Посестри. Часопис №197 / Війна не просто вже війна

Позавчора, чотири роки тому, почалося повномастабне вторгнення в Україну. Війна триває вже дванадцять років. Згадуємо також розстріли на Майдані: повстання супроти диктатури та зросійщення назавжди стало символом народної волі до свобідного й рівноправного українського буття.

Польська поетка Анета Камінська з початку вторгнення розпочала цикл віршів, які, замасковані під документалістику, виражають глибинні почуття в умовах загрози:

вже декілька днів
найбільше мене розраджують
і підносять мій дух
 
не першотравневі фотографії
кемпінгів гамаків лежаків каяків
 
а великодні паски
 
(навіть якщо вони були печені
в артилерійських гільзах)

Про волю до життя в умовах війни (цього разу Другої світової) чуттєво та відверто говорить Зоф’я Налковська в шкіці «Двойра Зелена»:

Там не побили мене жодного разу. Але там теж постійно була селекція: якщо хто хоч раз був у шпиталі – то його вбивали. Хто мав звільнення від роботи, хоч би кілька днів перестав робити – вже його вбивали.
Я мала тільки одне око, і на тому оці зробився ячмінь, як нарив. То я була сліпа. Але працювала, жодного дня не пропустила, по дванадцять годин. Тиждень удень, тиждень уночі. І бачите, пані, я не звільнилася, не пішла до лікаря. Боялася. Бо то була смерть. Думала: може, й так переживу, а може...
Вона усміхнулася несміливо й сором’язливо.
– Виходить, я знову хотіла жити.

Вірші українського поета молодшого покоління Артура Дроня  просвітлює промінь надії, попри тяжкий досвід автора-військового, крізь пітьму наших часів:

І саме вони
може якось полікують
цей скалічений кусок землі,
який ми називаємо Батьківщиною.
Таке пафосне колись слово.
Таке неприємне для тих,
кого не склалося із батьками.
 
Але це ж саме зараз,
тепер, в цьому жовтні,
ось тут,
поміж болота і палого листя,
ми самі стаємо для них
Батьківщиною.
Для тих, кому все це залишиться.
Хто прийде сюди
на траву і кульбаби.

Сергій Осока в оповіданні «Ганна» через долю чоловіка, до якого, може, й немає нікому діла, показує широку проблему вибору та впливу цього вибору на майбутнє:

Але ні про що Микитович не шкодує. От уже як пішло, то так і хай. Такий, знать, задум. Не його ума діло. Такий припис од когось. А руки на колінах ворушаться, пальці іноді змикаються, мов цигарку тримають, а то до рота тягнуться.

У чутливих і елегійних віршах Василя Махна сучасна нам боротьба України із загарбником  набуває особистого виміру:

Місто, до якого я вже в гості,
серце мамине тепер уже непросто
поруч, – і війна не просто вже війна.
Ну, чому така дзвінка ця тиша?
Що на бірках медик вправно пише?
Імена, на бірках – імена.