиції, до якої повертаються поети Київської школи, що приходять наприкінці шістдесятих. Утім, Богдан не бореться проти загальникових тенденцій цієї формули, їй залежить на Вінграновському з несправедливо відібраним правом на модерність.

Своєю студією Богдан засвідчує: поетові властивий «цілісний і самодостатній світ пересотвореної реальності», витворений свідомістю, яка через фольклор сягає архаїчного шару, світ, сповнений естетизму, «що виводить нас до горизонтів модерної міфотворчості ХХ ст.» (модерно-авторський міф), де міфопоетика панує на світоглядному та образному рівняхс. 14–15, 214[3]. Міфопоетичний характер образності Вінграновського зраджують синтаксис, особливості моделювання простору й часу, мотиви, сюжети, образи, що збігаються або перетинаються з архаїчнимис. 15, 215[4]. Богдан показує, що його міф суб’єктивний, авторський, неміметичний, модерністськийс. 16, 221[5].

Універсальна гармонія Вінграновського також виростає з міфотворчого мислення. Богдан нагадує: однією з функцій міфу є «функція впорядкування і гармонізації» («подолання протилежностей», згідно з Клодом Леві-Стросом), що випливає з намагання «утримати первісну божественну єдність у всьому тому, що вже порушено і розлетілося в усі боки»с. 41, 208[6]. Отже, перетворити хаос на космос, не допустити тріщини в універсальній гармонії – основна ціль міфус. 41[7]. Узявши до уваги функції міфу, авторка монографії пропонує власне визначення: «міф – це форма свідомості, здатна набувати вербального вираження, яка через усталення певної образної побудови завершує собою акт свідомості, замикає цю свідомість у стані когнітивного спокою, цілісності й повноти і має на меті саму ситуацію перебування в такому стані»с. 42[8]. Саме до цього стану Вінграновський веде читача через свої тексти.

Що ж до тексту, варто бути готовими: якщо вирішите взятися за цю книжку, як і більшість наукових текстів вона чинитиме «опір». Наприклад, перший і третій розділи даються порівняно важко – з огляду на структуру. Причина в тому, що історію поглядів на дефініцію й типологічні ознаки міфу розкрито без так званої roadmap, покликаної накреслити ціль, результат і доконечні кроки. Roadmap  – завжди про розмову з читачем, постійне нагадування / пояснення, чому ми опинилися в тій чи тій частині тексту. Щоб не згубитися в першому розділі, мені доводилося час від часу перевіряти зміст, вступ до книжки і до першого розділу, хоча й цього місцями бракувало. Потвердження здогадів, що викладені в першому розділі ознаки й функції міфу описані тому, що авторка вважає їх типовими для текстів Вінграновського, з’являється аж на початку другого розділу. Зрештою, ґрунтовна roadmap  напрошується і в третьому розділі, адже там вона вигулькує спорадично; пор. підрозділ першого розділу «Міф і література»с. 44[9]. Утім, виклад наукового матеріалу без roadmap  є загальною хворобою української науки.

У книжці можна виділити дві нерівномірні частини. Першу частину (розділ 1 «Категорія міфу в людській свідомості та в літературі»), зосереджено здебільшого на ознаках і функціях міфу. Другу частину (розділ 2 «Міф у Миколи Вінграновського: особливості мовних конструкцій і часово-просторових відношень» і розділ 3 «Поетика загадки, архетипні образи і міфологеми та їхній аксіологічний вимір у авторському міфосвіті») присвячені аналізу міфопоетики Вінграновського. Така нерівномірність випливає з потреби відокремити теорію від практики, через ознаки міфотворчої свідомості підступитися до шістдесятництва як частини модернізму. У суті справи визначальними в контексті поетики Вінграновського є такі риси (перший розділ): 1) цілісність, властива як свідомості носія міфу, так і сприйнятому нею зовнішньому світові; 2) міфотворчість є невіддільною частиною «людської ментальної діяльності»; 3) актуалізація інваріантних матриць «національної культури»; 4) створення позбавленого зла світу, просякнутого любов’ю і красоюс. 26–27, 33–34, 37, 50[10].

Розділ 2 зосереджений на властивостях міфу, що найбільше вплинули на формування поетики творів Вінграновського (цілісність, тенденція до всеєдності, достовірність зображуваного, світоглядна самодостатність) ­– вони проявлені в тексті через граматикус. 57–60[11]. Особливий інтерес викликає паралельне «розгортання небесних і земних образів», їхня взаємозамінність та симетричність, центральні для творчості Вінграновськогос. 97–104[12]. Цінною є праця з неопублікованими рукописними фрагментами Вінграновського у фондах Національного музею літератури, аналіз епістолярію (зокрема листування з о. Юрієм), спогади близьких, що засвідчують долученість письменника до релігійного християнського дискурсус. 77–85[13].

Розділ 3 привертає увагу до поетики загадки, концепту імені, міфологеми сіяння, архетипних образів ріки (та пов’язаних із рікою міфологічних сюжетів), труни, «світу як моря (води)», дороги, «кукурудзяного народу», «душі як вітру», долі, слова, неба, мотиви любові, «людини як дерева». Наприклад, «мотив убивства півнем дівчат» у поезії «За селом, за посірілим тином…» має давнє походження і є перевертанням мотиву ритуального вбивства півняс. 123–125[14]. Одним із моїх улюблених є аналіз архетипного образу «хліба на столі», де символ «слова-хліба» розкритий через концепт Причастяс. 177–178[15].

Крізь нерв міфу Вінграновський осмислює і пропускає історію України, відкриваючись до великого «палімпсесту» історії. Вінграновський відчуває історичну багатошаровість «землі, яка вся стоїть на минулому, складена з попередніх поколінь» і є сховищем історичної пам’яті, як ріка – пам’яті національної, що надає їй сакрального статусус. 111–112, 139[16]. Мене не полишає думка, що вся студія підводить до аналізу вірша «У синьому небі я висіяв ліс…»с. 197[17] 

Аналіз зроблений блискуче. Богдан доводить, що вірш створений за законами модерністського міфу, а «сакралізацію» земного як віддзеркалення небесного уможливлює сакральний характер любові – всеохопної стихії, що пронизує небо, море, землюс. 197–199[18]. Безперечно, коли ми любимо, ми дозволяємо всьому пройти крізь себе, перетворюємося на трансляторів колективного та індивідуального досвідів водночас, стаємо найвищою точкою найбільшого напруження всього.

Водночас слабким місцем студії є лінгвістичний аналіз. Ідеться не лише про термінологічні неточності (сплутування семантики конструкцій із предикативними формами на -но, -то з орудним відмінком суб’єкта дії (пасивних конструкцій) з безособовими конструкціями (пор. Лаврінець, 2012)), а й спробу інтерпретації інкорпоративного (полісинтетичного) та ергативного речень без знання стадіального розвитку мов. Алексєй Лосєв навряд чи може бути авторитетом у цій царині, а безособові речення флективної мови складно назвати інкорпоративними. Так само складно погодитися з потрактуванням конструкцій на зразок Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом як речень із орудним суб’єктас. 206[19]. Із формального погляду вони є означено-особовими реченнями з орудним об’єкта (на зразок Я розчісую коси щіткою); семантичну неповноцінність форми в орудному відмінку як суб’єкта дії визначає наявність суб’єкта в називному відмінку ­– я. Щодо інших конструкцій, я кваліфікувала б речення на зразок Забриніло – і незчувсь, як відбриніло, обвалило душу і – пішло як неповні двоядерні; пор. в цьому тексті нижче: Що воно від ніжності збринілодив. Слинько, Гуйванюк, & Кобилянська, 1994[20].

Опріч літературознавців, студію про Вінграновського варто читати тим, хто хоче краще пізнати творчість Вінграновського. Бодай аби уникнути необережного називання Вінграновського «фольклорним» (тут: шароварним, провінційним) автором, як це, на жаль, бувалопор. с. 10–11[21]. Подібні наративи насаджувала російська метрополія. До постколоніальної оптики Богдан свідомо не вдається, але утвердження Вінграновського як модерністського автора перегукується з постколоніальним перепрочитанням.

Але повернімося ще раз до міфу і поставленого на початку есею питання. Відомо, що найширше потрактування міфу тісно пов’язує його «зі сферою людської свідомості, людського мислення взагалі, чиєю постійною властивістю є міфотворчість»с. 25[22]. Однак чи може бути так, що людське мислення передбачає два мінімальні сегменти, один із яких більше тяжіє до міфу  (мисль), а другий – до логосу  (думка)? Отже, мисль  і думка– не одне й те саме? «Словник української мови» в 20-ти томах ставить між обома лексемами знак рівності, за винятком значення пісенного жанру («українська і польська народна пісня (лірична або епічна), часто журливого характеру»), властивого думці, але не  мислі. І все-таки, факт, що ці однакові речі, позначені відмінними назвами, виводять від різносемантичних форм, змушує задуматися: чому так? Я пропоную експеримент, «загравання» з етимологією.

Невелика розбіжність між сегментами мисльі думкав діахронії розкривається через семантичну ознаку [± збереження цілісності]. Якщо праслов’янську форму *myslь характеризує [+збереження цілісності], то *duma – [–збереження цілісності]. Слово *myslь виводять від *mūd-slь чи *mūd-tlь, вказуючи на його спорідненість із, зокрема, грецьким μῦθος ‘мовлення, слово; замисел’, литовським mauũsti, maudžiù ‘тужити, пристрасно бажати; досадувати’, староірландським *smūainim ‘думаю’; зводять до іноєвропейського кореня *men- ‘думати’.[MOU1] Натомість праслов’янську лексему *dumaвважають або за запозичення з германських мов, зіставляючи, зокрема, з готським *dōms ‘суд, слава’, *dōmian‘судити’, або вбачають у ній етимологічний зв’язок із праслов’янським *dъmǫ «дму, дую».[MOU2] Безперечно, цього аналізу замало, аби висловити наукове припущення, але його вистачає, аби запропонувати термінологічне розрізнення для роботи з міфологічною свідомістю. Тут констатується лише те, що цілісність характеризує свідомість, яка «є носієм міфу», і закріплену за нею модель світу (пор. в Ольги Фрейденберґ, Ернста Кассірера чи Леві-Строса)с. 33[23].

Тимчасом сучасна (понятійна) свідомість актуалізує той чи той сегмент (мисль, думка) з огляду на контекст. Тому основним (частотнішим) варіантом реалізації буде однин із сегментів, а другий – додатковим. Для проникнення в «прототипи» національної культури, про які пише С. Кримський і про які як про інваріантні матриці  «національної культури» згадує С. Богдан у контексті творчості М. Вінграновськогос. 26–27[24], потрібно актуалізувати мисль. Сегмент мисль не просто зближує сучасну свідомість із міфом, а й дає шанс через реінтерпретацію мислі ­як міфу за ознакою [+збереження цілісності] перейти в поле міфу.

Вінграновський пізнав війну дитиною. Він написав «хорали миру і цвітіння» («Двадцятий прелюд») та «у ластів’ячому попелі лежать кісточки і копитця нашого бині…» («Бинь-бинь-бинь», 1964) дорослим чоловіком, із відстані часу. Якщо в ньому, коли він міркує про війну 1959 року, виринає мисль, то 1964 року він радше актуалізує думку. Він зосереджений на тому, щокожна втрата через війну є непоправною, кожен біль є болем, якого не вилікувати. Він не виходить із цих кіл. Я також. Мабуть, за понад десяток років так само відрефлексує на жах війни росії проти України частина дітей, які переживають його зараз.

Як і тоді, коли я телющилася з велосипедом у верхи, так і тепер, коли розмірковую про універсальну гармонію й авторський міф Вінграновського, я іду, відчуваючи свободу. В інтерв’ю Любові Голоті (2011) Вінграновський сказав, що «на любов треба більше зусиль». Тож якщо людина хоче по-справжньому жити, вона має докладати зусиль. Вочевидь, життя як виміру свободи без любові не буває.

Список літератури:

ЕСУМ – Болдирєв Р. В., Коломієць В. Т., Лукінова Т. Б., Мельничук О. С., Півторак Г. П.,Пономарів А. Д., Родзевич Н. С. … Шамота А. М. (Укл.). (1989). Етимологічний словник української мови (т. 3: Кора-М). Київ: Наукова думка.

Мельничук, О. С., Коломієць, В. Т., Ткаченко, О. Б. (Ред.). (1985). Етимологічний словник української мови (т. 2: Д-Копці). Київ: Наукова думка.

http://resource.history.org.ua/item/0007831

СУМ – Словник української мови online. https://sum20ua.com/Entry/index?wordid=1&page=0

Голота, Л. (2011). «Я – Миколай осінній». Інтерв’ю з Миколою Вінграновським. У П. Вольвач, Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю) (с. 409–414). Київ: Ярославів Вал. https://yar-val.com.ua/marshal-vingranovskiy-spogadi-pro-poeta/

Лаврінець, О. (2012). З історії вивчення предикативних форм на -но, -то в українській мові. Українська мова, 2, 45–57.

https://archive.org/details/ukrm0va/Ukrm_2012_2/page/48/mode/2up?view=theater

Лосев, А. Ф. (1982). Знак. Символ. Миф. Москва: Издательство Московского університета.

https://platona.net/load/knigi_po_filosofii/istorija_russkaja/losev_znak_simvol_mif/15-1-0-559

Слинько, І. І., Гуйванюк, Н. В., & Кобилянська, М. Ф. (1994). Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. Київ: Вища школа. https://chtyvo.org.ua/authors/Slynko_Ilarion/Syntaksys_suchasnoi_ukrainskoi_movy_Problemni_pytannia/