Посестри. Часопис №103 / Нерухомість. Уривок

<...>

Voicemessage

Привіт, Лате-на-Соєвому-Молоці. Я та проблемна людина з кафе, де ти зазвичай сидиш, і… все ж таки, мене вигнали сьогодні вдень. Я зламав їм касовий апарат, облив кип’ятком якусь лису башку, і мені навіть останню зарплатню не виплатили. Не знаю, як ти ставишся до корупції, але, ну, на мою думку, всі ці проблеми починаються від самої верхівки влади. Типу ми маємо відстоювати свої права, поки вони спокійненько паразитують у бізнес-центрах і приватизують місто. І ще й якось мусимо на щось їсти. Таке.

Не думаю, що ти всерйоз залишила мені номер, я й не думав тобі телефонувати, я й не телефоную, це не рахується, тому що це тупо голосове повідомлення, загалом, я нервую і щось не те кажу. Я більше не зустріну тебе просто так по вівторках і четвергах, так? Але післязавтра вівторок. Якщо ти вільна післязавтра ввечері, я запрошую тебе відсвяткувати моє всрате звільнення. Ти мене, напевно, заблокуєш, але ти була єдиною світлою плямою серед того гімна. Я сумуватиму за тим, як ти протираєш окуляри, коли заходиш із морозу, Лате-на-Соєвому-Молоці, мені це дуже подобалося.

16.41

6 December 2017

У той грудень Тимченкові виповнилося дев’ятнадцять, він працював у кав’ярні близько від архіву, де Миша тоді займалася документами. Це був один зі звичайних закладів не дуже дорогої і великої, а тому до всього байдужої мережі: стандартні високі стільці біля вікна, маленькі ліхтарики та непотрібні книжки в оформленні, протерті крісла з дерев’яними підлокітниками. Миша зазирнула туди, коли вийшла після роботи на осінню вуличку, втомлена від недосипу, обсягу нової інформації, страхів, відповідальності.

Проєкт лише починався. Вечори насувалися холодні, хотілося кави. Вона завжди губилася перед будь-яким вибором, тому довго перечитувала всі позиції меню над барною стійкою. Їй здалося, що вона грає в чуже життя – навіть під час навчання в універі ніколи не бігала в перервах на каву разом із однокурсниками: вони сміялися, курили, переговорювалися з картонними стаканчиками в руках, а Миша залишалася в аудиторії і скролила стрічку або гортала сторінки книжки, сховавши обличчя за обкладинкою. І тоді вона вчергове зволікала з замовленням. Сумуючий бариста зітхнув і залипнув у телефон. Миша приготувалася піти, але раптом офіціант у кінці напівпорожньої зали щось вронив і гучно вилаявся.

– Чого там знову? – прокричав бариста та попросив Мишу: — Зачекайте, будь ласка.

Вона кивнула та вперше відчула, що весь цей час була видимою, і вже не змогла піти просто так. Подивилася на своє відображення в скляній вітрині з еклерами: цій людині довіряють працювати з важливими документами. Така людина може собі дозволити каву.

– Цей гандон не заплатив. Утік до туалету, я й не помітила, як пішов. Зжер свою шарлотку та сендвічі з лососем. Філадельфію свою. Гандон.

– Ти мусиш заплатити за нього. Куди ти дивився? Це вже який раз? Ти знову муситимеш заплатити, розумієш?

Хлопець перейшов на швидкий відчайдушний шепіт, бариста крикнув: добре-добре, без подробиць, я роблю це востаннє і прикриваю тебе теж востаннє, – та повернувся за стійку. З колонки приглушено грала якась розслаблена, розхристана попса. Він сказав:

– Можу порадити наші спеціальні пропозиції сезону. У вас із собою студентський квиток? Для студентів знижка.

На той момент минуло півтора року відтоді, як Миша закінчила соціологічний факультет, на відмінно захистила магістерку. Вона помотала головою, відчула себе безнадійно старою та запитала:

– У вас є щось веганське?

– Звісно, можемо зробити на соєвому молоці, на мигдальному молоці… 

–Youcanstandundermyumbrella, – проспівав украдливий жіночий голос із динаміків.

–Так, будь ласка, лате на соєвому молоці.

Той самий офіціант проходив повз і голосно гмикнув. Це було неприємно. Що? що такого смішного в соєвому молоці? –подумала Миша. Вона намагалася насправді стати веганкою, але для цього потрібно було принаймні з’їхати з маминої квартири. Її мати занадто тривожно ставилася до їжі, до харчових звичок Миші, нестачі вітаміну D і заліза. Вважала, що веганство – це прикриття чергового нападу анорексії, як тоді, коли в середніх класах Миша підписалася на паблік «40 кг». Мати народила її пізно, виховувала сама. Не бачила різниці між убивчими підлітковими дієтами та свідомим вибором, етичними причинами. Миша їй саме так і казала, показувала різні переконливі відео, а мати й не приховувала, підтверджувала: так, я не бачу різниці.

Уникаючи зустрічей поглядом із іншими відвідувачами, Миша пройшла до кінця зали та влаштувалася в кріслі в кутку біля вікна. Під якоюсь розкидчастою штучною рослиною. Звідти можна було спостерігати за життям кав’ярні. Вона не знала, чим зайнятися. Поклала книжки та ноутбук на стіл. Відкрила кришку, закрила та, знявши окуляри, дивилася надвір: там накрапував дощ, мерехтіли вогники, вона бачила лише плями, плями та вогняні кульки ліхтарів, світлофорів.

– Лате на соєвому молоці, – підкреслено чемно сказав офіціант і поставив на стіл прозору чашку на підставці. У нього були жорсткі короткі кучері, чиста шкіра, на тлі якої прищ під пробитою бровою червонів майже непристойно. Грубі, але водночас дитячі риси.

Наступного вівторка він підстриг чорні кучері ще коротше і виголив скроню.

За два тижні бариста усміхався Миші як знайомій. За три – не питав, що та буде, а повторював скоромовкою: лате-на-соєвому-молоці?

– Лате на соєвому молоці, – сказав офіціант і озирнувся навкруги. Всі столики довкола були зайняті. Він переконався, що бариста пішов до підсобки за лимонами, та запитав: – А що, нормально? Ну, соя. Типу реально замінює молоко?

Миша відірвала погляд від екрана.

– В якому сенсі? Мені подобається смак, а взагалі, не це важливо. Я веганка.

– Ясно, – сказав офіціант. – Екологія, все таке. Розумію, – і раптом запитав, прибираючи з сусіднього столика, з-за якого щойно встала пара: – Веганство, це ж коли всі продукти мають бути рослинного походження?

– Саме так.

Хлопець помовчав замислено. Відійшов, повернувся з засобом для протирання скла. Побризкав кругле дзеркало на стіні та, дивлячись на Мишу в ньому, запитав:

– І це просто капець як дорого, так?

– Ні, – Миша внутрішньо здригалася від цього запитання, хоч і чула його майже щоразу при згадці про веганство. – Це стереотип. Якщо бути свідомими, то не так дорого, було б бажання. Хоча, звісно, в нашому суспільстві це набагато складніше, ніж, скажімо, в Британії і Новій Зеландії.

Офіціант похитав головою та протер дзеркало. У нього були вузькі плечі, тонка талія. Зі спини його можна було переплутати з дівчиною.

– Ну і ну, – розсміявся він. – Нова Зеландія.

– Це стосується всіх, – почала злитися Миша. – Йдеться не лише про споживання продуктів, а й про індустрію розваг, наприклад. Тестування на тваринах і цирки з тваринами необхідно заборонити повсюди.

– Точно, в світі й без тварин цирк, – відповів він; здавалося, що попри кількість відвідувачів ніхто не чув їхню розмову. – Але спочатку люди мають по-людськи зажити, ні? Мені просто хочеться уві всьому розібратися.

– Тимченко, – покликав бариста, повернувшись.

– Сорі за ці питання, якщо, ну, вони були нав’язливі.

– Все нормально.

– Тимченко!

Наприкінці листопаду Миша, звикнувши до кав’ярні як до власної кімнати, ставши частиною цього нудного інтер’єру, була свідком того, як Тимченка ледь не звільнили з роботи. Поки Миша працювала в навушниках і не відривалася від файлу, вибухнув скандал, а вона навіть не розуміла причини. Розуміла тільки, що адміністратор звинувачуєТимченка в неприпустимому ставленні до клієнтів і що через його «вибрики» на них якийсь чоловік збирається подавати в суд.

– Серйозно? – оборонявся Тимченко. – Я маю дякувати, коли мене щипають за жопу?

Тоді його не звільнили, обмежилися «останнім попередженням». Миша побачила у вікно, як він вийшов на вулицю без куртки, закурив. Зі злістю видихнув дим, потер долонею око. Миша поспіхом склала ноутбук, не помітила забутий олівець. Вона залишила на столі гроші – більше суми за рахунком, більше за чайові, влізла в пальто та, застібуючи на ходу ґудзики, вийшла з кав’ярні.

– Ваш адміністратор не може так із тобою розмовляти, якщо до тебе чіплялися на робочому місці. За трудовим кодексом…

– Знаю, – перебив Тимченко та шморгнув носом, розпухлим, червоним. – У таких місцях на інше ставлення й не розраховуєш. Я все одно звідси піду. Готуватися до вступу. Просто ще не визначився, куди. 

Він спідлоба подивився на Мишу та викинув недопалок в урну. Усміхнувся. Ширше всміхнувся та застібнув Миші два верхні ґудзики на пальті. Миша зніяковіла від цієї щирості та порушення кордонів. Якийсь час вони мовчали, дивилися в різні боки. На проїжджаючі машини, трамваї. Тимченко кашлянув і сховав долоні під пахви. Миша продиктувала йому свій номер телефону, сказала, що має контакти правозахисників, якщо раптом знадобиться допомога.

Так вони й жили потім. Тимченко казав:           

– Я одразу зрозумів, що ти в побуті ну повний нуль, Миш.

<...>