Посестри. Часопис №196 / Нічийна земля

Лінія розмежування

проходить через наш столик.

Ми наче солдати НАТО – бракує нам тільки блакитних шоломів.

Ми тримаємо виделки мов зброю напоготові,

змовницьки позираємо одне на одного над тарілками.

Хлопчик із західного боку придивляється до мене уважно,

дитячий візок з жовто-блакитною стрічкою стоїть поруч.

Мати стримано усміхається.

 

Зі східної сторони молода дівчина з трохи виряченими очима

і презентабельний чоловік із холодним поглядом

розмовляють російською.

Росіянка голосно потягнула крісло,

ніяково сіпається:

«Ізвінітє!»

«Нема за що, я думав, що почалася війна», – говорить

мій супутник.

Я нахиляюсь вліво: «Ми із Польши».

«Я поняла язик», – говорить українкаОскільки не зовсім зрозуміло з оригіналу, хто до кого звертається, перекладачка, розпитавши авторку, зазначила відповідних осіб до і після прямої мови.[1].

Ми не знаємо, піднятися чи продовжувати сидіти.

Росіяне відвертають голови.

«Всєво лутшево!» – «І вам!»

Стрічка майорить на прощання.

Ми залишаємо пост із фортецею двох тарілок

на нічийній землі.

 

У Потсдамі на Гегельалеє

замість бомб падають крихти зі столів.

 

Горобці точно виживуть.