Посестри. Часопис №106 / Про непостійну любов до речей цього світу

І не любити – кара, але й любов – покута.

То жалюгідна втіха, коли пісний відвар

Хоч медом замаскуєш – не влити в каламар.

Так нас манять і зводять жаги п’янкої пута.

 

Одвічні є примани, немає на то ради:

То золото і срібло, то влада і любов.

Не носять амулету, не знають молитов,

І не змурує серце тривожної огради.

 

Любов – єдиний спосіб земного існування.

Та плоттю править страсть, не відаючи прав,

Людських і горніх сил не боячись рівняння

 

І дурить душу, хоч усе впаде на прах,

Шляхетної не зрить нев’янучої вроди,

Мету кохання, суть її природи.