Посестри. Часопис №211 / Allegro ma non troppo

Славне ти, – життю я мовлю, –

вже буйніше не буває,

більш жабино, солов’їно,

мурашино та насінно.

 

Полюбитись йому прагну,

догодить, спіймати погляд.

Завжди кланяюся перша

зі смиренням на обличчі.

 

Заступаю шлях ліворуч,

заступаю шлях праворуч,

і спалахую завзяттям,

і від подиву німію.

 

Польовий який той коник,

ягоди – такі вже вовчі!

Не була б сама в природі –

не повірила би зроду!

 

Не знайду, – життю я мовлю, –

з чим могла б тебе зрівняти.

Не зробити шишку іншу

ані кращу, ані гіршу.

 

Славлю розмах я і щедрість,

винахідливість і точність,

і що більше – і що далі –

чарівництво й ворожбитство.

 

Лиш би тільки не образить,

не розгнівать, не накликать.

Добрих сотню тисяч років,

всміхнена, йому годжу я.

 

Смик життя за край листочка:

чи спинилось? чи розчуло?

Чи про те, куди прямує,

хоч на хвилечку забуло?