Посестри. Часопис №11 / Повернення додому

Усе змінилося. Змінився світ. Літо більше не приносить втіхи, а посмішка не розвіює смутку. Те, що колись здавалося важливим, сьогодні не має значення, а те, чого ми не цінували, стало раптом головним. Рідні очі, добрі слова, теплі обійми, непрожиті дні загубилися під час переїзду. Може, хтось запакував їх у стару коробку й поклав під сходи? А може, вони все ще там? Варто перевірити. Відшукати те місце, де нічого не змінилося, де всі наші речі, спогади, втрати, де на нас завжди чекають. Час повертатися додому.

Тисячі українців у різних куточках світу вже спакували свої валізи. Більшість з них не знає, що побачить удома, а ще гірше – кого не побачить. Та цей страх – ніщо в порівнянні з бажанням бути поруч, захищати, боронити своє. Артем Чапай, автор книги «Тато в декреті», відклав свої творчі плани і приєднався до лав ЗСУ. Під час розмови з Іриною Феофановою він пояснив свій учинок так: «Коли мені стало ясно: як завжди, життями буде розплачуватися переважно «простий народ», а «такі, як я» зможуть знову відсидітися й просто говорити. Мені було б соромно за себе, якби я так вчинив. Захотів стати «народом», скажімо так». Бо справжній митець – це і є народ. Він його голос, дух і пам’ять.

«Кожної миті хтось із нас може померти. Кожної миті хтось із нас помирає», – нагадує Мірек Боднар. Його вірші різкі, болючі й правдиві. Вони спповнені величезної туги за домом і тими старими часами, які ще деколи приходять у наші сни, ведуть крізь пітьму сумних думок добре знайомою стежиною до батьківської хати. Мірек Боднар не лише ділиться з нами власними переживаннями, але також допомагає іншим голосам звучати. Його переклади віршів Рафала Воячека повертають нас до філософських роздумів про життя і смерть, таких важливих у творчості самого Мірка Боднара.

Ми – лише діти, які втомилися і хочуть повернутися додому, перевести дух, втулитися обличчям у стару пір’яну подушку, відчути запах ароматної вечері, погладити улюбленого кота. Тут усе знайоме до болю й лежить на своїх місцях так, ніби не було цих місяців, не було нічого, от тільки вигляд з вікна чомусь змінився. Більше немає улюбленої яблуні, замість неї лише чорний обвуглений стовп. Із сусідського дому не чути дитячих голосів. Навіть собаки і ті не скавчать. Чому? Бо «мій дім – це війна», – повторює Ія Ківа. «Мій дім – це війна», –  звучать її слова. «Мій дім – це війна», яка обов’язково закінчиться,  і тоді ми всі повернемося додому.

Куди? Та хоч би й до Києва. До того чарівного міста, яке з величезною любов’ю зображує живописець Лариса Пуханова. Її картини показують зовсім інший, повоєнний, але все ж рідний Київ.

Запрошуємо читача вирушити з нами в нелегку мандрівку, пригадати минуле і з надією подивитися в майбутнє!