Посестри. Часопис №185 / Швидкоплинне гостре щастя

Яке ж воно може бути, щастя, як не швидкоплинне, що набігає хвилею, аби запам'ятатися назавжди? Оновлення, скидання зайвини, руйнування стін в'язниці, вивільнення від навали завойовників – такими можуть бути джерела щастя, гострого, мов крижина.

Мотто цього випуску походить із вірша Елли Євтушенко, яка наче звіддаля описала момент оновлення, побудувавши виразну паралель:

тепер я знаю як почувається змія
коли скидає нарешті тісну оселю старої шкіри

[...]

тепер я знаю як почувається змія
коли її пронизує це швидкоплинне гостре щастя
тепер я розумію чому вона в цей час особливо небезпечна
і кидається на кожного хто
погрожує її новій омріяній шкірі

У першій частині статті «Станіслав Лем проти кліше: як роман «Нежить» переписав канон шпигунського роману» український літературознавець Денис Чик демонструє цікавий погляд на один із творів С. Лема, який вирізняється з доробку автора:

Таким же несподіваним і випадковим видається у доробку С. Лема роман «Нежить» («Katar»), вперше опублікований у 1976 р. Відомий загалу як письменник-фантаст, С. Лем у цьому тексті майже не торкається свої улюблених тем – міжпланетних подорожей, технологічної колонізації інших планет чи сатири на сучасне суспільство. 

Непроста алюзія на, здавалось би, зрозумілу опозицію колишнього й майбутного, старого й нового, життя та смерті тощо показує неоднозначність таких співставлень, особливо коли йдеться в тривалу екзистенцію, яка не знає ні кінця, ні початку. Кристина Домбровська так виражає цю проблему:

Діючий вулкан і згаслий –
з одного фонтанує сірка,
в іншому коріння зв’язує
глину й каміння.
Згаслий позирає на діючий
прогалинами в лісі.
Діючий вдивляється в згаслий
голим запорошеним схилом.

У 185-му номері ми завершуємо публікацію вражаючого тексту Євгена Положія «Дядько Ваня», у якому описаний етап українсько-російської війни на Донбасі ще до вторгнення:

– Дайте хоча б води! – відчайдушно закричав Іван.
– Нехай дівчинка підійде, – сказала одна з жінок.
Яна підійшла, і жінка дістала з торби літрову пляшку з водою і віддала.
– Дівчинку можемо забрати із собою, – сказала жінка. 
– Є куди зателефонувати рідним?
– Є номер мобільного бабусі й свідоцтво про народження. Яно, йди з ними.
Яна жадібно допила воду і повідомила:
– Я без дядька Івана нікуди не піду.