Посестри. Часопис №105 / «пробігаємо цієї весни поміж краплинками дощу...»
пробігаємо цієї весни поміж краплинками дощу
не вміємо ні говорити ні мовчати
стільки всього випалено в кожного з нас всередині
скільки сліз виплакано скільки слів застрягло у горлі
вибухи знов чути вибухи один за одним
чи є іще світ де їх немає? слабо в це віриться
чи ще десь лишився окрайчик світу де є мир
де плюскоче вода де плавають лебеді
де вершини гір вкриті блискучим снігом
де ті кого любимо поруч
де списки імен загиблих не лунають як удар молотка
об домовину
ім’я за ім’ям десяток за десятком сотня за сотнею
чи є ще десь світ в якому ніхто не тікає із батьківщини
має за честь в ній жити її любити захищати своїх дітей та жінок
світ без молодих вдів часом таких тендітних і юних
зовсім дівчаток світ без сиріт світ без війни і болю
не віриться зовсім не віриться що він ще десь є
може тільки у снах може у мріях
навіть не в віршах
вірші прогіркли прогіркли усі слова якими говориш
якими мовчиш зцілює думка що все проминає і це мине
зцілюють тихі обійми зцілює чийсь делікатний дотик
до плечей і до рук
зцілює дощ зцілює квітка розквітла після дощу
зцілює тиша
