Посестри. Часопис №232 / Люди на мосту

Дивна планета, і дивні ці люди на ній.

Підвладні часові, але не хочуть його визнавати.

Знають способи, як виразити свій спротив.

Роблять малюнки, як, наприклад, ось цей:

 

Нічого особливого на перший погляд.

Видно воду.

Видно один із її берегів.

Видно човник, який натужно пливе проти течії.

Видно міст над водою і видно людей на мосту.

Люди виразно прискорюють кроки,

бо саме із темної хмари

почав гостро періщити дощ.

 

Вся справа у тім, що нічого не діється далі.

Хмара не змінює ні барви, ані форми.

Дощ ні припускає, ані вщухає.

Човен пливе без руху.

Люди на мосту біжать

точно там, де й миттю раніше.

 

Важко тут обійтись без коментаря:

це далеко не безневинний малюнок.

Тут затримано час.

Припинено рахуватися із його законами.

Позбавлено його впливу на розвиток подій.

Зігноровано його і зневажено.

 

Через одного бунтівника,

якогось Хіросіґе Утаґаву

(особу, яка, зрештою,

давно і як належить проминула),

час спіткнувся і впав.

 

Може, це тільки малозначуща витівка,

вибрик у масштабі якоїсь пари галактик,

однак, про всяк випадок,

додамо іще таке:

 

Буває гарним тоном

високо цінувати цей малюнок,

захоплюватись ним і зворушуватися упродовж поколінь.

 

А є такі, яким і цього мало.

Їм чути навіть шум дощу,

на шиях і на спинах чують холод,

глядять на міст і на людей

так, ніби бачать там себе,

в тім бігу, що не добіга нікуди,

тим шляхом без кінця, який долати вічність,

і вірять у своїм зухвальстві,

що це насправді так.