Посестри. Часопис №11 / Діалог

ДІАЛОГ

 

           Свіжа кров снігу з рани роздертого
суперечливістю в собі неба уже плоско застигає
на шкірі околиць
                      наших, наперекір
                      деспотизму
                      зими, які ростуть
           із заметів тіл, щоб свідчити — тим вікам, які прийдуть,

 

           мабуть, меншим уже нещастям — що терор
найчутливіший потрібний нам, щоб ми, які вчилися
в жаху, явно писаному
                      цифрами знаків
                      земних, синіх
                      — тілесних: метеоризм
           чи кривавий понос, геморой чи

 

           короста в промежині — могли перемагати його жахом
побожної дисципліни, що вкладає розум
у стислий кулак поеми;
                      щоб прапори,
                      які бачать ясно,
                      сердець у стятому морозом
           повітрі могли святим кольором хвали

 

           дихати, поки сягне віка віку. — Небо
ще кровотечне, але щораз слабшим снігом,
товстою хмарою бурі, таким собі
                      пластирем заліпить
                      рану: якщо
                      блискавкою вистрілить,
           тоді ми чесно зможемо вмирати.

 

III 1968