Посестри. Часопис №203 / «темрява, на жаль, зникне вранці...»

темрява, на жаль, зникне вранці

темрява, сформована з її вигинів

темрява, об яку стирається

відчуття провини

 

це її чорними буквами поети пишуть

найсокровеннішу поезію своїм ближнім

бо усі метафори – там, де колишеться

її ніжність

 

у цій темряві – світлодайній, вогненній

нехай палає і мій потьмянілий вірш

поки у небі стрибає сузір’я маленьке –

білий хвостатий звір

 

і якщо я можу загадати щось наостанок

навіть якщо це вестиме у болючу пастку

хай не приходить будь ласка світанок

не треба будь ласка

 

хай я горітиму полум’ям безперервним

хай від мене розходяться найгарячіші кола

щоб спопеліти і стати таким же темним

як сажа ця невиліковна

 

аби лише бути від неї невіддільним

аби ніколи не мати голосу і думок

все що би темрява зробити захотіла –

мені ок

 

все що вона буде огортати

все що було а тепер нема

називатиму так –

улюблена тьма