Посестри. Часопис №193 / Краків Богдана Лепкого

Можливо, дивно розпочинати роботу над матеріалом про період у житті письменника з відвідин могили, але саме так і склалося – химерна доля привела нас від пам’ятної дошки в дворику польської філології Ягеллонського університету на Раковицький цвинтар у Кракові, де в родинному гробівці своїх приятелів Шайдзицьких на 69-му році життя знайшов свій вічний спочинок Богдан Сильвестрович Лепкий.

У першій половині ХХ століття в Галичині не було жодного, хто б не знав пісні «Видиш, брате мій», або «Журавлі». Вона стала своєрідним гімном українців усього світу. Навіть у похмурі часи радянської окупації, коли імена багатьох українських письменників були під забороною, київський хор імені Григорія Верьовки виконував цю пісню як народну. Та мало хто знає, що написана вона в столиці польських королів – Кракові. Сам поет – Богдан Лепкий – розповідав, як своєрідним «поштовхом» став для нього перегляд п’єси Станіслава Виспянського: «Восени 1910 року в Кракові я вертав з театру, з драми Виспянського «Noc listopadowa», під ногами шелестіло пожовкле листя, а над головою лунали крики журавлів, що відлітали. Вірш склався немов сам із себе, без мойого відома й праці. До його підібрав музику мій брат Лев Лепкий»...

«Видиш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі в вирій...» Пісня-смуток, пісня-туга за рідною землею, яка надто далеко і така недосяжна. «Кличуть: кру! кру! кру! В чужині умру, заки море перелечу, крилонька зітру, крилонька зітру…» Ці прості слова торкають душу до неймовірної глибини, і лише той, хто через історичні катаклізми втратив батьківщину назавжди, міг сказати на стільки вражаюче пронизливо. Брати Богдан і Лев Лепкі віддали Україні й українській справі свої вміння і таланти, а вимушені були журавлями полинути на чужину, аби вже не повернутися.

За походженням Лепкі були священичим родом, освічені, патріотично свідомі, тож не дивно, що їхні діти, наділені і письменницьким, і художнім, і композиторським талантами, здобули університетську освіту, вільно володіли іноземними мовами, займалися викладацькою діяльністю. Особливо Богдан…

Розпочавши своє післяґімназійне навчання з Віденської Академії мистецтв (1891 рік) та університету, де він вивчає мовознавство й історію літератури, Богдан Лепкий швидко починає усвідомлювати, що його покликання – література, тож після закінчення Львівського університету (1895 року) працює вчителем української, польської та німецької мов і літератур у рідній Бережанській гімназії. Займається громадською працею, започатковує читальні товариства «Просвіта» й бібліотеки, співає в хорі «Боян», грає в драматичному гуртку. Проте життя складається так, що 1899 року в Кракові у Ягеллонському університеті започатковують «лекторат української мови та літератури». Викладати ці предмети було запропоновано Лепкому, і він перебирається з дружиною Олександрою в центр Західної Галичини. Саме так розпочався «польський» період у житті письменника. Богдан Сильвестрович іще не знав, що Краків на багато десятиліть (аж до смерті в липні 1941 року) стане для нього другою батьківщиною, містом, де він не лише працював, а й знайшов друзів серед польських інтелігентів – друзів на все життя. Як, звичайно, і друзів-українцівСюндюков І. Журавлі над Краковом: Роль Богдана Лепкого у зближенні української та польської культур // День. – 2004. – № 99. // http://incognita.day.kyiv.ua/zhuravli-nad-krakovom.html[1].

У «Жмуті споминів про Богдана Лепкого» Дем’ян Горняткевич пише: «Богдан Лепкий умів з’єднувати собі людей. Хто знав його, мусів відноситися до нього не тільки з належною пошаною, але і з любов’ю. Була це людина високих особистих прикмет, високо культурна, а попри це виїмково скромна, завсіди привітна до всіх, погідна, добра. Ці рідкі прикмети мав уже вроджені. Він сам був наче вицвітом того, що могло виплекати українське приходство з його давньою традицією – культурою довгих поколінь…»Горняткевич Дамян. Ще жмут споминів про Богдана Лепкого // Краківські вісті. – 1942. – 24 листопада // https://zbruc.eu/node/73527[2]. 

Перебуваючи на чужині, Богдан Лепкий веде активне листування з побратимами по перу, тож саме з епістолярної спадщини письменника бачимо, що в Кракові 1900–1915, 1917–1918, 1927, 1930–1932 рр сім’я Лепких мешкала за адресами: вул. Сенаторська, 13 (2-й поверх), 19, 21; вул. Зелена, 28 (2-й поверх); вул. Собеського, 5; вул. Гробле, 7 (1-й поверх); вул. Студентська; вул. Звєчинська, 26Журавлі повертаються..: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого [1895–1932 рр.]. – Львів, 2001.[3].

Одночасно з викладанням в університеті письменник працює у 3-тій гімназії і в гімназії святого Яцека.

У Кракові він сходиться з польськими письменниками Станіславом Виспянським (1969–1907), Владиславом Орканом (1875–1930), Казимежем Тетмайєром (1865–1940), цікавиться діяльністю учасників літературної організації «Молода Польща». Незабаром помешкання Лепких на Зеленій, 28 стає своєрідною «українською амбасадою» у Кракові. Сюди часто приходять Василь Стефаник (1871–1936), Остап Луцький (1883–1941), Кирило Студинський (1868–1941), Михайло Бойчук (1882–1937), Кирило Трильовський (1864–1941), Михайло Жук (1883–1964) – автор першого українського вінка сонетів (1918), Вячеслав Липинський (1882–1931). Дорогою до Італії гостював у Лепких Михайло Коцюбинський (1864–1913), бували тут Ольга Кобилянська (1863–1942), фольклорист Федір Вовк (1847–1918)Лепкий Богдан. Сторінки життя // https://ivanna-site.in.ua/vidomi-ukrajintsi/925-lepkyi-bohdan-storinky-z-zhyttia[4].

Із особливою теплотою описує Богдан Лепкий першу зустріч із Михайлом Коцюбинським. Саме 1905 року, переїжджаючи з Чернігова до Європи, вже відомий на той час український письменник зупинився в Кракові, щоб порадитися зі знаними лікарями, куди краще їхати – до Навгайму чи Італії. Богдан Лепкий був надзвичайно задоволений, що має можливість приймати в себе такого особливого гостя. «Коцюбинський не був балакливий, але незвичайно милий в розмові, – пише він у своїх спогадах. – Його м’який, альтовий голос ніколи не вразив вас своїм надмірним форте, його темно-пивні очі так довірливо заглядали у ваші, його звороти голови і порухи рук оживлювали оповідання. Але у тім всім не було нічого робленого, передбаченого, підготованого, – Коцюбинський і – годі» [5]. Перераховує Лепкий краківські пам’ятки, «від яких насилу витягнули гостя»: Францісканський котел, Чеснохресна каплиця на Замку, престіл Файт-Штосса, подвір’я Ягеллонської бібліотеки. Згадує також відвідини вистави в краківському театрі: «Що грали, не пам’ятаю, але що грали знаменито, то можна сміло сказати, бо в краківськім театрі були тоді Камінський, Сольський, Зельверович, Висоцька, Мрозовська та інші найкращі актори»Лепкий Богдан. Коцюбинський у Кракові / Ілюстровані вісті. Ч. 6. – Краків. 1940. – жовтень // Повернення Україні Богдана Лепкого. Книга друга. – Чикаго-Україна. – 1996. – С. 39–41.[5].

Краківський період Богдана Лепкого відзначений бурхливою літературною діяльністю. Одна за одною виходять збірки оповідань «Щаслива година» (1901), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911), збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913), літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка...» (1911), переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905, його високо оцінив І. Франко) та книжечки оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906). Твори Богдана Лепкого починають перекладати польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами. Крім українських, зокрема, львівських періодичних видань (газета «Діло» та ін.), автор співпрацює з краківським часописом «Świat Słowiański», в якому веде рубрики «Руська хроніка» й «Огляд руської преси», публікується в часописах «Tygodnik», «Przegląd Krajowej», «Przegląd Powczechny», «Czas»; варшавському – «Głos»; перемишльському «Український голос», крім того, різних виданнях Праги, Берліну, Нью-ЙоркуЛепкий Богдан. Сторінки життя // https://ivanna-site.in.ua/vidomi-ukrajintsi/925-lepkyi-bohdan-storinky-z-zhyttia[6].

Після десятилітнього поневіряння (Перша світова війна, евакуація, мобілізація) знову 1925-го переїхав до улюбленого Кракова. Весь цей час (із 1920-го до 1928 р.) співпрацював із видавництвом «Українське слово», досліджував історію козацької України, створив цикл історичних повістей, об’єднаних назвою «Мазепа» (1926–29; твір є оповіддю про визвольну боротьбу українського народу в другій половині XVII – на початку XVIII ст., про трагедію Батурина й про Полтавську битву 1709-го, а також про тогочасних історичних діячів, перш за все гетьмана Івана Мазепу).

Продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. З того ж року – голова Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові. Почесний член товариства «Просвіта» (з 25 грудня 1925 р). Надзвичайний член Українського Наукового Інституту в Берліні (з 1926-го). Належав до керівництва Українського Наукового Інституту у Варшаві з часу його заснування. У 1932 році Український вільний університет у Празі присвоїв Богдану Лепкому ступінь доктора «гоноріс кауза» (почесного доктора). 1 січня 1935 президент Речі Посполитої Ігнацій Мосціцький надав Богдану Сильвестровичу Лепкому титул надзвичайного професора університету. Це свідчить про те, що український письменник і науковець мав неабиякий авторитет у польських академічних колах. У 1938 р. його обрали сенатором польського сейму; в сенаті протягом цього й наступного років представляв українську Галичину. З 1938 р., за постановою Уряду УНР у вигнанні, Лепкому присвоєно науковий ступінь академіка відновленої у Варшаві Київської Могилянсько-мазепинської академії.

У Кракові письменник потрапив у товариство й атмосферу корифеїв польського малярства, принагідно малював картини й ікони. Зустрічався зі славними польськими малярами, професорами Академії Мистецтва: Яцеком Мальчевським (1854–1929), Станіславом Виспянським (1869-1907), Леоном Вичулковським (1852–1936) і Яном Станіславським (1860–1907). Вони часто дискутували й обмінювалися поглядами на українське та польське мистецтво.

Лепкий був також у тісних взаєминах із українськими малярами, що перебували в Кракові, а це – з Осипом Куриласом, Олексою Новаківським, Іваном Северином, Михайлом Гаврилком, Михайлом Бойчуком і Олексою Мавберґом. Він допомагав також не одному українцеві дістатися до Академії мистецтв, аби виїхати за кордон на студіїЛепкий – маляр // Повернення Україні Богдана Лепкого. Книга друга. – Чикаго-Україна. – 1996. – С. 92–95.[7]. В 20-х роках, співпрацюючи з видавництвом Якова Оренштайна «Галицька Накладня» (Коломия), крім наукової, редакторської і письменницької праці, «працював також, як ілюстратор видань, рисував віньєти на обкладинки книжок, портрети поетів і письменників, головно в редагованих ним їх творах, в антології поезії «Струни», ілюстрував «Історію України» Аркаса (28 картин)»Лепкий – маляр // Повернення Україні Богдана Лепкого. Книга друга. – Чикаго-Україна. – 1996. – С. 92–95.[8].

Богдан Лепкий відкрив нашому громадянству великого майстра фарби Олексу Новаківського. Коли той улаштував у краківській палаті мистецтва свою збірну виставку, Лепкий написав і опублікував у львівській «Неділі» надзвичайно прихильну і змістовну рецензію з кількома репродукціями картин Новаківського. За спогадами Д. Горняткевича, високо цінив Лепкий Івана Труша. Сам збирав мистецькі картини українських малярів, якими заповнені були стіни його кімнат у краківському помешканні, що виглядало немов картинна галерея. Мав також картини й великих європейських малярів. Сам виконував ілюстрації до своїх поезій, не кидав пензля до кінця свого життя. 

З нагоди 60-річного ювілею Лепкого в 1932 році краківські художники організували виставку його художніх робіт у домі «Просвіти». Були тут його «Мадонна», портрети, краєвиди і численні рисунки. В подячній промові митець підкреслив: «Коли б я не був письменником, тоді хотів би бути лише малярем»Лепкий – маляр // Повернення Україні Богдана Лепкого. Книга друга. – Чикаго-Україна. – 1996. – С. 92–95.[9].

Лепкий умів шанувати і свою національну гідність. Ніколи не прагнув популярності серед поляків – навпаки, всюди, де лише міг, підкреслював, що українці – це стара, культурна нація з багатим історичним минулим. На запрошення «Товариства для дослідів Сходу» виголосив у Кракові реферат про Тараса Шевченка. Зібрався гурт професорів краківського університету, були присутні також представники польської літератури й преси. Лепкий говорив змістовно. Шевченка охарактеризував як генія українського народу, як велетня, якого можна сміло поставити поруч із найвизначнішими європейськими поетами. Реферат справив неабияке враження на присутніх.  

Ще краще виступив Лепкий перед поляками зі своєю історією української літератури польською мовою. Була це найкраща і найблагородніша відповідь на всі напади й наклепи тодішньої польської вулиці й преси проти українців.

Скажімо, в 1930 році у Кракові відбувся науковий з’їзд до 400-ліття народження Яна Кохановського. З українців зі своїм рефератом виступив тільки проф. Іван Огієнко – тодішній холмський архиєпископ, автор найкращого перекладу Біблії на українську мову. У цьому з’їзді взяли участь також інші українські вчені, та за 15 хвилин до відкриття свята – згадує Дем’ян Горняткевич – до професора Лепкого звернувся голова Академії Наук із проханням, щоб виголосити коротку промову від українців. Потрібно було зімровізувати. І тут Богдан Лепкий іще раз довів, як цінує свою національну честь. Промову почав словами Кохановського: «Дивно сплітається все на Божому світі», а далі зазначив, що справді, в дивних ситуаціях люди вимушені зустрічатися: «Недавно ділили нас стрілецькі рови, проти нас стояли гармати, нещодавно ми боролися проти себе. Що нас сьогодні єднає? Мистецтво, поезія, пам’ять великого поета наказує нам на хвилину забути про все, що нас досі роз’єднувало». Отже, не на якісь конвенційні фрази він розраховував, не на компліменти – навіть підчас офіційного виступу мав відвагу пригадати тут наше недавнє минуле. Його промова була справді мужньоюГорняткевич Дамян. Ще жмут споминів про Богдана Лепкого // Краківські вісті. – 1942. – 24 листопада // https://zbruc.eu/node/73527[10].

Від 1939 року Лепкий працював для «Українського видавництва», писав українською і польською мовами, розвивав західноукраїнську писемно-літературну практику шляхом синтезу книжних і усно-розмовних лексичних одиниць. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили в професорській пенсії. Богдан Лепкий писав в українські журнали, газети «Краківські Вісті», займався перекладами з української на німецьку. Бідував. Кажуть, помер на порозі свого дому від голоду, але життя його було справжнім джерелом натхнення для прийдешніх поколінь.

Бути послом культури рідного народу, представляти його духовні здобутки в інших країнах – висока, благородна місія, рідкісне, мало не унікальне покликання. Далеко не про кожну, навіть видатну, особистість можна сказати, що вона справді здатна цю місію виконатиСюндюков І. Журавлі над Краковом: Роль Богдана Лепкого у зближенні української та польської культур // День. – 2004. – № 99. // http://incognita.day.kyiv.ua/zhuravli-nad-krakovom.html[11].

Тим більш цінними для нас є спадщина й життєвий шлях тих митців-українців, які своєю творчою практикою впродовж багатьох десятиліть блискуче доводили просту й найголовнішу істину: загальнолюдські цінності – це і є те, що назавжди з’єднує народи, що є спільним надбанням майбутнього, саме це, а не війни, кров, розбрат, ворожнеча... А в історії українсько-польських культурних зв’язків особливе, навіть виняткове місце посідає постать Богдана Сильвестровича Лепкого – видатного письменника, вченого, громадського діяча, патріота, значна частина життя і творчості якого пройшла «під знаком Польщі», її культури, талановитих митців сусіднього народу. За кількістю написаного Богдан Лепкий поступається тільки Іванові Франку; його літературна спадщина – це особливо цінна сторінка в історії українсько-польських духовних взаємин, бо є чудовим свідченням їхніх гуманістичного потенціалу та нерозкритих творчих можливостей. 

На меморіальній дошці в дворику відділу полоністики зазначено, що поет і професор Ягеллонського університету був речником «польсько-українського зближення», і це лише невелике визнання заслуг класика української літератури на шляху до зміцнення добросусідських відносин між нашими народами. Література й мистецтво мають бути інструментами примирення менталітетів. Саме цьому присвятив своє життя Богдан Сильвестрович ЛепкийЩе з використаної для статті літератури:Богдан Лепкий – цікаві факти з біографії // https://brama.net.ua/bohdan-lep-4042/[12].