Посестри. Часопис №178 / Марія. Українська повість. Частина друга. VIII–X

VIII

А на пригірку що там погляду відкрилось?

Диму з іскрами над ним багато клубилось,

Вигиналися, пливли стовпища пожежі,

Криваві – сірі – чорні танули в безмежжі.

Що ж чути на пригірку? Лютування ката,

Зойками та криками повна кожна хата, 

І таке вражаюче лилося страждання,

Що і груди у броні гойдало зітхання.

«Увага! Всі до зброї! Стяги розгортайте!

Грабіжників-татарів голови рубайте!»

Як потоки, що звергають грізні водопади,

Вниз, із шумом, лицарі блискавично впали.

Там вогнем нападники двори охопили,

Люд нещасний – у крові та сльозах топили.

Та не час біль гоїти, майно рятувати,

Чи, як ворог, і собі про здобич подбати.

Вже ханові про військо гінці сповістили,

І для кривавих танців стягує він сили.

Там, за селом стояли, скупчені у полі,  

Поміж бором і струмком – ординці в півколі.  

Добре бачить Вацлав їх, на одне зважає:

Може, на поразку він військо наражає?

Як вогонь проскочити, вийти з його пастки?

Чи здолати судилось, чи кістки там скласти –

Знає небо...То ж, гукнув: «Хоробрі, за мною!»

На коні тремтливому кинувся до бою –

(Не такий рішучий кінь, як Вацлав несеться).

А чи й польське лицарство, часом, не здригнеться?

Ні, воно, у полум’ї лютої пожежі,

Дорогу знаходить в задимленім безмежжі.

За селом спинилося – злагоджено, рвійно,

Витяглось у лінію Вацлавове військо.

Усі труби, наче грім, страшно заревіли, 

Ударили копита, коні полетіли.

Вершники напружено припали до гриви,

До Слави й Помсти мчали в єдинім пориві.  

 

IX

Був наступ той навальним. Татарські загони,

Їх бунчуки хвостаті, місяці червоні,

Кожухи навиворіт, величезні луки,

Лиця смуглі, вуса звислі чорні наче круки,

І лоби насуплені, і звужені очі,

Щось нелюдське в тім було – наче поторочі:

Врешті, вигляд увесь той, дикість ошаліла,

Відблиски пожежі, степ, смертоносні стріли,

Одяг наче з колючок на плечах вояків –

Враження гнітюче справляли на поляків,

Що, як блискавки, летіли у шалі негоди –

Схрестяться ось-ось мечі та конячі морди.

За славетним правилом, у півколо стали,  

Крила ворога в тилу раптово з’єднали.    

«Алла, ху!» – ворожі загони заревіли,

Дротики отруйні пускаючи та стріли;

«Ура!» своє могутнє покотили вірні,

Швидше соколів минали стріли ті прицільні.

Доходять, вже доходять, збилися у тлумі,

Й списи, як ліс густий, в гуркоті та шумі.

Крики, зойки, стогони, звалище, пилюка,

Мертвих ворогів стіна розвалилась люта.
Чавлять їх ногами коні, довгими мечами

Розпашілі переможці нищать до нестями;

Криця блискає, і кров неспинно дзюркоче,

І смерть працює – здмухує виколоті очі!

Те тривало якісь миті, а потім з’явилась

Величезна сила вража, що і в сні не снилась.

В небезпеці польське військо! Вождь усіх збирає,

Заохочує, шикує мудро наставляє.

Знову воїнство летить в оточення вороже,

Кожен доблесно рубає навсібіч, як може –

Валить, нищить, хоч, як хмара, насуває зграя –

Та десятки ворогів смертю там карає.

Місиво кривавих тіл і жахливі крики,

Де імлу – мечів разючих розтинають зблиски!                     

 

Х

В оточенні ворожім і натиску нестримнім,

Сам, без підтримки, свідків, надії, побратимів

Похмуро бився Вацлав, бо нічого вже ждати,

Життя своє лиш прагнув на посміх не віддати.

Сіяв смерть і ждав її, а в серці та в утробі 

Ніби голуб запищав у яструбинім дзьобі.

Та раптово чи снага з’явилась незбагненна,

Й сила в зброю полилась із мужнього рамена,

Бо просвіток все більшав, що віддаляв од раті,

І почали татари потроху відступати,

Самого полководця пізнаючи в сміливці,

Тож знічувались якось, зникали поодинці.

Коли блакитним оком те все юнак побачив,   

Що ворог зволікає вже з певністю відзначив – 

Приплив у серце смуток гіркотою цикути  

Від того, що тяжкому передчуттю – не збутись:

Ніхто й стріли такої не випустить із лука,

Аби в її трутизні скінчилась його мука.

Стривоживсь – відступають, що ждати –  ще не знає,

Тож груди відчайдушно під зброю підставляє!

Та раптом хан з’явився, червоний, аж брунатний,

Запінений і лютий, коня став швидко гнати,

Бо відчував, що військо незнаний хтось долає:

Лицаря побачивши, вже в розпачі волає,

Потрясає бородою, війську докоряє,

Криком губи скривлює: «Вам сорому немає!»

Стрепенулась тисяча, щоби мечі підняти,

Лицарю безстрашному враз голову відтяти.