Посестри. Часопис №211 / Щасливе кохання
Щасливе кохання. Чи це нормально,
чи варте уваги, чи має користь –
що світові з двох людей,
котрі не бачать світу?
Вивищені одне до одного без жодної на те підстави,
перші-ліпші з мільйона, але переконані,
що так мусило статись – в нагороду за що? за ніщо;
світло лине нізвідки –
так чому саме на цих, не на інших?
Чи то кривдить справедливість? Так.
Чи порушує дбайливо зводжені принципи,
скидає з п’єдесталу мораль? Порушує і скидає.
Погляньте на тих щасливців:
якби ж маскувались хоч трохи,
вдавали пригніченість, друзям підносячи дух!
Слухайте, як вони сміються – виклично.
Якою мовою розмовляють – зрозумілою на позір.
А ті їхні церемонії, ритуали,
вигадані обов’язки одне перед одним –
це схоже на спражню змову за спиною людства!
Важко передбачити, до чого б дійшло,
коли б їх приклад можна було наслідувати.
На що могли б розраховувати релігії, поезії,
що пам’яталося б, що б занехаялося,
хто погодився б залишитися у рамках.
Щасливе кохання. Чи це необхідно?
Такт і здоровий глузд підказують нам замовчувати його,
неначе скандал у найвищих сферах життя.
Прегарні малята народжуються і без його допомоги.
Не здужало б ніколи залюднити планету,
трапляється ж так рідко.
Хай люди, які не знають щасливого кохання,
стверджують, що ніде не існує щасливого кохання.
З вірою в це буде їм легше і жити, і помирати.


