Посестри. Часопис №195 / Комунікація від нуля
Якось я побачила на університетській дошці оголошень афішу про зустріч з єдиним у світі священником із комбінованим порушенням зору і слуху Кирилом Аксельродом із Британії. Я оторопіла: як? Як це? Як це можливо? Як відбудеться спілкування під час зустрічі? Адже усі базові канали комунікації – візуальний, аудіальний і вербальний – заблоковано. Хіба це можливо? І я, звісно, пішла на зустріч. Відтоді свої лекції з публічних комунікація я завжди починаю з прикладу отця Аксельрода, прикладу комунікації поза межами можливого. Єдиний незаблокований канал у такій комунікації – тактильний. Напевно той, який ми найбільше ігноруємо, бо звикли покладатися на очі, вуха й голоси. На зустрічі було двоє перекладачок: одна перекладала з української на англійську, друга – з англійської на жестову мову із тією різницею, що до її рук торкалися руки отця Кирила.
Річ у тім, що отець від народження мав порушення слуху, а втратив зір пізніше, у свої 50, тож знав чимало жестових мов і тактильно міг їх відчитувати. В іншому випадку це би була безпосередньо тактильна мова – комунікація дотиками.
Коли я розповідаю студентам цю історію, то роблю також невеличкий експеримент: прошу їх поділитися на пари й одному/одній у парі міцно заплющити очі й затулити вуха. Іншим я показую напис на слайді і прошу його ретранслювати максимально точно своїм співрозмовникам лише дотиками, а потім ми звіряємо, як вони сприйняли це повідомлення. Месидж простий: я тебе люблю. Дослівно (дотично!) передати його, виявляється, не так вже й просто. Колись один студент відчитав мову дотиків свого напарника як питання «Хто ти такий?». Ця вправа – добрий камертон для занять із комунікацій: ми вчимося бути уважними до співрозмовника й точними у висловлюванні, вчимося правильно добирати канали комунікації і починати від… нуля.
Від нуля я починала вчитися спілкування зі своєю ще ненародженою дитиною, моєю Манею. Вже в утробі вона передавала мені сигнали, які я часто не могла розкодувати. На останніх місяцях вагітності, коли я чимось переймалася, Маня випинала колінця – і якось за інерцією я почала їх гладити через живіт. Це була наша улюблена тактильна прамова. Наш із нею «знак миру», як на римо-католицькій літургії. І ми разом заспокоювались. Коли вона народилась, я і далі легко втихомирювала чи заколисувала її, гладячи по мацьопоньких колінцях.
Маня відчувала півтони мого голосу краще, аніж я – півтони її плачу. Адже її півтони я невміло вивчала після її народження, тоді як мої вона бездоганно вивчила, ще будучи в мені. Вона впізнавала мене також за запахом. І це справді було дивовижно! Я не знаю, чи колись пізніше ми так вміємо слухати і відчитувати запахи. А ще довколишні вібрації, ритми рухів і дихання, шелест усмішки чи розплющених повік. Тоді, коли Мані було кілька тижнів, я навчилася крізь сон чути-відчувати, коли вона усміхається чи розплющує оченята. Я вчилася наново чути, бачити, сприймати, відчувати і співчувати, я вчилася комунікації від нуля.
Здається, що більше Маня опановувала звичне нам спілкування – слова, речення, жести, то більше ми починали втрачати оту прамову півтонів, півзвуків, півжестів. І ось парадокс: спілкування наче ускладнювалось, але сприйняття спрощувалося. Так легко було тепер спитати «так чи ні?» і отримати від Мані чітку відповідь. Так складно було все це розпізнати і вгадати раніше, коли Маня не вміла говорити, але саме ця складність і вигострювала мою уважність й інтуїцію. Це було найбільш чуйне, найтонше й найтісніше спілкування, яке тільки могло бути. Я сумую за ним, хоча намагаюсь не втрачати пильності до оцих нуль цілих кілька десятих чиєїсь усмішки, жесту чи погляду.
Якось на Книжковому Арсеналі у Києві в секції із літератури для незрячих було створено об’єкт для зрячих, щоб ті на дотик спробували вгадати предмети, просунувши руку у відповідні отвори. Моєму здивуванню не було меж: гіпсовий бюст Нефертіті я поквапом, обмацавши верхній «зріз» і «кору» волосся, самовпевнено сприйняла за пеньок. І розчарувало мене більше не те, що я не вгадала предмета, а те, що мені не вистачило терпцю і мудрості промацати об’єкт далі й підтвердити перший здогад. Вочевидь увага та терпіння до таких важливих півтонів втрачаються, і заокруглюються оті такі тонкі й промовисті нуль цілих кілька десятих…
А саме так, певно, вміють спілкуватись люди з порушеннями. Вони тонко відчувають, а тому потребують цих півтонів, цієї нульової – найтіснішої – комунікації. Так, певно, спілкуються і всі живі істоти у природі. Є навчені пси, які передчувають напад у свого господаря з епілепсією і дають йому знак, щоб той ліг на землю і приготувався. Мій кіт відчуває моє прокидання ще навіть до того, як я розплющую очі. Це ота найтонша матерія спілкування, засадничо закладена природою на якомусь енергетичному рівні, яким ми так рутинно легковажимо, покладаючись на простіше, грубше й очевидніше.
Це перше заняття зі студентами я закінчую іншим реальним прикладом: неймовірною історією переродження дівчинки Геллен Келлер (із комбінованим порушенням зору й слуху), яка пізніше стала відомою американською письменницею і громадською діячкою. Ця історія про те, як складно налагодити справжню комунікацію при її повній відсутності, як важко і важливо наповнити предмети та явища смислами й порозумітись. А передовсім ця історія про безмежну любов і терпіння. Я показую студентам уривок-кульмінацію із фільму А. Пенна 1962 року «Та, яка сотворила чудо» («The Miracle Worker»), коли Геллен раптом усвідомлює взаємозв’язок світу довкола з тактильною мовою, якої так героїчно, терпляче й досі безрезультатно навчала її наставниця. У той момент я не можу не плакати. Бо це і є момент істини. Найважливіша точка відліку – переродження, самоусвідомлення і порозуміння зі світом довкола. Це точка відліку справжньої, автентичної комунікації – комунікації від нуля.
