Посестри. Часопис №203 / За лаштунками «Марії» Мальчевського. Частина друга

Початок у номері 202

Пізнього вечора 13 лютого до будинку КоморовськихДив. першу частину тексту: йдеться про історію, яка, ймовірно, дала пошовх написанню поеми «Марія» Мальчевського. Прототипом став Станіслав Щенсний Потоцький, що пошлюбив юну Коморовську, нерівну йому по статусу й статках. Родина Потоцьких не сприйняла невістку і пішла на злочин (прим. редактора).[1] у Новому Селі вдерлися озброєні люди із закритими обличчями: вони вдавали росіян, що шукають конфедератів. Коморовські разом із гостями саме сиділи за столом, а коли втямили, що коїться, спробували замкнутися. Але розбишаки вибили двері до кімнати, де ховалися господарі з гостями, вигукуючи ламаною російською «Конфєдерати, рубі, в’яжи і калі» і стріляючи навмання. Одна з куль просвистіла над вухом Ґертрудиного батька. Її мати з переляку знепритомніла, і нападники вже було кинулись її бити, однак гість Комаровських, пан Тжасковський, затулив жінку власним тілом і тим самим врятував її. Сама ж Ґертруда завмерла в куті кімнати разом з іншими жінками. Нападники «почали питати мовою московською, хто це була, від якоїсь дістали відповідь, що то найстарша донька і ніц вам не зробила, гукнули по московському: “Возьміть єйо з покою, она знаєт о конфедератах”». Бідолашну витягнули надвір в одній сукні, посадили на сани, накрили перинами та кожухами, і кудись помчали. За межами села загін розділився на невеличкі групи, щоб заплутати можливих переслідувачів. Так і сталося: отямившись від несподіванки, Коморовські послали своїх людей навздогін викрадачам, але слідів було так багато, що переслідувачі розгубились і повернулися назад.

Це оті огидні маски, у лихій забаві,

Наречену вашу милу потопили в ставі.

Згідно з переказами, дорогою до Львова викрадачі перестріли валку зі збіжжям, і, щоб ніхто не почув криків полонянки, накрили її ковдрами і хутрами так, що бідолашна задихнулася. Перелякані скоєним злочинці постановили позбутися тіла: вирубали ополонку і кинули бездиханне тіло в річку Рату. Більшість учасників викрадення розбіглися хто куди. До Христинополя повернулися лише Вілчек із Домбровським. Вони розповіли воєводі про те, що трапилося, і той, від гріха подалі, вислав обох до своїх маєтків на Уманщині. Вілчек під прізвищем Загорського, а Домбровський під власним прізвищем спокійно дожили віку в українських маєтках Потоцьких.

Ах! Смерть змітає усе на світі,

Хробак дістане і в буйнім квіті.

Неподалік місця, де втопили Коморовську, був фільварк, що входив до христинопільського ключа Потоцьких. Навесні економ Коссовський обходив гумна і побачив у річці тіло. По шовковій зеленій спідниці збагнув, що жінка була не з простих, і допетрав, що це, мабуть, зникла Коморовська. Разом зі своїми людьми він витягнув тіло на берег і закопав його на території фільварку. Потоцькі добре заплатили за відданість і мовчанку: надали економу пожиттєве утримання й подбали про його синів.Дізнавшись про смерть дружини, Станіслав Щенсний спробував накласти на себе руки: він замкнувся в гардеробній і складаним ножиком спробував перерізати собі горло. Урятував його камердинер Бістецький, який увірвався до гардеробної і вирвав із рук закривавленого юнака ножа.

Ймовірно, тіло Ґертруди знайшли у березні чи на початку квітня, бо вже 12 квітня «від’їхав із Кристинополя Щенсний Потоцький, син воєводи…на довшій час за кордон із наказу батька, щоби зірвати будь-які стосунки з родиною Коморовських із Сушна»ЛННБ ім. В.Стефаника, відділ рукописів, ф.3, МВ-802.[2]. А воєвода Потоцький продовжив клопотатися про розлучення сина, вдаючи, що нічого не знає про долю дівчини. Коморовські писали Станіславові розпачливі листи.23 квітня 1771 року Ґертрудин батько нарікав, що із від’їздом зятя «зненацька зникли всі надії», донька бозна-де, дружина хворіє і ніяк не може одужати, обурювався заявою про розірвання шлюбу в Холмській консисторії і дорікав Станіславові за заяву про те, що його буцімто примусили до шлюбу. Ґертрудина мати приписала до цього листа: «Часи та місця можуть багатьох людей змінити, проте не вірю, що ти змінився, і сподіваюся, що не забудеш ту, яку мав би любити»RkpsCzart 2622 ІІІ, Listy i akta odnoszące się do sprawy małżeństwa Gertrudy Komorowskiej ze Szczęsnym.[3].Як не дивно, Коморовські писали скарги й нарікали на свою біду знайомим і незнайомим, проте не вдавалися до активних спроб відшукати доньку. Можливо, вже знали, що їхня дитина мертва, і розуміли, що їм ніколи не вдасться довести провини впливових магнатів? Чи ж сподівалися отримати щедру компенсацію, якщо триматимуть язика на припоні?

«Що з листом не поспішаєш – препогано робиш.

Так чий же ти, козаче, що чорта й нас тривожиш?»

«Чи й досі вам не знана шапок червоних слава,

Що панам одвіку вірна? Чий? – графа Вацлава!».

Коморовські не полишали спроб зв’язатися із зятем, бо будь-яку записку від нього можна було долучити до доказів. Вони стверджували, що отримали відповідь принаймні на один лист, але оточення Станіслава Щенсного це заперечувало – за хлопцем пильно стежили.14 липня 1771 року невідомий писав до Францішека Салезія Потоцького:«Пану воєводі й усьому світові можемо засвідчити, що в дорозі він ні з ким не бачився. Про ті листи, що писали до нього Коморовські, тільки з цього листа довідався, тому не міг відписувати і нікому не давав жодних записок, бо цілий день і ніч ми всі разом, тож хіба могли не зауважити, якби він записку у вікно викинув? Навколо станції, на якій сидимо, просторий замкнений двір із високим парканом, тож навіть якби він записку викинув, чи ж міг її хтось підібрати, коли там скрізь пильнують, і про найменші рухи панича повідомляють. Тому та записка, якщо вона і була, видумана. Можливо, підпис панича вирізали з якогось листа і підробили, щоб довести своє. Сам ясновельможний панич присягає, що жодних записок не писав, а ми, – що не міг писати і віддати комусь, нами не зауважений […].Будь-який інтерес, що допровадив до легковажного вчинку, панич так далеко з голови собі вибив, що найменша згадка про ту історію його бридить, і радий би від сорому сховатися від усього світу»RkpsCzart 2622 ІІІ, Listy i akta odnoszące się do sprawy małżeństwa Gertrudy Komorowskiej ze Szczęsnym.[4].Хто зна, що коїлося на душі Станіслава Щенсного, але в його листах до батька лише нудніподорожні подробиці, принизливе каяття, нарікання на підступ Коморовських і анінайменшого натяку на душевний біль від втрати коханої.

Лиш той, кому уваги і зору не забракне,

Побачить в деревині горіння чорні знаки.

Головних ініціаторів викрадення і вбивства Ґертруди таки було покарано – щоправда, не людським, а Божим судом. Анна Потоцька, мати Станіслава Щенсного, несподівано померла у віці 49 років. За дивним збігом обставин, сороковини її смерті збіглися з річницею смерті Ґертруди Коморовської. Раптова смерть дружини і судова тяганина з Коморовськими зламали Францішека Салезія. Він почав впадати у панічний страх, коли хтось приїжджав до палацу, побоюючись арешту за викрадення і вбивство невістки, а небавом занедужав і помер, переживши дружину лише на десять місяців.

Якуб Коморовський, що в «Марії» постає взірцем польського шляхтича-патріота і згорьованим батьком, звісно ж, не помер на могилі доньки, як Мечник. Та й, правду кажучи, у житті він мало нагадував шляхетного духом персонажа поеми Мальчевського. Як писав поет Корнель Уєйський, Коморовський був «безхарактерним чоловіком із виголеним обличчям… що взяв гроші від убивць своєї дитини». І справді, батьки Ґертруди, врешті-решт, відмовилися від усіх звинувачень проти Потоцьких: їх переконала чимала сума готівкою і маєтки вартістю близько мільйона злотих. Але вони недовго тішилися багатством: 1781 року Якуб Коморовський помер, а наступного року його вдова втопилася у болоті.

Ждав – доля ощасливить? – мізерна вірогідність:

Ти рано після бурі повірив у погідність.

«Вацлав» Мальчевського після смерті коханої вирушив воювати. Натомість його прототип, Станіслав Щенсний Потоцький, владнавши «прикру справу» з Коморовськими, поквапився одружитися вдруге. Але доля, мабуть, не зважає на магію імені, бо так і не ощасливила Щенсного. Дружина Юзефа з Мнішехів зраджувала йому ледь не з перших днів шлюбу, і хоч у подружжя народилося одинадцятеро дітей, він лише трьох визнавав своїми. Станіславу Потоцькому судилося пізнати ще одне кохання. Але й третя дружина, славнозвісна Софія Вітт, зраджувала чоловіка, до того ж із його сином від Юзефи. Наприкінці життя Потоцький перетворився у психічнуі фізичнуруїну і потерпав від манії переслідування – боявся, що його отруять. Він нездужав понад рік і помер у Тульчині наприкінці березня 1805 року, у віці п’ятдесяти трьох років. Майже одночасно з його смертю 45-річна Софія Вітт-Потоцька народила свою останню дитину – сина Болеслава, який доводився покійному чоловікові онуком.

Нещастя переслідували Станіслава Щенсного навіть після смерті: його тіло в російському генеральському мундирі виставили на оглядини в цвинтарній каплиці. Однак уночі до приміщення вдерлися невідомі, здерли з мерця одяг, а задубіле тіло поставили біля стіни – нести варту обіч порожньої труни. Заочно засуджений польським національним трибуналом до смерті за зраду Батьківщині, позбавлений усіх польських титулів та почесних звань, Станіслав Щенсний Потоцький зійшов у могилу знеславленим і без жодної з відзнак, якими його нагородили росіяни.

Тихо біля трьох могил в сумнім безгомінні…

Слід сказати, що попри усі подібності в історіях Ґертруди та Марії, не існує жодних документальних підтверджень того, що Мальчевський виплів сюжетну канву поеми з реальних подій. Утім, як писав у «Літературних портретах» Луціан Семенський, «історичний коментар, що виводить на яв подію, заблукалу в туманних оповідях, не надто посприяв наданню “Марії” значення, більшого за те, що вона мала сама собою… Поетична творчість взяла гору над подробицями. Це був світ, замкнений для себе і в собі, наче хмара з богами Олімпу, що лине над земною поверхнею»Siemieński L., Portrety literackie, T.4, Poznań: Nakł. J.K. Żupańskiego, 1875.[5].

Натомість слава «Марії» прислужилася земній «двійниці» героїні поеми. Як ми вже згадували, тіло Ґертруди, що могло стати доказом злочину Потоцьких, так і не поховали за християнським звичаєм. 1906 року Юзеф Бялиня Холодецький, Северин Качковський і Александер Чоловський виявили в криптах під костелом отців августинців у селі Новий Витків, що належало колись Коморовським, три мумифікованих тіла у трунах. Два з них, безсумнівно, належали батькам Ґертруди, третє ж, на думку відкривачів, належало вбитій дівчині, бо на труні зберігся фрагмент напису «tru …Komorowsk..»Chołodecki J., Gertruda z Komorowskich Szczęsnowa Potocka… i odkrycie jej grobowca w Witkowie, Lwów, 1906.[6].

Вірогідно, дослідники помилково відчитали напівстерте «tko» як «tru», а тіло насправді належало мачусі Якуба Коморовського, Гелені з Ростковських Комаровській, але зі знахідки роздмухали сенсацію: ще б пак, знайшли тіло жінки, історія якої надихнула Мальчевського! 1913 року граф Стефан Бадені вибудував у Новому Виткові псевдоготичну капличкуі перепоховав там останки Коморовських у металевих трунах зі скляними вічками. До Першої світової війни ця капличка слугувало чимось на штиб туристичної атракції –передусім для шанувальників Мальчевського, похованого насправді, як і Ґертруда Коморовська, у якийсь безіменній, помоховілій могилі.