Посестри. Часопис №209 / Директор світу

Не можу згадати, коли побачив його вперше. Здається, це було чергове материне знайомство за оголошенням у газеті. «Самотній чоловік сорок плюс, якому не пощастило в житті, нині перебуває в місцях позбавлення волі. Шукає добру, чуй­ну, уважну…»

Більшість жінок самого початку дев’яностих тихо сиділи по своїх кутках, хапалися за будь-яку роботу, намагалися не вмерти з голоду, мріяли проходити в оцих-от чоботях ще одну, бодай одну зиму. В’язані шапки, змучені якісь стрижки, похмурі пальта. В очах – темна вода страху перед завтрашнім днем.  

Мати була не така. Навіть у найгірші часи вона вибілювала собі кокетливе пасмо, десь діставала модні атласні блузи й вузькі спідниці. Легко йшла вечорами розважатися до подруг – таких схожих на неї, що на старих фото важко розібрати, хто де: майже чорні помади, звабливі посмішки, хижі кільця циганських сережок, полиски крему на лицях, келихи, пляшки.

Я звик бути сам. Тиша мене обнімала. Тиша казала: я затишна, я з тобою. Приводила звідкись – з-за віконних рам? із глибини труб? – важкі тягучі вібрації. Кроки на сходовому майданчику. Голоси в коридорі. Запах тютюнового диму. Протяги. Покашлювання. Шарудіння. Дзвінки. Ні, то не сюди, то до сусідів. Лежи, не бійся. Лежи й дивися вгору з дна свого колодязя. Ніхто не прийде. Сюди ніхто не прийде.

Я мало знав той великий справжній світ і не дуже й хотів його знати. Звісно, я усвідомлював необхідність виходити туди, рухався короткими перебіжками – від укриття до укриття. Щоразу тим самим шляхом – бордюр, обійти калюжу, не наступити на арматуру, обминути бетонну плиту, перейти дорогу, не замазати куртку об іржаві ворота стадіону. Але я мало цікавився великим світом, бо в мене був куди кращий – власний. Затишний. Туго обтягнутий темно-фіолетовими шпалерами. На бетонних колах колодязя поступово виросла мокра трава, а сам я став молюском, який усе рідше й рідше відкривав стулки мушлі.

Удень і ввечері мені було добре, а вночі звучала космічна музика. Я опинявся – без подушки, без простирадла, без канапи – посеред чорного сяйного простору, у якому мене тримали густі нижні регістри. Іноді до мене золотими нитками дотягувалися промінці зірок, вгвинчувалися в серце, поскімлювали, поколювали, пронизували наскрізь. Досі маківкою я чую ту музику – вона помірна, заколислива, але в ній бринить туга неминучого прощання.

Я прокидався в поту й пронизливо кричав у стелю, хотів перекричати ті холодні незворушні звуки. Мати прибігала, вмикала світло. Світ знову набував знайомих обрисів, замикався в своїх стінах, драпірувався фіолетовими шпалерами, ставав на місце. Я засинав і знову прокидався від космічної музики, посеред чорної плащаниці з блискітками вічного інею.

А потім з’явився він. Мені, мабуть, було вже років дванадцять. Я жив не одним життям, а приблизно трьома. Життя з матір’ю – за зачиненими дверима – протікало майже без слів. Я займав надто багато простору, яким вона хотіла володіти безроздільно. І я стискався, зменшувався, зливався з ворсом килима й малюнком шпалер. Я пристосувався. Жив у своєму кутку. Я знав, що мати не має на мене жодних планів, а отже – надто боятися її не варто, як і, зрештою, довіряти їй.

Життя в школі – відчайдушна спроба ховатися. Видавати себе за іншого. За того, кого до кінця ще й не вигадав. Постійний страх провалити надто важку сцену. Бійки. Безсилля. Піт. Похабна маска оптимізму. Я навіть добре вчився. Мене хвалили на батьківських зборах. Мати не чула – вона туди не ходила.

І головне життя – вигадане. Я уявляв себе. Мов надівав чарівні окуляри. Я уявляв себе. Майже весь час, коли був на самоті. Уявляв себе. Я був дорослим. Сильним. Ні, могутнім. Ні, всемогутнім. Начальником. Президентом. Директором світу. Я жив у маєтку з чистим бірюзовим басейном. Прислуга. Холодильник, повний тортів і морозива. Іноді я так захоплювався, що ставало страшно – а раптом я не зможу вчасно отямитися? А раптом не встигну перескочити назад? А раптом щось скажу? Видам себе? Але – ні. Я був украй обережний і чітко дотримувався всіх правил. Тільки коли матері не було вдома, я приходив і давав довжелезне чорне пальто в руки покоївки, ледь кивнувши їй. Тільки коли матері не було, кухня ставала їдальнею, з атласними скатертями й жирандолями. Я сидів там – на самоті, поклавши доглянуті пальці на біле тло. Тільки на самоті я легко вирішував усі проблеми світу, але й на самоті не міг пройти крізь усі занавіски його смутку. Я був найпечальнішим із усіх директорів…

Одного разу я запропонував сусідці-однолітці на вулиці дивну гру: «А давай пограємо, ніби ти моя мати, ніби ти наркоманка, ніби ти мене вбила!»

Він, колишній зек, на деякий час зачаївся. Вивчав обстановку. Ніяк себе не виказував. Сидів мовчки у своїх спортивках, обвислих на колінах, ладнав якісь спінінги й мормишки. Читав у журналах про коропа й жереха. Здається, путньої риби додому він так жодного разу й не приніс, але готувався стати рибалкою дуже старанно.

Попервах він мене взагалі не чіпав. Не бачив. Не був ані добрим, ані ворожим. Не звертав уваги. Іноді я ловив його погляди. Він дивився зацікавлено. Щось зважував, вирішував? Обмірковував, що зі мною зробить? Хтозна, хтозна... У всьому, що його стосується, пам’ять дивно мене зраджує. Вона взагалі облудна, але тут… Наче якісь файли стерлися, а потім почали відновлюватися, але нечітко – з подряпинами, пилом, з цифровими глюками. Я довго намагався витягти з пам’яті щось туманне, щось рожеве, у сльозах, щось із ванної кімнати, якісь тверді пальці з акуратно зрізаними нігтями, але не міг – надто багато пари й мильної піни. А може, я все вигадав пізніше? Домалював, додумав, щоб голову перестав свердлити дражливий знак питання. Щоб не гризти себе далі цими суцільними «не знаю», я сказав собі: «Так, хай буде так». Не знаю. Я не знаю! Якщо на тому світі Бог запитає мене, я так і скажу: «Я не знаю. Я не впевнений...»

А потім я виграв шкільний конкурс із англійської мови.

Little mouse, little mouse,
Where is your house?
Little cat, little cat,
I have no flat.

Мені дали грамоту й набір поплавців для риболовлі. Гарних, червоних із білим. Додому я йшов, перебуваючи у вигаданому. Власне я їхав у лімузині… Я, директор світу, який щойно нагородив школяра. Я говорив там, в актовій залі, щось тепле, поблажливе. Усі дивилися на мене із захопленням. Аплодували. Попри свою зайнятість, іноді, так, справді, я знаходив час для маленької школи в богом забутому селищі.

На порозі, звісно, я перемкнувся.

Мати сиділа у вітальні. Уже за місяць я навчуся добре розпізнавати ці загрозливі ознаки – її гнітючу мовчанку, запах алкоголю в передпокої, недбало кинуте взуття, порожній холодильник і тишу, яка не обнімає, не вібрує, а висить зверху, як мокра білизна, а з неї за комір капає холодна вода.

Але того вечора це сталося вперше.

Він умовляв матір усе кинути й поїхати на заробітки – чи то в Польщу, чи то в Чехію. У нього там знайомі. Все влаштують. Мати не погоджувалася. Він відкрив бар і спорожнив якусь пляшку. Мати сиділа в кріслі, підтягнувши ноги. А потім прийшов я зі своїми поплавками.

– …я с ним поговорю!

– Не треба… я…

– Я просто поговорю!

Він відчинив двері й став навпроти мене, широко розставивши ноги. Я сидів на дивані й машинально крутив у руках дурні поплавки.

– Ты думаешь, это что-то значит?! – спитав і загудів електросвердлами очей.

Я подивився на нього. Ну, не подивився, а так, глипнув…

– Ну, этот сраный конкурс! Поплавки! Грамота!

Я продовжував водити пальцем по червоній пластмасі поплавків. Він вирвав згорток у мене з рук, жбурнув на підлогу, повернувся до дверей і зачинив. Мати у вітальні навіть не ворухнулася. Ніщо не ворухнулося. Лише смуги фіолетових шпалер напнулися й виструнчилися ще дужче.

– Ну че ты такая размазня? Че я тебя не могу раскусить, а?! Че молчишь?! Ты можешь мне в глаза смотреть? В глаза мне смотри! Бля, в глаза мне!

Я навіть повернув голову, але підняти погляду не зміг. Дивився на його сіру футболку, на живіт, що ходив ходора під нею, на мокрі плями під пахвами.

Він схопив мене за підборіддя й боляче стиснув.

– Ну че ты прячешь свою мордашку?! Отличник, да?!

Я заперечно похитав головою – не відмінник, хоча…

– С-сука... Ну че ты сидишь, как мямля, глазами хлопаешь?! Че ты мне жить не даешь, а?! Ну че она, – він тицьнув пальцем у бік вітальні, – не может, млять, поехать со мной в нормальную страну, чтоб зарабатывать, чтоб жить, бля?!

Він нахилився до мене так близько, що слина бризнула мені на щоки і я ледве не захлинувся алкогольними випарами. Обличчя в обличчя. Впритул.

– Из-за тебя я буду сидеть в этом дерьме?! А ты кто вообще такой?! Ты! Кто! Сука! Такой! Чтобы мне жизнь пересрать! Сопляк! Встать!

Я підскочив. Директор світу, в чудово скроєному темно-синьому костюмі, при краватці, з акуратною укладкою, сидів збоку, на краєчку столу, з осудом і загрозою дивився на мужика, що розходився не на жарт. Директор світу барабанив пальцями по рипучій шкірі свого портфеля. 

– Присел!

Я не розумів, чого він хоче. Тобто я розумів, що означає «присів!», але тут, зараз... Він хоче зробити з мене мишку, бездомну мишку. З дурацького віршика на конкурсі. І зробить. Просто зараз.

– Присел!

Я сів навпочіпки… витягнув руки вперед.

– Встал! Присел! Встал! Завтра на футбол пойдешь! На бокс! Присел! А потом – в Суворовское училище! Встал! Понял?! Присел! Понял?!

Я кивнув, сидячи навпочіпки з витягнутими руками. Директор світу щось рвучко писав в елегантному блокноті.

– Спать!

З того вечора все пішло зовсім інакше. У мене вже не було своєї кімнати. Він вривався, коли хотів. Я мав слухати. Мати не заважала. Я сопля. В мене немає мети. Я ще не вибрав професію. Не займаюся спортом. Не дотримуюся чітко вказівок батьків – це він уже так узагальнював, на себе поширював… Не виявляю ініціативи. Нічого не вмію й не хочу. Іноді він, як і того першого вечора, кидався до мене, хапав за підборіддя, тряс, змушував дивитися в очі, краплі слини падали мені на щоки. Погрожував, що якщо я не візьму себе в руки, не займуся своїм життям, не стану веселим і сильним хлопцем, – покарає по-справжньому. Я здогадувався, про що йдеться, але не вірив. Сподівався, що до цього не дійде. Хоча, звісно, я знав. Директор світу, наприклад, анітрохи не сумнівався, що все саме так і станеться. Він не сидів склавши руки. Він теж мав плани.

Восени збирали горобину. Він хотів здавати її кудись. Ми їхали з ним на мотоциклі на околицю.

Все почалося погано – так само мало й закінчитися. Мотоцикл заглух. Він просив мене щось потримати, щось смикнути, потім штовхнути. Я все робив невчасно. Не своїми руками. Як попало. Дома на мене чекав Марк Твен, а я мав дивитися на мішки під очима, вдихати піт, торкатися його червоної руки.

– Да что ж ты, бля, такой слабак?! Ну, как баба!

Найближчі дерева вже обібрали, і ми рушили ще далі. Ще далі. Ще. Через глухі кути й мокрі перехрестя. Обірвати всі дерева. Випити всі моря. Стоптати двадцять пар залізних чобіт.

Його дратувало все – холод, вітер, мої брудні кросівки. Те, що спалили багато бензину. Ненадійні мотузки. Я сидів на дереві й подавав йому гроно за гроном. Подавав неправильно. Не з того боку. Не тією рукою. Рукою з сраки. Не своїми. Не так. Не звідти. Не туди. Ягоди осипалися і дуже красиво лягали на мокру трасу.

Ледве-ледве набрали мішок. Тут усе й сталося. Він, замість того щоб на самому початку покласти мішок у коляску, чомусь поставив його на землю. Носив відра з горобиною й висипав. Потім зав’язав мотузкою й наказав мені допомогти покласти в коляску. Темніло. Вітер хапав брезент. Мотузка відірвалася. Горобина висипалася. Половина – на трасу. Половина – на узбіччя. Він схопив мішок і щосили вдарив мене по спині. Закурив. Жбурнув мішок у коляску.

– Дома готовься! С-сука…

Я, звісно, здогадався. Я почав чекати. Мати ніколи не зволікала. Лясне чимось кілька разів, поки злість не вивітриться, – і все. А він тільки зосереджено дивився на мене примруженими очима й підтискав губи. Просив допомогти завести мотоцикл. Давав мені відчути очікування. Я мав сісти ззаду й триматися за його шкіряну куртку. Директор світу, згасивши фари, опустивши шибку чорного лімузина, дивився на все і цього разу нічого не записував.

Дома він не говорив ані зі мною, ані з матір’ю – ніби намагався не розгубити зосередженості. Я сам собі підігрів вечерю. Їсти не хотілося. Мати сиділа у вітальні. Коли я вже майже заспокоївся й подумав, що, може, нічого й не буде, він увійшов зі складеним удвоє ременем. Я сидів, притиснувши подушку до живота.

– Положи ее...

Я послухався. Він стояв. Тримав паузу. Він умів тримати паузи. Умів стояти майже не рухаючись, нависаючи.

– Спусти штаны.

Кров ударила в голову й прикувала мене до підлоги. Хотілося просто завмерти. Щоб ця секунда зависла й висіла. І хай висить. І далі – хай уже хоч нічого не буде, досить. Я молився до законів фізики. Я оглядався на директора світу, але він відвернувся і стояв, дивився у вікно, похитуючись із носка на п’яту.

(Зуби стискаються, скрегочуть, нижні б’ються об верхні, язикові гаряче, нестерпно, йому не вирватися з тісної пастки рота – але згори вже добре чути арфи, розворушені вітром, а знизу розстилається м’яке поле кульбаб. Андрій тепер уперто ігнорує час, зневажає всю тісноту й обридлу любов світу. Він відчуває дивовижну легкість, адже він знову – дитина, хлопчик, як колись давно, як майже ніколи. Так, так, хлопчик. Він розстібає сандалі, залишає їх за межею гарячого асфальту й, оточений ніжними й трохи хмільними красунями, ступає перший крок туди, де зсередини світяться смарагди, де ніжні червоні вуста цілують його в шию. Це ж диво, Господи! О, диво! Світ знову врочистий, як щойно побілений стовбур липи, світ знову розкритий, як на початку осені. Світ уважний, лагідний, неймовірний, яскравий, безмежний. О, диво див…)

– Спусти штаны, – повторив він напрочуд виразно й тихо. Демонструючи довготерпіння. А тоді голосно ляснув ременем по полірованому столу. Директор світу не слухав. Він стояв і похитувався. В такт музиці, якої, крім нього, ніхто й не чув. 

Директор світу дивився якось наче аж розгублено, як я починаю тліти по краях, як аркуш із зошита. Я його таким раніше не бачив. Під очима – темні тіні. Краватка з’їхала набік. Нервовим рухом правої руки він погасив ліхтарі в усьому кварталі. І дивився – на мене співчутливо, на нього – осудливо. Дивився грізно й владно. І я знав, я знав, знав, як ніколи точно, що з чагарів, із нетрів, із хащів уже вийшов звір із чорними підпалинами стегон, вийшов і бив себе оксамитовим хвостом по боках, принюхувався, піднімав голову, рикав. Ще мить – і він побіжить, перестрибуючи струмки, повалені дерева, бетонні блоки. Стрімко, тихо, ледь торкаючись солоної проплаканої землі м’якими подушечками лап, здалеку відчуваючи важкий пульс на чиємусь горлі, приміряючись, мріючи вгризтися іклами в ділянку праворуч від кадика.

(Директор світу дивився звідкись із кутка. Звідкись від балконних дверей. Чудовий ракурс!  Він уже подумки чинив суд і кару. Щоправда, відкладав її на завтра. На позавтра. На майбутнє. Хіба є щось солодше в світі за відкладену розплату? Нема! Він обіцяв Андрієві четвертувати, колесувати, палити, прохромлювати й зривати шкіру, заливати смолою й обвалювати в пір’ї. Вішати й бити струмом. Але тільки не тут. Не зараз. Не тепер. Не відразу. Він стежив за чорним безшелесним силуетом, який біг через міста, ліси, річки, граючи гарячою шкірою, б’ючи себе хвостом по боках.

Від цього будь-хто обурився б! Але не директор світу. Він уже знав, що зробить. Тому дивився, точніше – споглядав, майже байдуже. Поблажливо. Лише йому одному був доступний увесь спокій і відомі всі істини. Хіба його могла вразити така дрібниця? Кари, кари, тяжкі кари вже чекали на когось, уже сиділи на карнизах штор, наїжачені, з червоними очима. Що йому цей хлопчик, якому щойно наказали підкотити вище футболку? Настане завтра – і в ньому буде все. Кат із сокирою. Білий мішок на голові. Волосинки, злиплі від поту, на брудних босих пальцях. Благання. Непохитність.

«Охо-хо, я ж попереджав тебе, я ж казав… який же ти дурень…»

І готична шибениця, що розтинає небо. Сльози зі шмарклями. Повзання на колінах. Хапання за дошки помосту. Каламуть останніх сліз.

«Охо-хо, я ж попереджав тебе, мерзотнику…»

– Я предупреждал тебя?

Андрій кивнув.

– Куда дел бабкины деньги? Руки опусти!.. Руки, мля…

– Купив… Проїв…

– Это деньги семьи. Семьи! Семьи!

А далі – мовчки. Вгору, до кутка біля балконних дверей, злітало лише ляскання й часом зосереджене сопіння. Згори вниз долинали важкі зітхання.

«Охо-хо…»

Паузи припинилися. Удари стали частими й щільними. Згори бачили, як восьмикласник намагається переконати себе, що стояти отак посеред кімнати – це набагато гірше, ніж біль. Але біль від удару до удару ставав нав’язливішим, виходив на перший план, існував одночасно в теперішньому, минулому й близькому майбутньому. Нашаровувався й перехрещувався. Тисячу разів заходив у ту саму річку. Впізнавав власні сліди.

– Не стони, стой ровно.

Директор світу забув про час. Він навіть про себе ненадовго забув. Його гнів залив кімнату. Кривоногий із ременем укрився холодним потом. Звір перестрибував темні калюжі, оторочені райдужними бензиновими ореолами, і вже не спинявся навіть на світлофорах. Восьмикласник Андрій, притискаючи футболку до живота, чогось трусився. Згори бачили, що то був не дрібний нервовий дрож, а майже велике тремтіння святого Вітта).

– На первый раз с тебя хватит, – промовив він так само спокійно й зі значенням поклав ремінь на ліжко, прямо переді мною.

Я стояв, не рухаючись, і намагався зрозуміти, чому мене трусить.

– Что с руками?! Не держи майку! Отпусти. Отпусти, я сказал. Все! Все. Успокаивайся. Покажи руки.

Він обійшов мене й ухопив мої руки.

– Андрей, разогни пальцы. Разгибай. Вот так. И этот. Так. Пошевели. Ну, все шевелится. Все, успокойся. Все. Ты заслужил. Ты сам знаешь.

– Чим?

– Все. Одевайся.

Обережно, як щось живе, я взяв із дивана ремінь, переніс на стіл, поклав, упав животом на ліжко – і мене відразу охопили глухі гарячі пульси.

Уранці мене ніхто не розбудив до школи.

Я якось натягнув штани й пішов. Ліг на місток, нахилився до каламутної осінньої води й довго пив, пускав бульбашки, вдихав затхлу річку. Проїхати всі перехрестя й околиці. Спинитися на всіх світлофорах. Випити всі моря. Стоптати двадцять пар залізних чобіт. Випити всі моря. Всі моря. Лежати там було легко, перегинатися – ще легше. Я був зламаною щоглою, указкою, древком дитячого прапорця, олівцем.

А коли я дійшов до горба, до прілого запаху хащів, я нарешті побачив його.

Він зливався з листям і присмерком. Ви ж нічого не знаєте. Він такий, яким хоче бути. Може плавати в басейні. Усміхатися доглянутими зубами. Носити одяг із каталогу «Отто». Коли схоче – він їсть торти й захищає восьмикласників. Він сам вирішує. Він усе знає. А ви – ні. Ніхто з вас.

Іноді він виростає. В найпорожніший осінній вечір жовтня. Виростає вище за гору й зависає там, струменіючи. І незрозуміло, що то в нього в руці – чи то меч покари, чи то маслинова гілка примирення. Не директор світу, не володар маєтків, діамантів і лімузинів, а просто нетутешній архангел, обсипаний дощем і блиском.

Він усе знає й усіх любить.

(– Сідай у цей човен, хлопчику. Пливи.

– От скажи мені, – каже хлопчик, налягаючи на весла, – чому я завжди повертаюся до тебе повзком, із синцями й обдертими нігтями? Адже так і є, правда ж?

– Правда. Так і є, – відповідає він, уже ледь помітний у сутінках.

– Але що краще – нести чи скинути? Виколупати чи загнати глибше? Карати чи пробачити?

– Охо-хо… Пробачити… пробачити… я пробачаю.

Голос вібрує, гуде, а чорні крила мерехтять, залишаючи густий вологий слід).

Я пливу просто на нього. Бічним зором бачу, що в моїй кімнаті вже висять інші штори, горить інша лампа. А трасою їдуть нічні машини. Іноді світло фар проходить крізь його втому й безтілесність і анітрохи не заломлюється.