Посестри. Часопис №100 / «колись ми станемо зовсім іншими...»
колись ми станемо зовсім іншими
не такими жорстокими
зовсім не самозакоханими бо знатимемо що смерть проходить поруч
проходить крізь нас ніби нічний експрес
ніби вітер – поміж деревами і травами
але зараз
місяць тримає нас на короткому ланцюжку
і ти намагаєшся пригадати тих кого любила
тих
кому не сказала потрібні слова
як воно боляче – не вимовити простих, нехай не зовсім чесних
але
таких необхідних
проте
ми таки станемо колись зовсім іншими
у скриках любові буде відгукуватися шепіт кохання
і ранки з їхніми тополиними невагоминками
чіплятимуть душі живих
за невидимі гачки спротиву
так медузи пливуть солоними хвилями до крутих берегів
так автобуси пригальмовують на зупинках за вимогою
так серце б’ється і –
вибивається
з графіку з ритму з блюзнірської тиші
аби вислухати пульс
аби почути мовчання
