Посестри. Часопис №196 / Божидар Пайонк: Журналістика повинна розширювати світогляд та можливості, бути амбітною, не гнатися за дешевою сенсацією заради кліків

Божидар Пайонк – польський політолог і журналіст, автор репортажів, документальних фільмів, гостросоціальних сюжетів. Був на Майдані під час Революції Гідності. У 2015 році подорожував Україною, збирав свідчення та зняв фільм «Анексія» про кримських татар і анексію Криму, де, крім інших свідків, фігурують відомі у світі особистості – Мустафа Джамілєв та Джамала.  

Також разом із колегою Пьотрем Малиновським виступив режисером вражаючого документального фільму «Заручники путіна: українські політв'язні Кремля», який у березні 2019 року показали в Європарламенті у Брюсселі.

Із 2013 року Божидар Пайонк керує VeryNiceMedia, кіно- та телевізійною продюсерською компанією. У 2017 році запустив свій стартап онлайн-репортажів REPOspolita.tv, намагаючись перенести їх в інтернет.

Наразі активно допомагає ЗСУ.

Олена Олійник: Якими були ваші захоплення у підлітковому віці? Що привело вас у журналістику?

Божидар Пайонк: Мій тато працював у молодіжному центрі, був вихователем проблемних дітей. Я цікавився його роботою, і ця зустріч із реабілітацією дітей стала початком мого інтересу до соціальних питань. У старших класах я захопився політикою, саме тоді отримав свій перший досвід роботи в журналістиці, працюючи на місцевому телебаченні в Бєльсько-Бялій. Під час навчання в Кракові я почав працювати над програмою для автомобілістів, а потім подав документи до регіонального відділення Польського телебачення, і так почалася моя пригода із соціальними репортажами, яка триває й донині.

Ол. Ол. Яку освіту маєте?

Б. П.: Я вивчав політологію, журналістику та державне управління. Маю подвійний ступінь магістра.

Ол. Ол.: Надаєте перевагу друкованій пресі чи телебаченню?

Б. П.: Мені завжди подобалося працювати з телевізійною технікою. Коли я вперше прийшов на регіональну телевізійну студію в Бєльсько-Бялій, хлопці з редакції одразу ж дали мені камеру в руки та сказали: «Іди й знімай». Це було неймовірно! Я здобув чудовий досвід, хоча дуже хвилювався, бо камера коштує недешево. Той час для мене незабутній.

Ол. Ол.: Ваш перший репортаж називався «Страх». Про що він?

Б. П.: «Страх» – про антисемітизм серед поляків. Це була реакція на заворушення в Польщі, спричинене однойменною книгою Яна Томаша Гросса. Мене завжди найбільше цікавили суперечливі теми, які викликають емоції, і я не міг залишитися байдужим до цього іспиту совісті на антисемітизм у Польщі після Другої світової війни.

Ол. Ол. Ви поляк, і зрозуміло, що події в рідній країні вас хвилюють. Але ви також переймаєтеся і долею України, її болем, пов’язаним із війною. Чим ця тема близька вашому серцю?

Б. П.: Уперше по-справжньому зацікавився тим, що відбувається в Україні, у 2015 році, коли до Польщі приїхали діти, яких безпосередньо зачепила війна з росією. Це діти, чиї батьки або воювали на фронті, або загинули. Діти приїхали до нас, щоб оговтатися, відпочити, хоч на деякий час забути про пережиті трагедії. Саме тоді я зробив свій перший репортаж на цю тему і зрозумів, наскільки вона важлива. Далі більше... Авдіївка, спустошена війною, Енергодар, де жила родина одного з політв’язнів путіна, багато репортажів про польських волонтерів, які допомагали у скрутних ситуаціях полякам, що живуть в Україні… Потім були репортажі про реальності війни. Так я пов’язав своє життя з Україною. До того ж мені завжди подобалася автентична сільська місцевість, яку я там бачив.

Ол Ол.: Свого часу ви зробили репортаж про кримських татар. Що під час цієї роботи вразило найбільше?

Б. П.: Разом із Мацеєм Грабисою я був співавтором фільму з назвою «Анексія» – про російське вторгнення в український Крим. Саме тоді я зустрів кількох кримських татар, які боролися за те, щоб залишитися на своїй землі, в межах України. І був глибоко вражений їхньою боротьбою, що нагадувала протистояння Давида з Голіафом. На жаль, цієї перемоги, як у літературі, не сталося. Багатьох кримських татар заарештували, їхні родини залякали. Мене жахало те, що люди на власній землі, у своїх домівках мусять боятися, що хтось із маскою на обличчі та автоматом за плечима раптом прийде до них з обшуком, порпатиметься в їхніх речах, потім забере чийогось батька або сина, і невідомо, чи повернуться вони колись додому…

Ол. Ол.: За цей фільм ви здобули звання «Посол мультикультуралізму»?

Б. П.: Окрім українських тем, я також часто торкаюся тих, які пов’язані з долею біженців із усього світу. Я розповідав історії біженців з Польщі і Греції, Іраку, Сирії та Йорданії, а також із України, які прибули до Польщі одразу після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році. Крім того, показував діяльність польських гуманітарних організацій в Африці. Я зробив багато репортажів, що підвищують обізнаність про мультикультуралізм, показують причини біженства і міграції людей, висвітлюють проблеми, з якими вони стикаються вдома та які змушують їх шукати кращого місця для свого життя. Це дуже делікатна тема не лише в Польщі, а й в інших європейських країнах, тому що біженців експлуатують політично. Наприклад, тих, хто з Близького Сходу та Африки, просто використовують, щоб залякати людей. Із біженцями з України було інакше, до них із самого початку ставилися переважно доброзичливо.

За мої репортажі про біженців мене назвали одним із послів Кракова з питань мультикультуралізму, чим я дуже пишаюся і сподіваюся, що це звання відкриє для мене нові можливості діяльності в цій галузі.

Ол. Ол.: Тобто ви підвищуєте обізнаність щодо проблем біженців, привертаєте до них увагу громадськості?

Б. П.: Так, намагаюся робити все, що в моїх силах. Створюю репортажі на цю тему, які потім транслюють по національному телебаченню. Або ж обговорюю проблему на своїх каналах REPOspolita.tv. Це все, що я можу зробити як журналіст.

Ол. Ол.: Пане Божидаре, чи вірили ви, що в Україні розпочнеться повномасштабна війна?

Б. П.: Не вірив. Рішення путіна напасти на Україну з моральної точки зору здавалося мені жахливим і неправильним, а зі стратегічної – просто дурним. Мабуть, я забув, що якщо путіна не хвилюють матеріальні витрати, то життя його народу – звичайних росіян – і поготів. Для нас, у нашій цивілізації, яка базується на гуманітарних цінностях, це немислимо. Тому не одразу осягнув усю небезпеку, навіть попередження Байдена здавалися мені перебільшеними. Я думав, що американці просто лякають, так би мовити, згущують фарби, аби запобігти війні. Сподівався, що Путін опиниться в незручному становищі, адже його зобразять потенційним божевільним, який може розпочати непотрібну війну, і небажання виглядати навіженим зупинить агресора. Та з’ясувалося, що попередження, які лунали від досвідчених аналітиків Європи і США, стосувалися реальної загрози. Путін справді виявився непередбачуваним, повністю відірваним від реальності божевільним, бо навіть не усвідомлював, наскільки українці зміцнили свою національну ідентичність після Майдану та нападу росії на Донбас і Крим у 2014 році. Він не усвідомлював, що повномасштабна війна – це не кількаденна військова операція з окупації Криму, де чимало українських солдатів склали зброю, вона просто не має сенсу в такій загартованій Україні!

Ол. Ол.: Розкажіть, як вам вдалося організувати кампанію «Озброєння України» та започаткувати проєкт «Щит України»?

Б. П.: Ми з колегами вирішили не сидіти склавши руки і не спостерігати пасивно за тим, що відбувається в Україні з лютого 2022 року, а чимось допомогти, тож запустили кампанію «Озброєння України». Спочатку хотіли зібрати гроші на Байрактар, але польський публіцист Славек Сераковський організував збір коштів на нього швидше, тому ми вирішили купити щось інше, теж вартісне. Запитали українських військових, що їм потрібно. ГРУ відповіло: найкориснішим буде евакуаційний гелікоптер. Тоді до співпраці ми запросили відомих політичних і культурних діячів та влаштували у Польщі справжній фурор. Нам вдалося зібрати понад мільйон злотих, що вважаю величезним успіхом. Цих грошей вистачило для фінансування будівництва одного гелікоптера, чому я безмірно радий. На обшивці гелікоптера є напис: «Ми з вами. Поляки». Сподіваюся, це підтримає дух хоробрих українських захисників, які здійснюють вильоти на цьому гелікоптері. Наразі запускаємо фонд «Щит України» та продовжимо допомагати ЗСУ.

Ол. Ол. Над якими іще проєктами зараз працюєте?

Б. П.: Нещодавно зробив репортаж про ремонт шкільних укриттів у Києві, який проводить Польська гуманітарна команда за польські кошти. Також готую до ефіру репортажі про дітей, які мають проблемами з наркотиками. Словом, висвітлюю теми, що здаються мені важливими.

Ол. Ол.: Майже кожен журналіст рано чи пізно мріє написати книгу. А ви про це мрієте? Якщо так, то про що буде ця книга?

Б. П.: Мені подобається працювати з камерою. Не думаю, що в мене вистачить терпіння писати книгу.

Ол. Ол.: За що любите свою професію? Вона дуже неспокійна, чи хотіли б змінити її на іншу?

Б. П.: Я б її ні на що не проміняв! Репортаж – це не просто робота, це спосіб життя та багато цікавих людей, яких зустрічаю, з якими спілкуюся. Це можливість взяти участь у подіях найвищого рівня, а також відчути й пережити те, що без моєї професії було б недоступним. Камера та журналістика – засоби, які переносять у різні реальності щодня. Без камери двері до інших світів були б зачинені. А мені подобається бувати в різних світах, місцях, подіях.

Ол. Ол.: Чи у вас є кумири в журналістиці? Загалом, хто для вас взірець для наслідування в житті?

Б. П. Є люди, яких я поважаю за їхню роботу в журналістиці, але є також феноменальні фахівці в інших професіях, галузях, сферах, наприклад, у гуманітарних. Не маю звички перетворювати людей на живі пам'ятники, бо ніхто не ідеальний, тому я не називатиму тут жодних імен.

Ол. Ол.: Яка, на вашу думку, головна роль сучасної журналістики?

Б. П.: Журналістика повинна розширювати світогляд та можливості, а в епоху роздроблених медіа це розширення часто слабке. Вона має бути більш амбітною, не гнатися за дешевою сенсацією заради кліків. Журналістика не повинна залежати від економічних розрахунків. На жаль, сучасні журналісти, здебільшого в онлайн-ЗМІ, є виробниками розваг для залучення рекламодавців. Це не повинно так працювати!

Ол. Ол.: Щиро дякую вам за допомогу Україні, за те, що піднімаєте дуже важливі соціальні теми.

Б. П.: Дякую!