Посестри. Часопис №106 / Геній, загублений у часі
В історії кожної літератури є такі епізоди, про які їй не дуже хочеться згадувати. Франсуа Війона засуджують до страти і виганяють із батьківщини, щоб через триста років ним гучно пишатися. Едгара Аллана По, якого література ХХ століття вважає батьком мало не всіх новітніх жанрів, доводять до відчаю злиднями та заздрістю і закопують самотнє тіло в далекому куточку цвинтаря. Ципріяна Каміля Норвіда пізніше поставлять у один ряд із Міцкевичем та Словацьким, але за життя витискають на еміграцію, де він невідомим поляком похований у братській могилі. І немає винних. Поет завжди беззахисний перед суспільством. Особливо коли він це суспільство випереджає. Або намагається змінити. От дуже не любить суспільство, коли якийсь нахаба каже, буцімто те, що було з діда-прадіда, є не зовсім гідним – і варто б цього позбутися.
Миколай Семп-Шажинський (Mikołaj Sęp Szarzyński) на сайті Wolne lektury, відкритому для читання польських школярів, представлений половиною всього свого відомого творчого доробку. Адам Міцкевич і Генрик Сенкевич можуть тільки позаздрити такій щедрості упорядників. Однак статусу загальновизнаного класика польської літератури цей поет ХVI століття, якого далеко не кожен сучасний польський читач може засвоїти без словника чи наукового коментаря, ніколи не мав. Польська мова тоді тільки починалася. Власне, під пером юного тоді поета, який на дозвіллі, між серйозними латинськими та старогрецьким текстами, виливав пориви душі в куртуазних старопольських екзерсисах.
Проживши лише тридцять років і опублікувавши під своїм іменем тільки один текст, який і поезією складно назвати, бо це була скоріше така собі піар-акція, опис дворянського герба, до власного прижиттєвого портрету доробитися не встиг. Є картинка, на якій зображений молодик у одязі часів шекспірівських трагедій із таким же середньовічним інструментом у руках.
Таким поета побачив у 1896 році ілюстратор історичної новели Адама Креховецького «Тарлувна» (одна з героїнь любовної лірики Семпа). Звісно, жодної гарантії, що це саме той персонаж історії літератури, про якого йдеться в новелі, нема. Хочу просто нагадати, що в часи, коли жив Миколай Семп-Шажинський (1550–1581), якби хтось намірився створити Спілку письменників планети Землі, то для проведення організаційних зборів, за участю всіх живих на той момент письменників, достатньо було б винайняти середньої величини кав’ярню. А всіх потенційних читачів (тобто – людей, які не просто вміють читати, а періодично знайомляться з художніми текстами) того самого космічного об’єкту можна було спокійно розмістити в актовій залі районної середньої школи.
Немає нічого дивного в тому, що в добу, коли не було ще жодного професійного польського письменника, а засновники польської літератури Миколай Рей та Ян Кохановський, старші сучасники Семпа, за велике щастя вважали бути секретарем статусного вельможі, мало хто звертав увагу на провінційного юнака, який за життя навіть у столичному Кракові не побував, із дивним прізвищем Семп (Sęp), що українською означає «шуліка», не найсимпатичніший персонаж в орнітологічній фауні світу. До речі, у староруській мові таке слово теж було, і означало воно те саме – «суп» (яструб, коршак, шуліка), і від нього сучасна українська успадкувала слово «супитися», тобто ставати подібним до «супа» – «зсуваючи брови, морщачи обличчя, чоло, набирати похмурого вигляду; насуплюватися». Тож пізніший біограф поета навіть зауважив, коментуючи життєпис відомих йому Семпів: «Był to ród drapieżny, całkowicie nazwy swojej godny (Був це рід хижий, цілком гідний своєї назви)».
Тому не слід змішувати ментальний об’єкт «письменник», який існує в сучасній суспільній свідомості (автор художніх текстів, що їх можна придбати в книгарні, прочитати у ЗМІ, самого письменника – почути по радіо, побачити в телевізорі або одержати двійку за його твір на уроці літератури в школі), з тою самою особою у ХVI столітті: достатньо заможним чоловіком, щоби не заробляти на хліб щоденний тяжкою працею і мати вільний час на здобуття достатньої на той час освіти, а потім – писати тексти, які зможуть просто оцінити лічені одиниці з-поміж особистих знайомих. І якщо ці знайомі перебувають на високому соціальному щаблі, то вони й створюють згаданому автору репутацію письменника, з усіма можливими наслідками.
Такий потенціал у Миколая Семпа-Шажинського, в принципі, був. Його дідусь, Миколай Семп, походив із загубленої тепер у часі й просторі родової садиби «Шажино» (Szarzyno) в Малопольщі, заслужив право на шляхетський додаток до прізвища Шажинський і переїхав, очевидно, до більш цивілізованої жінчиної садиби під Львовом.
Татусь Яким (Joachim) залишився в пам’яті сусідів та близьких справжнім гоноровим польським шляхтичем. Щоби було зрозуміло, варто згадати одного з головних героїв роману Генрика Сенкевича «Потоп» Анджея Кміціца на початку фабули, де він на чолі збіговиська розбишак робить розбійницькі рейди по сусідніх помістях. Біографія Якима Семпа вся наповнена такими наїздами на єпископські маєтки, судовими розправами з приводу невиплачених боргів, фальшивих свідчень і тому подібних видатних шляхетських діянь, до яких татусь час від часу намагався долучити й своїх синів. Без особливого успіху.
Треба віддати належне – Яким намагався створити умови для того, щоби бодай старший син, Миколай, здобув освіту, яка пасує сину земського урядовця. Наскільки вистачило фондів у невгамовного баламута. Бо після навчання у Львові юнак провчився кілька семестрів у місцевих університетах Віттенберга та Лейпцига і, не здобувши диплому, повернувся в рідні навколольвівські села: Зимну Воду та Рудне. Історія подарувала юному польському шляхтичу такі бурхливі часи, яким можна тільки позаздрити. Як казав один персонаж політичної лірики про подібну ситуацію: «Щасливий, хто прийшов у світ в його хвилини вирішальні».
Бо саме в період формування людської та творчої особистості поета у Польщі добігала кінця династія Ягеллонів. Після смерті Сигізмунда ІІ Августа, який, власне, і створив Річ Посполиту обох народів, але не залишив після себе нащадка чоловічої статі, почався політичний безлад у державі на досить тривалий час: безкоролів’я, виборна монархія, королі-іноземці, які не дуже хотіли правити й тікали додому, як француз Генріх Валуа, або не мали бажання вчити варварські говірки набутої держави, як угорець Іштван Баторій. Увесь цей гармидер призвів із часом до того, що потужна імперія в серці Європи просто зникла з мапи світу.
Навколишній світ теж не тішив гармонією. Поруч нуртувала Московія на чолі з осоружним Іваном Грозним, тобто – Грізним. Який був небезпечним для Польщі конкурентом у європейському політичному масштабі, бо постійно втручався в різноманітні конфлікти на сусідніх землях. Ба навіть пробував стати польським королем, чию кандидатуру навіть підтримувала православна литовська знать. Але, водночас, він був ніби й союзником Польщі, бо намагався позбутися образливого статусу данника кримського хана Девлета І Ґерая, що полюбляв час від часу спалювати Москву вщент. А Польща споконвіку силувалася маневрувати поміж Османською імперією та Кримським ханством, шукаючи більш схильного до перемовин спільника. А ще й на східних землях починало вирувати Військо Запорізьке, козацтво українське, породжене польською шляхтою й знищене шляхтою російською.
Коротше кажучи, літераторові як сину свого часу, треба було знайти себе в цю непросту добу. Теоретики літератури стверджують, що письменник має бути виразником та представником певних суспільних верств, ще й віддзеркалювати в написаних ним творах усі прагнення та претензії своєї генерації до суспільства. Чи був Миколай Семп-Шажинський виразником надій та сподівань польської шляхти середини шістнадцятого століття?
Для того, щоби відповісти на це питання, мусимо перш за все визначити рівень прецизійності та адекватності досліджуваного об’єкту: творчості й біографії Миколая Семпа-Шажинського. За життя, як уже зазначали, поетові вийти на літературний форум не пощастило. Він помер у віці тридцяти років, не маючи реноме польського поета. Через двадцять років, у 1601 році, його брат Якуб власним коштом видав книжку поезій, не відомо яким накладом. Через понад двісті (!) років у одній закордонній бібліотеці було віднайдено один (!) примірник цієї збірки, що й стало, власне, початком літературної кар’єри Семпа.
Ні на що не натякаючи, хочу нагадати, що приблизно в той самий час чеський науковець та політичний діяч Вацлав Ганка з метою формування чеської патріотичної свідомості вдався до літературної містифікації й увів до наукового обігу так звані Краледворський та Зеленогорський рукописи, які пізніше були визнані підробкою. Але слово було сказане, чехи перейнялися древністю своєї культури й звитяжно увійшли до родини європейських народів.
А ще перед тим, у 18-му столітті, поет Джеймс Макферсон аналогічно створював давню ірландську літературу, впроваджуючи до неї прадавнього, з ІІІ століття, ірландського барда Оссіана, в якого миттєво повірила вся письменна Європа та напівписьменна росія.
І француз Проспер Меріме, вже не маючи жодних суспільно-політичних мотивацій, а винятково з метою продемонструвати свій жвавий літературний талант – видав книжку так званих іллірійських пісень, нібито записаних ним у диких балканських країнах. Цьому повірив навіть Пушкін і заходився перекладати братський слов’янський фольклор. Сама ідея літературних містифікацій стала настільки спокусливою, що постійно супроводжує літературний процес: від міфічної Черубіни де Габріак у Срібному столітті російської поезії до кельтського поета-ченця Ріангабара, якого вигадав Юрій Винничук, чим особисто образив наївного Дмитра Павличка. Тож, повертаючись до першоджерела текстів Семпа-Шажинського, повинні відзначити, що достовірність його досить висока: її або нема, або вона є, тобто – 50 %. Приблизно така сама, як у питанні існування Божого: ані довести, ані спростувати цей факт неможливо. Залишається тільки вірити. Або не вірити.
Особливого колориту всій цій історії надав дуже авторитетний філолог Александер Брюкнер, який наприкінці ХІХ століття, знову таки в бібліотеці, розшукав серед рукописів текст, який, ймовірно, належав перу Семпа. У це відразу всі повірили, тим паче, що жодного (!) написаного рукою Шажинського тексту, на жаль, не збереглося (окрім латинського підпису на листівці).
У таких випадках слідчі запитують: cui prodest? Тобто – кому це вигідно? А всім це вигідно: і польським науковцям від літератури, бо збагачується національний літературний контекст, і їхнім українським колегам, бо події відбуваються в основному на нинішніх українських землях та у співдії з українськими політичними й літературними реаліями. І читачам польським, які, входячи в художню дійсність Семпа, бачать у текстах шістнадцятого століття цілком європейські контексти: античності, ренесансу, бароко, християнства, філософії – і все це вишуканою польською мовою, яку ще й вивчити треба. Гадаю, правда, що школярі польські, змушені ці тексти читати й переказувати, не завжди й не усі задоволені. Але це вічна проблема, яка в дидактиці вирішення не має.
Щоб розставити всі крапки над і, поставимо питання руба: чи був у 1827 році літератор, який міг би гіпотетично стати автором геніальної містифікації – створити текст збірки віршів невідомого світу поета? І ви знаєте, доба польського романтизму, епоха польських поетів-пророків таку імовірність надала. Але подивимося. Один із великої трійці, Зигмунт Красінський, був народжений 1812 року, тож у 1827 мав тільки 15 років – не підпадає. Юліуш Словацький, 1809 року народження, у той же момент мав уже 18 років, але був іще студентом Вільненського університету, щойно розпочинав свій творчий шлях. Натомість є перший серед них – Адам Міцкевич. Який 1827 року, маючи вже 29 років, провадив активне літературне життя, маючи неабиякий авторитет у інтелектуальних колах Російської імперії, публікуючи власні твори і перекладаючи польською інших.
І от тут маємо зупинитися. І згадати поему Пушкіна, тодішнього приятеля Міцкевича, «Єгипетські ночі». Головним героєм цього незавершеного тексту є видатний поет-імпровізатор, який, не сходячи з місця, декламував на задану тему римовані тексти будь-якого розміру. Цьому таланту Міцкевича дивувалися всі, це, мені так здається, взагалі було на той час основним заробітком Міцкевича, бо виглядало феноменально. Це було чудо, за яке не шкода було заплатити які завгодно гроші. Особливо це вражало професіоналів, що знали ціну слова. Пушкін, якому кожний рядок віршів коштував годин мозольної праці – і це видно з його чернеток, – був буквально в захопленні від геніальної здібності польського поета. Є документальні свідчення того, як Міцкевич із фантастичною швидкістю писав величезні фрагменти своїх поем. Звісно, польського романтика ніхто ані разу не схопив за руку на підробці. Звісно, в Міцкевича нема жодного тексту зі старопольською лексикою і граматикою. Але гіпотетично ніщо не було на заваді, аби таке могло статися.
І другий аспект стосовно точності в гуманітарних науках. Очікувати документального підтвердження подробиць життя провінційного шляхтича в реаліях шістнадцятого століття було б невиправданою ілюзією. Тому біографи Семпа та історики літератури погодилися на цілком припустимій гіпотезі, що ліричний герой-наратор творів Шажинського є практично ідентичною авторові особою. Це означає, що всі історії художньої дійсності існували в дійсності реальній. І на цьому ґрунті біограф читає вірші – і складає життєпис. Історик літератури читає біографію – і знаходить відбиття її у ліричних текстах. Замкнене коло. Час від часу знаходять реальних людей того періоду у відкритих джерелах, про яких згадує поет, – і неймовірно радіють із цього приводу. Тим паче, що вірші справді того варті.
І тут головне питання. Чи треба шукати документальне підтвердження фізичного існування, деталей побуту, віддзеркалення їх у дослівному цитуванні тощо? Адже є текст, який має назву і фізичні координати. Є безумовне естетичне сприйняття цього тексту. Є адекватний історико-літературний контекст цих поезій, із якого вони походять, із яким вони корелюють і який вони доповнюють. Чи має значення, як звали автора? Ролан Барт взагалі закликав забути про автора, автор вмирає у своєму тексті, його біографія не має жодного значення. От є така концепція. І тут показовими є імена Гомера й Шекспіра, стосовно яких так і нема остаточної думки щодо їх існування як авторів відомих текстів.
Щоби дати оцінку естетичній вартості віршів Миколая Семпа-Шажинського треба, мабуть, вийти за межі польської мови, якою вони написані. Сучасний авторові читач цих віршів не знав. Тому ми не знаємо, як вони сприймалися в шістнадцятому столітті. Поодинокі спогади просто знайомих людей навряд чи є достатньою базою для адекватних висновків. Перші читачі століття дев’ятнадцятого були шоковані екзотикою цих текстів і зачудовані самим фактом їх наявності, тому очікувати від них об’єктивної оцінки марно. Лишається читач сучасний, якому половина слів віршів Семпа або незнайомі, або вжиті не в тому значенні, до якого він звик, а до одинадцятитомного словника польської мови Вітольда Дорошевського далеко не кожен має можливість та звичку заглядати.
Я знайшов переклад поезій Семпа на англійську, але це не художній, поетичний переклад, а лишень відредагований підрядковий. А з дослівним перекладом навіть прозаїчних текстів виникає маса розбіжностей естетичного плану, що вже казати про поезію. Один із популяризаторів польської культури назвав поезію Шажинського такою, яку російський читач не прочитає ніколи, бо його, мовляв, перекласти просто неможливо. І справді, один із перекладів Семпа на російську, поданий у тому ж виданні, очевидно, не може бути рекомендований із тої причини, що в ньому порушені правила власне російської версифікації, це просто естетично вельми недосконалий текст. Правду кажучи, й решта перекладів, на які спромігся цей перекладач, який, зрештою, заробив кілька нагород від польського уряду за тексти Тувіма, Стаффа, Шульца російською, не можна записати до творчих успіхів літератора.
Перекладів на інші мови або згадок про них мені знайти не вдалося. Мабуть, їх нема, навряд чи Семп належить до авторів, за якими аж так сильно тужать європейські перекладачі. Натомість потреба в українському перекладі є вкрай нагальною. Сама лишень географія життя та творчості Шажинського просто таки волає про це: Зимна Вода, Львів, Сокаль, ціла низка річок та селищ, де відбуваються події в сюжетах Семпа. Досить багато культурних явищ, які є спільними для слов’янських, польської та української, цивілізацій: християнство як віросповідання, культове та обрядове життя, музичні й літературні традиції, загальна історична спадщина.
Щоб далеко не ходити: у Шажинського є вірш про славетного воїна Струса. Це справді ода героїзму, оспівування аксіологічних орієнтирів, притаманних добі, соціуму, моралі. Усе суто лицарське, польське, сарматське. Це з одного боку. А з іншого – родове гніздо фамілії Струсів – це західноукраїнське містечко, нині – село Струсів, у якому пам’ятають про засновників. Я вже не кажу про поширеність цього прізвища в сучасній українській ономастиці.
Звичайно, щоб назвати певного автора генієм, треба мати достатні підстави. І якщо просто порівнювати тексти Миколая Семпа-Шажинського з лірикою сучасних польських авторів: Юліаном Тувімом, Константи Ільдефонсом Галчинським, Віславою Шимборською, то вони не витримають конкуренції. Сучасні поети переможуть просто тим, що вони доступніші, зрозуміліші, входять у резонанс нашого світовідчуття, вони дихають тим самим повітрям, чують ті самі слова – і тому їхня емоція стає нашою автоматично. Ми готові визнати генієм того, хто розповідає нам про нас.
А Семп розповідає про те, як людині шістнадцятого століття вірити в Бога. А це був непростий для християн час, це була доба реформації, коли війни з протестантами тривали десятиліттями. А Варфоломіївська ніч, коли гугенотів різали сотнями і ця ніч тривала кілька місяців, взагалі відбулася за життя Семпа. Треба було вибирати, а він навчався у протестантських університетах, потім повертався до католицької Польщі. І якщо хтось думає, що всі ці маневри у стосунках із Господом Богом – це все одно що фасон одягу поміняти, то він грубо помиляється.
Зміна особистості, усвідомлена чи неусвідомлена, це завжди удар по психіці. Людям двадцятого століття, які пережили війни й революції, це добре відомо. Діапазон комунікації з Усевишнім від кепкування до колінопреклоніння – це специфічна світоглядна риса Шажинського, яку історики літератури не годні розшифрувати. Усі відомі мені поети двадцятого століття, які відчули на собі необхідність зміни світогляду і увірували в необхідність такої зміни, – погано закінчили, їм не вдалося погодитися самим із собою.
І це лише один аспект, за яким лірична особистість Миколая Семпа-Шажинського є поза конкурсом. І в мові він у багатьох випадках був першопрохідцем. Усі, хто в національних літературах були першими або одними з перших у вживанні рідної мови в літературному творі, варті ймення генія. Усі, що були потім, вже йшли уторованою колією.
І нарешті – головне. Людина може навчитися римувати, але не стане поетом. Людина може засвоїти стилі й художні способи, але в її текстах не буде її самої – тому не буде поезії. Оце невловиме поєднання штучності поетичної мови і натуральності людського життя і є таємницею поезії. Семпу вдавалося сказати про себе і свої особисті проблеми так, що це ставало захопливою розповіддю про таємниці життя. Шажинському вдавалося розповідати про абстрактні події в небесах духовного життя настільки інтимно, що вірилося в реальність цього сюжету і з нетерпінням очікувалося розв’язки.
Я не знаю, як це пояснити. Не пам’ятаю, щоби комусь вдалося це пояснити. Але я переконаний, що цей поет – справжній геній. Проблема полягає в тому, щоби переконати в цьому українського читача. Гадаю, що український переклад творів Миколая Семпа-Шажинського є одним зі шляхів досягнення цієї мети. Принаймні – базовим шляхом, без якого тяжко уявити решту.
