Посестри. Часопис №204 / Леонідівна

Звідки вона, ніхто не знав. От десь узялася. Чи то з тих перелітних киян, які, втомившись від міста, накупили хат під соломою, пообвішували тини глеками, стіни побілили та розмалювали мальвами. Хтозна. Узялася.

Я йшов по гриби в малу сосну. Стояв розкішний вересневий полудень. Село розляглося над Пслом, задрімало й аж трохи побільшало – ніби вдихнуло тягучого, вже прохолодного повітря, а видихати не поспішало.

Того року якраз копали траншеї на газ, грошима скидалися всім селом, але щось діло те трохи завмерло – і по купах землі впереміш із глиною поріс цупкий деревій.

Крізь той деревій я, здається, уперше її й побачив. У такому віці, як я тоді був, усі старші люди здаються ще старшими, але, мабуть, було їй років так… не більше, ніж сорок. Стояла за тією кучугурою, нагорнутою трактором, за димком деревію. У білій хустці, як сільська. Але не сільська – і це було відразу мені, сільському, зрозуміло. Руде пасмо з-під хустки лагідно спадало на щоку. Насичено вишневий светр – зараз би сказали «оверсайз» – висів на ній вільготно, а посередині його перехоплював якийсь неймовірний пояс, наче з індійського кіно, весь у ланцюжках, у брязкальцях, у химерних дармовісах різної довжини. Сині джинси й високі замшеві чоботи.

Стояла й розминала в пальцях, тонких, рвійних, але вже ледь стомлених, стеблинку деревію – запах тієї стеблинки прудко перебігав через ліс і осідав заразом аж на троє сусідніх сіл.

– По гриби? – спиталася, наче сховавши посмішку за краєчком хустки.

Від несподіванки я нічого не відповів, лише кивнув. Зроду-віку в селі б отак не спитали. Навіть не так… річ не в самому запитанні… Просто вона щиро цікавилася, а справжній селянин міг би спитати таке, лише уточнюючи, хіба знічев’я, замість «драстуйте».

Так я її й проминув і пішов у ліс, вдихаючи важку і млосну деревієву хмару. Грибів набрав швидко, бо знав, де вони і як. Повертався вже густим смерком. Земля дихала холодом. Собаки брехали не завзято й нахраписто, як удень, а по-нічному, з тугою, з передчуттям якогось наче вічного прощання.

А вона там і стояла, за кучугурою, за деревієм. Тільки її самої вже було не видно. Хіба хустка, хіба срібні дармовіси на поясі.

– Вибачте, ви мені не продасте?

Я як стояв, так і гепнув об землю тим відром. Уперше в житті до мене звернулися на ви. Життя розділилося на «до» і «після».

Я здвигнув плечима:

– Купіть.

– А скільки?

– Та скільки дасте.

– Ходімо.

У хаті в неї було тоскно, необжито. Улітку це б відчувалося не так гостро, але у вересні, який як ніхто вміє сипонути за пазуху голок, ота дерев’яна, простецька, наївно фарбована в синє вішалка, отой нарочитий мисник із мережаними серветками на обдертих стінах, ота столітня скриня, на ляді якої стояв грубий ярмарковий глиняний кіт, щось хитнули всередині мене, хитнули й перевернули догори ногами. У горло набилася якась неймовірна тужлива синява. Двері так і стояли прочинені, а за ними востаннє того року сюрчали цвіркуни.

Ще там був стіл. Лампочка без люстри, гола. На столі величезний стос книжок. Якісь папери. Вузеньке панцирне ліжко, як у сиротинці. І глиняний кіт. А може, не глиняний – та кімната так усе в мені розгойдала й поперевертала, що я вже ні в чому не певен.

Вона тицьнула мені якусь купюру, здається, десятку, і сіла навпочіпки коло грибів. Брала їх по одному втомленими своїми пальцями так обережно й захоплено, що я, мабуть, незчувся як закинув голову назад.

– А як їх?.. Їх варити?..

– Умгу… – щось таке я відповів чи не відповів нічого, поки вона брала по одному ті маслюки, роздивлялася їх проти світла й не завважувала, що затрусила землею допотопні вичовгані доріжки в себе під ногами.

– А у вас дрова є? – запитав я не знати нащо, аби тільки спинити, аби обірвати те її дитяче замилування, од якого мені досі часом стає терпко в горлі.

– Дрова? – перепитала вона так само не знати кого, де і куди.

– Узимку топити. Холодно. Тільки заслінки закривайте. Бо ще вчадієте. Ото чорні такі – то заслінки.

І пішов. Плутаючись кросівками в дерезі. Підкидаючи грудки глини. Слухаючи собачі співи. Кілька разів озирнувся – вона так і не зачинила дверей. І звідти, з тих сіней, у яких долівку сотню літ топтали різні зашкарублі п’яти, а тепер от – замшеві тонкі чобітки, лилося м’яке світло. М’яке, як маківка, настояна на вранішньому молоці…

Уже років через десять після того вересневого вечора я спитав про неї в Гальки Турихи, яка знає про всіх, навіть якщо вони і з сусіднього району.

– А, отам? Так то Леонідовна…

– А звідки вона?

– Та хтозна. З Києва. Вони всі – з Києва. Робила сотрудніком…

– Яким ще сотрудніком?!

– Та в музеї якійсь черепки перебирала та складала. Хтось викопає черепок, а вона довжна розібрать, коли його зліпили.

– Ага. А де ж вона ділася?

– Та де? Поїхала туди, де й була. Хіба тут вробиш без привички? Еге. У неї отам оно грядка, та не туди дивись, а отам, у низині, так позаростала. А вона все ходила та дивилася. Стане й дивиться на дорогу. Не понімаю я. Аби гуси пасла або корову виглядала. А то так – стане й дивиться. Не вдержалась.

Я залишив бабу Гальку наодинці зі своїми буряками – аби оце зібрати всі буряки, що їх баби в нашому селі перечистили, та скласти на одну купу, ото б гора вийшла… і пішов по гриби.

Уже й проминув те дворище, щось мов трохи в собі затамувавши. А тоді таки не витримав – повернувся. Глечики з живоплоту хтось уже познімав. Стежка до дверей геть заросла берізкою. З давно не біленої стіни на мене дивилася мальва. Не яскраво червона, як тоді, а така, лиш трохи рожева. Вікна, позашмульгувані дощами, мряками та порошами, не блищали. Хата вмерла. Тільки величезний іржавий замок шкірився на мене беззубим ротом, наче запитував:

– Ну шо, дурню, заробив десятку?

2024