Посестри. Часопис №196 / Марія. Українська повість. Частина друга. ХVIIІ–ХХ

ХVIII

Вацлав юний все утратив тоді одночасно:

До людей близьких повагу, благочестя, щастя. 

Вже ніколи він кохану не розбудить вранці,

Із котрою життя в парі було б йому райським,

Благодатний блиск якої, ангельським промінням,

Фальш усю сердець суєтних довкола б розвіяв.

Залишився сумний Вацлав самотній в пустелі,

Яку зникнення Марії темінню застеле!

При останках її довго стояв у жалобі,

Як статуя із каміння при кохання гробі,

Бо помститися хотів, і про майбутнє думка

Витісняла із душі розчуленість від смутку.

Та знов спогадом своїм до жалю прилинув:

«Ох, навіщо вірив людям, чом її покинув?!»

На її лиці набряклім він побачив ясно,

Не лиш те, що в битві з Смертю гинуло дочасно,

Але й той останній докір, – що він їхнє щастя

Разом з нею і собою навік запропастив.

Боляче забилось серце – мучила провина –

Заховав лице в долоні, плакав, як дитина! –

Та недовго, бо вже серце, в зради каламуті,

Зіпсувалось, піддалося намови отруті.

Вже душа, колись шляхетна, піднімала гасло,

Що вигнанців дум своїх у сором вело часом:

Хіба юнак цей буйний вже на землі ганьбиться? 

Ох! Питай ти краще – де доброта згодиться? –

Там, де шляхетне, чуле лише хвилину світить,

Де смерть  старих батьків – шлях до користі дітям,

Де зверхня любов ближніх і їх нещира ніжність

До чийогось горя, де заздрощів безмірність;

Де роль поривів світлих завжди тому невдала,

Що в Цнотливості фату Облуда забрала; 

Де одна лиш насолода – в захваті взаємнім

Сердець вірних, незрадливих бути нам щоденнім.         

 

ХІХ

У лісі почуттів людських, де тіней гойдання,

Для когось час повільно несе завмирання,

Мов – лиш перед зимою, струсивши свої шати,

Глухим дубам мохастим голими стояти.

Для когось жар чуттєвий засвітить блискавиці,

Які жбурляють з тріском дрімучі таємниці,

А тільки розпогодиться, знову нам здається,

Що після бурі – ранок барвистіше сміється.

Лиш той, кому уваги і зору не забракне,

Побачить в деревині горіння чорні знаки,

А як вітер розворушить іскри в серцевині,

Язики вогню того – будуть незупинні:

Зникне в нових заростях та сила життєдайна –

У лісі почуттів людських, де тіней гойдання.

 

Чого чекати у житті Вацлаву – не ясно:

І нелегко пояснити, і думати страшно,

Бо на серці в нього темна, кривава запона –

Її здирати досить з пораненого лона!

Він утратив геть усе, може в тім набуток,

Що не час – вогонь в нім знищить руйновища смуток.

Тож, заклякнувши в задумі, на мить, перед Богом,

Із новим товаришем (а може і ворогом)

Заніс тоді Марію знову до кімнати,

Де місяць став очам її світло позичати.

Там, на ліжко застелене, поклав свою милу,

І, ніжно виручаючи Цноту, вже безсилу,

Причесав її волосся та розправив шати,

Щоб Злостивості цікавій не позбиткуватись.

Тоді – з журливим поглядом на обличчя мертве,

В якому і обітниця, вистраждана серцем,

Близького вже єднання – з увагою, що Відчай –

Нещастя кожну рису ще спогадом засвідчить –

Тоді – мечем аж свиснув, який нещадно буде

На бойовищі ворогу встромлений у груди,

Він вийшов – і відразу з обличчя стерлись болі,

Сів на коня із отроком, зник десь на роздоллі.

Хто насправді був той хлопець, що плакав скорботно?

Може Духом його долі? Ангелом, чи чортом?

Чи щирий вияв муки був і ті сльози з жалем?

Не знаю – обняв лицаря – понеслися чвалом.

 

ХХ

На українській церкві три вежі великі,

Баби там українські, схилені в молитві,

Б’ють у дзвони школярі, щось зароблять нині:

Люди добрі все спішать: – похорон? – хрестини?

В церкві – траур, катафалк і труна, скрізь люди

У рядах, блищать свічки – чорно, страшно, всюди.

Чия висока постать в людей цікавих колі,

Лежить хрестом незрушним, видовженим – долі?

Чиї груди лицарські в куряві страждають

З тихою покорою, і не нарікають?

Хоча тортур найтяжчих випала їм ноша,

Ще й кинула на землю – в них смиренність Божа.

Блідий – мов блиск грімниці в нього на обличчі,

Смутний – мов  пісня мертвих у небес узвишші,

Із приниження свого, де так віра стисла,

Як світляк у темені, він очима блискав.

Ох! У пана Мечника голова вся сива –

За дружиною пішла і дочка вродлива:

Колисав невже для того, щоб в труні спочила,

А з тканин, що їй возив, доля саван шила?

Нестерпний біль отерп нечулістю такою,

Немов уже він був на небесах з дочкою.

Таким і залишався – про жах отої згуби

Навіть слова не сказали сполотнілі губи.

Не було навіть сльози у погляді гордім,

Менше був тоді з людьми, з Богом більше – в горі.

Щодня у час той самий він ходив таємно,

Вертався непомітно, як було вже темно.

Та ось минула північ, а Мечника – немає,

В цей час і пильна Чуйність надію втрачає –

Заграли дико труби, і зі сну, як з пращі,

Кинулись його шукати лицарі найкращі:

На цвинтарі знайшли біля дочки й дружини

Могил двох – там схиливсь незрушно-тужливий.

Та сама вуст смиренність, горда величавість

Та сама блідість щік, в очах та сама жвавість,

Шапка й вуса – наче острах для ворога в битві,

І жупан той самий, – лиш як стали трубити,

Бойовий долинув клич – за меч не вхопився,

Бо заснув, заснув навік, і з життям простився.

Тихо біля трьох могил в сумнім безгомінні,

Порожньо, безрадісно в буйній Україні.