Посестри. Часопис №225 / Сучасний Ґедройць волонтерить на сході України

У молодості мене страшенно дратували програми політиків, які обіцяли зробити щось прекрасне для майбутнього «наших» дітей. Так само, як і реклама телевізорів чи кетчупів, де в затишній атмосфері збиралася радісна сім’я з дітьми.

Ситуація змінилася, коли в мене самого з’явилися діти і я зрозумів, наскільки це велика відповідальність. Із того часу кожне моє життєве рішення перш за все проходить через призму інтересів дітей. Купити диван такого кольору, щоб плями після дитячих ігор не одразу впадали в око. Мобілізуватися в армію, щоб мої діти не стали жертвами окупантів і мали свою рідну країну.

Справді, виходить так, що на кожному новому життєвому етапі людина коригує свої погляди й мотиви вчинків. Зрілість приходить із усвідомленням відповідальності, формується під впливом пережитих подій і набутого досвіду. Словом, є поняття й книжки, до яких треба дорости – у юності вони до тебе не «промовляють», а з бігом років стають такими близькими, ніби ти сам їх виплекав.

Тож найчастіше аудиторія письменника старіє разом із самим письменником. Адже кожен добрий літератор є до певної міри голосом свого покоління – він описує ті реалії й обставини, у яких сформувався сам і в яких легко можуть себе впізнати його читачі. Змінюються генерації – з’являються нові обличчя, нові зірки, що мають свою аудиторію.

Я веду до того, що кожному новому поколінню потрібен свій Ґедройць. Бо коли ми ставимо собі питання, чи є спадщина Єжи Ґедройця живою й актуальною нині, треба говорити не так про конкретне прізвище, як про ідею.

Ризикну з тезою, що не всі сучасні послідовники справи Ґедройця в Польщі та інших країнах читали його праці й листи. А дехто, я впевнений, навіть імені такого не чув, але робить свою справу для будування мостів між країнами нашого регіону. Бо ж спадщина Редактора – не тільки ідея, а й дія.

Та слід розуміти, що кожен із послідовників Ґедройця прийшов  до його ідей не тільки через публікації Редактора, а й через свій власний життєвий досвід. Зрештою, й сам він власну концепцію випрацював не одразу – вона кшталтувалася десятиліттями під впливом політичних і воєнних катаклізмів.

Умовно кажучи, для того, щоб ідея Ґедройця викристалізувалася, йому треба було пережити Першу світову війну й відновлення незалежної Польщі, пожити в самій незалежній Польщі, а згодом пережити Другу світову, нацистську і комуністичну окупації.

Так, ідея єдності держав, що виросли з коріння старої Речі Посполитої, була близькою Ґедройцю й у юності. Але тільки на руїнах своєї батьківщини, озирнувшись назад і побачивши всі фатальні помилки, він зумів після Другої світової війни викристалізувати свою концепцію майбутнього.

Не буде вільної Польщі без вільної України, Білорусі й Литви – ця ідея Редактора була не романтичною утопією, а прагматичним розрахунком, результатом травматичного життєвого досвіду. Досвіду його покоління.

Цієї концепції не було б, якби Ґедройць на власні очі не бачив згубного впливу радикальних правих та лівих ідей, примусової пацифікації та полонізації національних меншин у Польській міжвоєнній республіці. Жахіття Другої світової війни, що проявилися не тільки в злочинах обох окупантів, а й у внутрішніх міжусобицях між поневоленими націями, сформували його чіткий політичний орієнтир на майбутнє.

Тож чи є актуальними ідеї Єжи Ґедройця в наш час? Чесною відповіддю на це запитання буде той факт, що на пов’язаних із його іменем подіях серед присутніх виразно домінує сивина.

Ці люди, хоч і не були свідками Другої світової війни, та виросли й сформувалися в окупованій комуністами Польщі. Для них найважливішою подією життя стало падіння Залізної завіси й відновлення справжньої незалежності, що невдовзі позитивно позначилося на добробуті й відчутті безпеки.

А що ж формувало молодші покоління поляків? Вступ до НАТО та ЄС, а згодом і два спокійні десятиліття в процвітаючій Польщі. Рідна держава зі стабільною демократією, вражаюче зростання економіки, відкриті кордони і всі переваги життя у вільній Європі. Скажіть, як у таких умовах не захмеліти від ейфорії? Чи в такому майже ідеальному світі доречно думати про загрози від імперій і віковічних поневолювачів?

Я був свідком цього розриву з реальністю ще п’ятнадцять років тому, коли вчився у Варшавському університеті. Мої польські однолітки вже тоді були «поколінням Фукуями», і їм складно було зрозуміти реалії, в яких живуть постсовєтські країни, їхні східні сусіди. Чи можна по-справжньому усвідомити цінність Європи, якщо тебе ніколи не кидало в жар від хвилювання під час подачі документів на візу?

Нічого дивного в тому, що моє коло спілкування в Польщі формувалося переважно зі старших людей. Вони добре розуміли, як це – прожити революцію (а в нас таких дві!), знали, що таке матеріальна скрута, поділяли цінності громадянської й політичної боротьби.

«Ідея Центральної Європи була для нас актуальною до вступу в ЄС, бо після приєднання ми стали просто Європою, без жодних прикметників», – приблизно так відповідали мої польські співрозмовники під час запальних інтелектуальних дискусій про ідею солідарності в нашому регіоні.

Так, мої ровесники нерідко більше цікавилися Португалією, ніж Україною. Їм здавалося, що мають більше спільного з французами чи німцями, ніж із народами Східної Європи. Відкриті кордони, «Еразмус», дешеві перельоти створювали в них відчуття приналежності до іншого світу.

У такому житті «Інший світ» Герлінга-Ґрудзінського здавався досвідом з іншої планети, з минулого, яке більше ніколи не повториться. Російська окупація, вбивства й переслідування еліти, заслання – все це опинилося не тільки за східним кордоном ЄС, а й за кордоном актуальної пам’яті.

Що, втім, не означає, що молодші покоління поляків не підтримують Україну і наших євроінтеграційних прагнень. Просто ті, що підтримують, роблять це з інших мотивів, ніж генерація Редактора та його соратників. Ґедройць повертається не тому, що молодь перечитала «Культуру», а тому, що історія знову ставить перед нею ті самі запитання.

Бо кожному поколінню потрібен свій Єжи Ґедройць. І сучасний відповідник Ґедройця уже є серед нас, уже почав свій шлях. Нині ця людина може походити зовсім з іншої сфери – можливо, це хтось із «зелених», захисник природи й тварин. Цю людину вже помітно в боротьбі за права жінок. Така людина активна в громадському русі, культурних акціях, місцевому самоврядуванні.

Не треба шукати нового Ґедройця на університетських конференціях про Ґедройця. Можливо, саме в цей час він сидить за кермом старенького бусика, яким везе гуманітарну допомогу в Україну.

Майже точно сучасний Ґедройць зустрічав на вокзалах українських біженців, забезпечував нужденних гуманітарною допомогою, шукав житло, навчальні курси, першу роботу. А згодом, усвідомивши, що допомоги цивільним замало, бо корінь проблеми ховається в імперіалістичній агресії, переключився на допомогу українському війську.

Тож Ґедройць нашого часу їздить на схід України, привозить гуманітарку жителям прифронтових територій і автівки військовим. Волонтерить, будує горизонтальні зв’язки, знайомить потрібних людей і цілі середовища між собою. Організовує конференції, форуми, гуртує навколо себе небайдужих людей.

У сучасного Ґедройця є власне ЗМІ – просто нині це не журнал, а блог у соцмережах, канал на ютубі, ви точно бачили його рілз з-під обстрілів. Така людина не сторониться політики, але й не входить у неї повністю, адже усвідомлює, що своєю діяльністю кшталтує політику, формує її порядок денний і впливає на настрої суспільства. Її політичні погляди керуються етикою й мораллю, а не лише прагматичним інтересом.

Тож спадщина Ґедройця не втратила актуальності, його справа живе, просто в інших формах і обличчях. Цих «Ґедройців» у наших країнах сотні – вони ще не такі відомі, але вперто й системно виконують свою історичну місію.

Волонтери, блогери, молоді інтелектуали й активісти – чимало прекрасних і самовідданих людей сьогодні не женуться за трендами й не шукають популярності, а роблять свою роботу. Так, інколи всупереч панівним суспільним нуртам – але ж і Ґедройць більшу частину свого життя плив проти течії.

Ця робота може не дати швидких результатів і перемог, але вона гідна, бо базується на моральній правоті. Допомога слабшим, повага до інших, будування мостів, а не стін – не тільки у відносинах між державами, а й між людьми – справа достойна й шляхетна.

І в найтемніші часи, до яких здається, ми стрімко деградуємо, слід пам’ятати, що навіть коли перемога не гарантована, варто робити те, що вважаєш правильним, бо довга послідовна праця здатна змінити політичну реальність

Цьому нас вчить досвід і приклад Ґедройця. Просто тепер наша черга.

Для фестивалю "Українська весна"