Посестри. Часопис №231 / Подія

Парке пообіддя стиснулося в кулак, і я бачу,

як її хапає чужа якась вороняча сила,

як підтинає їй подих, гніздиться

у заблуканих очах, стікає

на дно підчерев’я – і ми

на борту «Курська», сто метрів

під водою, без світла, без повітря,

серед живих торпед і підлітків-утоплеників,

що втупилися в нас, у трамваї

розжареному липневим сонцем, яке

гріє тих, хто їде з нами до центру, і тих, що

розклалися на морському піску,

чотириста, п’ятсот кілометрів звідси, стільки,

скільки мені до неї, коли вона стоїть переді мною, дивиться і

чекає на повітря.