Посестри. Часопис №164 / Марія. Українська повість. Частина перша. І–ІV

                                                                           Плетуться дивні сіті

                                                                           На цьому біднім світі:

                                                                           А хто хотів би розумом все обійняти,

                                                                           Й загине, а не зможе усього пізнати. 

                                                                                                      Ян Кохановський

 

  І

     Гей,  куди, козаче, женеш коня баского?

Чи  побачив зайця прудкого, степового?

Чи думки розбурхавши, у жаданні волі

За вітром українським линеш на роздоллі?

Може, за коханою заскучав, козаче,

І до неї з піснею мчиш ти нетерпляче?

Натягнувши шапку, відпустив повіддя –

Так спішиш, аж курява туманить повітря.

Жар якийсь роздмухує обличчя засмаглість,

Наче вогник польовий, розливає радість,

Бо твій кінь, хоч дикий, а тобі слухняний,

І шиєю своєю січе вітер шквальний. 

Втікай, чумаче, швидше на скрипучім возі,

Сини степів розсиплють сіль твою в дорозі.

А ти, птахо чорна, що колами кружляєш,

Всіх вітаєш, дивишся і про щось питаєш,

Повідай таємницю швидше козакові,

Бо козаки щомиті щезнути готові.                    

 

 ІІ        

    Мчить козак, і в променях призахідного сонця

Схожий на Небесного якогось оборонця –

І довго, і далеко лунає тупотіння,

Бо на полях безмежних – повсюдне безгоміння;

Ні лицарства, ні шляхти нема різноголосся,

Тільки вітер сумно віє, розхвилює колосся;

Тільки із могил зітхання й зойки чують трави

Тих, що на вінках зів’ялих сплять старої слави.

І дика музика пісень, і слова свавільні,

Що Дух Польщі давньої плекав у поколінні.

А як  вся їм почесть – кущ троянди польової.

Чиє серце не заниє з осмути такої?

 

ІІІ 

      Проминав безодні, скакав козак ярами,

Що були з татарами й лютими вовками.

На горбі боввана вже роздивились очі:

(Там  під ним упир лежав, мертвий, дні і ночі).

Шапку зняв, перехрестивсь тоді козарлюга,

Різко свиснув і помчав, за ним – пилу смуга.

Кінь гарячий козаку скрізь допомагає,

Пирхне, брикне і вперед знову поспішає.

Хвилі Бугу на граніт стелють візерунки,

А в козака вірного не йде пан із думки.

При дорозі млин шумить, ворог десь шаліє,

Та господаря свого коник розуміє –

Через квіти лугові й будяки на ниві

Швидше мчить ніж степові сарни полохливі.

На сідлі високому, як стріла, схилився

І до шиї коника вершник притулився:

По безмежжю дикому цар степу рушає,

А степ, темінь і козак – то одна душа є.

О! Хто йому завадить отам погуляти?!

Зник, пропав десь у степу, і не наздогнати. 

 

 ІV

        Рушай, рушай козаче, слухай повеління; 

 В старім високім замку непорозуміння:

 Пан Воєвода з сином ладити не може.
 Довго нині говорили і ввічливо, схоже,

 Хоча й залишилися образи живими,

 Угоди, втіхи серця знищені між ними,

 І сльози  від розпачу та жару погорди

 Гірко часто капали в полоні незгоди. 

 Все ж, у замку вже не так, як було недавно:

 Блищить пишнота панська, є прадідів шана;

 Тут челядники, пажі слухатись готові,

 Й родового прапора лицарі військові.

 Одягнений розкішно, йшов пан Воєвода

 (Багатьом побачити трапилась нагода).

 Хтось казав: «Це радісна, уроча година».

 Та він думав, здавалося, більше про сина.

 На спокійному лиці не видно і тіні

 Сумніву тривожного: рухи енергійні,

 Гарно мова ллється і знатністю іскриться,

 А що в серці сховано – це вже таємниця.

 Можливо, від потреби чи від хвилювання

 Ласкою полегшував давнє те страждання:

 І як тихо з сином залагоджував справу –

 Освітила усмішка всю його поставу,

 Буйна радість ув очах заграла відверто,

 Ніби вже тягар бажань тримати нестерпно,

 І вже думок гнітючих своїх не спинити,

 То ж хоч на мурашнику трохи відпочити.

 Ох, спочити? Може, лиш голову покласти,

 Де вже сотні тисяч жал чекають – напасти.