Посестри. Часопис №227 / Антек. Уривок третій
Пагорби з шумливим лісом і ті, на котрих чагарники росли, залишилися там, де були. Пастухи, як і колись, грали в долині на флоярках, і життя далі йшло своєю колією, хоч на селі не стало однієї дівчини.
Весь тиждень про неї говорили, потім забули, і свіжу могилу, над якою лише вітер зітхав і сюрчали польові коники, залишили без нагляду.
А ще пізніше випав сніг, і навіть коників налякав.
Взимку ґаздівські діти ходили до школи. А оскільки мати не сподівалася від Антка ніякої допомоги в господарстві, а радше завади, то, порадившись із кумом Анджеєм, вирішила віддати хлопця в науку.
– А чи мене в школі навчать вітряки будувати? – питав Антек.
– Ого! Навчать тебе навіть у канцелярії писати, аби ти тільки хотів.
Тоді вдова взяла сорок грошів у вузлик, хлопця за руку, і з острахом пішла до вчителя. Увійшовши до кімнати, застала того за латанням старого кожуха. Вклонилася йому до ніг, передала принесені гроші й промовила:
– Кланяюся вам, пане професоре, і дуже прошу, щоб ви, вельможний пане, взяли цього шибеника до науки і руки на нього не шкодували, як рідний батько...
Вельможний пан, з дірявих чобіт якого стирчала солома, взяв Антка за підборіддя, подивився йому в очі й погладив.
– Гарний хлопчик, – сказав він. – А що ти вмієш?
– Звісно, гарний, – задоволено підхопила мати, – але, мабуть, нічого не вміє.
– Як же так, ви ж його мати – і не знаєте, що він вміє і чого навчився? – здивувався вчитель.
– А звідки ж би я мала знати, що він уміє? Адже я баба, то мені до таких речей нема діла. А чого він учився, ніби мій Антек, то знаю, що вчився худобу пасти, дрова щипати, воду з криниці тягати, та хіба ж іще чогось.
У такий спосіб прилаштовано хлопця до школи. Але що матері жаль було витрачених сорока грошів, то, аби себе заспокоїти, зібрала під хатою кількох сусідів і радилася з ними, чи добре це, що Антек ходитиме до школи і що такий видаток на нього понесла.
– Те!.. – озвався один із господарів. – Ніби-то вчителеві з ґміни
– А чи добрий же з нього професор?
– Та нічого собі!.. Він ніби, як із ним говорити, такий трохи дурнуватий, але вчить – як належиться. Мій-таки хлопець ходить до нього вже третій рік і вже знає цілу абетку – згори донизу і знизу догори.
– Е! Що там значить абетка, – озвався другий господар.
– Авжеж, що значить, – сказав перший. – Ніби ви не чули, як не раз наш війт казали: «Аби ж то я хоч абетку вмів, то з такої ґміни мав би доходу більше ніж тисячу рублів, стільки, як писар!»
За кілька днів Антек пішов уперше до школи. Видалася вона йому майже така порядна, як та кімната в корчмі, де шинквас стоїть, а лавки були в ній одна за одною, як у костьолі. Тільки що піч тріснула і двері не зачинялися, тож трохи тягло холодом. Діти мали червоні лиця й руки тримали в рукавах – учитель ходив у кожусі та в баранячій шапці на голові. А по кутках школи сидів білий мороз і витріщав на все іскристі баньки.
Посадили Антка між тими, що ще не знали літер, і почався урок.
Антек, напоумлений матір’ю, присягнув собі, що мусить відзначитися.
Учитель узяв крейду в закоцюблі пальці й на розхитаній таблиці написав якийсь знак.
– Дивіться, діти! – казав. – Цю літеру запам’ятати легко, бо виглядає так, наче хтось козака танцює, і читається А. Тихо там, осли!.. Повторіть: а… а… а…
– А!.. а!.. а!.. – закричали хором учні першого відділу.
Над їхнім писком вивищувався голос Антка. Але вчитель його ще не помітив.
Хлопця це трохи вразило; амбіція його була зачеплена.
Учитель накреслив другий знак.
– Цю літеру, – казав, – запам’ятати ще легше, бо виглядає, як крендель. Бачили крендель?
– Войтек бачив, але ми-то хіба ні… – озвався один.
– Ну, то запам’ятайте собі, що крендель подібний до тієї літери, яка називається Б. Гукайте: бе! бе!
Хор закричав: бе! бе! – але Антек цього разу справді відзначився. Згорнув обидві руки сурмою й замукав, як однорічне теля.
Сміх вибухнув у школі, а вчитель аж затрясся зі злості.
– Ге! – крикнув до Антека. – То ти такий штукар? Зі школи робиш телятник? Давайте його сюди на розігрівку.
Хлопець із подиву аж остовпів, але, перше ніж отямився, вже двоє найдужчих зі школи вхопили його попід руки, витягли на середину й поклали.
Ще Антек як слід не зрозумів, про що йдеться, коли нараз відчув кілька добрячих ударів і почув пересторогу:
– А не мукай, гультяю! А не мукай!
Пустили його. Хлопець обтріпнувся, як пес, витягнений із холодної води, й пішов на своє місце.
Учитель накреслив третю і четверту літеру, діти називали їх хором, а потім настав екзамен.
Першим відповідав Антек.
– Як ця літера називається? – питав учитель.
– А! – відповів хлопець.
– А та друга?
Антек мовчав.
– Та друга називається бе. Повтори, осле!
Антек знову мовчав.
– Повтори, осле: бе!
– Або я дурний! – пробурмотів хлопець, добре пам’ятаючи, що в школі бекати не можна.
– Що, гультяю якийсь, такий гоноровий? На розігрівку його!..
І знову ті самі, що й перед тим, товариші схопили його, поклали, а вчитель відміряв йому таку саму кількість різок, але вже з напучуванням:
– Не будь гоноровий!.. Не будь гоноровий!..
За чверть години пізніше почалася наука вищого відділу, а нижчий пішов на рекреацію, до професорової кухні. Там одні під проводом господині шкребли картоплю, другі носили воду, інші – корм для корови, і за цим заняттям минув їм час до полудня.
Коли Антек повернувся додому, мати запитала його:
– А що? Вчився?
– Вчився.
– А дістав?
– О, ще й як! Два рази.
– За науку?
– Ні, тільки на розігрівку.
– Бо бачиш, це початок. Пізніше дістанеш і за науку! – втішила його мати.
Антек замислився журливо.
«Га, нічого не поробиш, – сказав сам до себе. – Б’є, то б’є, але принаймні покаже, як вітряки ставляться».
