Посестри. Часопис №183 / Марія. Українська повість. Частина друга. ХІ–ХІІІ 

ХІ       

Чиї так гучно труби за лісом заграли?

Чиї загони свіжі з галасом рушали?

Що за незнаний лицар так рубає вперто,

Шлях собі торує острахом та смертю?

На конику швидкому вершник з сивиною,

Що за вітром тягнеться смугою ясною.

У нього вправні рухи, показна постава,

Але й помітний поспіх, бо важлива справа:

Левицею безстрашно кидатись він буде,

В якої левенятко відібрали люди,

Як мати, він зрадіє, що зустріла сина,

Якого полонила десь лиха година –

З такими почуттями матері, й левиці,

З блискавкою-шаблею, стиснутій в правиці,

Зору полохливому явившись марою,

Мечник вже пліч-о-пліч із зятем став до бою:  

Ще й  не сам – загони з ним. Він вітати стане

Крицею вогнистою пихатого хана!

Помчали очамріло татари й поляки – 

Побачивши двобій той, раптово заклякли.

Мечник трохи зволікав: ударить – відскочить,

На хана знову тисне, ударити хоче.

В захисті нарешті він десь знайшовши шпарку,

Шаблею наніс удар ханові по карку.  

Голова відскочила, витріщились очі,

Рот її скривавлений ще слова белькоче,

Скотилась, позіхнула, дрижать перестала,

А з тулубанезрушного, з горла – кров хлистала!

Крик почувсь пронизливий... Вже ірже кінь хана

І біжить у бік орди з трупом свого пана.

Страх упав на варварів, гучно труби грають,

Лицарі нові летять, вороги втікають.

Скрізь тріск і зблиски, іскри, зойкання, іржання,

Слава вся запилена, скрашує страждання.

 

ХІІ

Вже недовго бій тривав – орда втрачала силу.

Більшість мертвих. Полохливих нищили із тилу.

Проти неба – козаки, поляки, татари

Закривавлені лежать, а над ними хмари.

Ті, що впали – вжетепер у смерті в неволі,

Душі – в небі, їхні коні розбіглися в полі.

Покотились навсібіч шапки з тюрбанами,

Нерозлучні лиш мечі з мертвими тілами.

О, ти, що ради братства мужньо став на чати,

Відчуй хмільну цю радість – так перемагати!

Поглянь, як серед трупів, що черви вже чують,

Вусані смерть ворога весело віншують,

Як розгладились лоби, насуплені, – сміхом,

Що як відлуння грому несеться над світом!

Не лякайся підійти, тут бути почесно,

Відвага, кров’ю вмита, буяє чудесно.

А коли горить в тобі життєва жертовність

За свій край, за земляків, та є страх, натомість,

Чи за них все віддаси, як буде потреба –

Злякаєшся  безодні, поглянувши в себе.

Йди до грудей у латах, свій жупан вовняний

Притисни з вдячним серцем, цілуючи рани!

  

ХIII

Пагорб на узліссі буяв зеленочоло,

Материнки пахощі линули навколо,

Під вітерцем берізки плакали нечутно.

Здалось,  дівочі тіні гойдались в білих сукнях,

Схилившись над кістками лицарськими смутно

І бранців, і звитяжців, що в снах потойбічних

На вінках спочили стемнілих бальзамічних.

Де повнили життя: блаженство і страждання,

Нудьга, труд, сором, слава – лишилося мовчання.

Пожежа затухає і згарище ледь дише,

Лиш інколи іскриться колишнє бойовище...

Мов колесо, за лісом сонце покотилось,

В його промінні листя трохи ще світилось.

Всі барви посіріли, налетіли круки,

Де лежали мертві, почулись хижі звуки.

Вартові – на чатах, всі інші – біля ватри.

Посхилялись коні травицю випасати,

А вчулось – мов тріщала зброя вбитих, лати.

Щасливий сивий Мечник сів порозмовляти

Із зятем невеселим. Одначе ж – перемога!

І полилась до нього його сердечна мова:

 

«Мій сину! Так звертаюсь я до тебе нині,

Бо ти в моєму серці маєш місце сина.

Ніби витканий цей день із найкращих ниток,

Бо тебе врятовано, а татар побито.

Україна в спокої, Бог дасть, зникне туга –

Неабияка у тім фортуни заслуга.

У час, коли збулося, що серце бажало,

Чом же смуток, Вацлаве, випускає жало?

Поглянь – чудовий місяць – журитися годі,

Славу – маєш, з почуттям будь тепер у згоді;

Сідлай коня – вже люба дружина чекає,

Кожен з вірних воїнів тебе привітає.

Я сторожу перевірю. Завтра ж на світанку

Прискакаю, зустрічайте  вже на ріднім ґанку.

Рушай! – твій кінь чудовий марно час не згає.

Здоровий будь! Хай Бог тебе благословляє!»