Посестри. Часопис №199 / Паспорт
Ця країна
дала мені паспорт.
Одній серед перших –
до того – від 1991-го
були якісь цидулки.
Цей паспорт дає змогу
порівняти, як я виглядала
у 16–25–45,
і стверджує, що після 45
змін наче не очікується –
не знаю, добрий це знак
чи поганий.
Паспорт фіксує
групу і резус фактор моєї крові
(четверта мінус – найрідкісніша),
акти цивільного стану,
зміну адрес проживання,
про дітей печаток
більше не ставлять,
про шлюби теж перестали,
нещодавно дозволили
цього паспорта не зрікатися,
якщо захочеш собі
ще інший.
Ця країна
дала мені хвилину мовчання,
яку сприймаєш серйозно,
хіпстерів, які за сніданком
обговоюють мілтех
і пухкість бріоші,
поки мʼясник
у елегантно закривавленому
білосніжному фартуху
вибігає з базару
за двома пляшечками пива.
Ця країна
дала мені найлояльніше оподаткування,
переконання, що
непевність цікавіша за стабільність,
звичку перевіряти курси валют,
розуміння, що
все можна обійти,
але треба орієнтуватися
на власну совість,
що завжди будуть
рівніші за інших,
і тільки тобі обирати,
на які цінності рівнятися.
Ця країна дала мені
ліричний гімн,
згідно з яким
воріженьки мають самі погинути,
але щось не виходить,
від того прапор її
став несподівано впізнаваним
і невесело поширеним –
краще б уже
тим футболом і боксом,
чесне слово,
бо літературою
не дочекаєшся.
Ця країна дала мені
тяжкі часи
прийняття непростих рішень,
декілька штук,
часи безтурботного безліміту,
теж не одні,
але схожі на короткий момент
засмаглого відблиску гострих ключиць.
Ця країна дала мені
свідчення, що немає
ні бога, ні чорта,
бо ніколи раніше
в моєму оточенні
не було стільки людей,
які не зовсім там, де хочуть,
або зовсім там – де не хочуть,
або уже ні там, ні там.
Бо життя останнім часом
сильно подорожчало,
у всіх сенсах,
ні один чорт чи бог
не виміняють стільки
по нинішньому курсу.
