Посестри. Часопис №191 / Матіоли

Ми знайшли місце, де не чути сирен та обстрілів, і сидимо тут уже другий тиждень. Таких оаз в Україні все менше, вони стискаються і обвуглюються по краях, як шагренева шкіра, але поки що є. Щоб дістатися сюди, ми їхали цілий день трасою, ґрунтовою дорогою і бездоріжжям. На бездоріжжі я пробила колесо, довелося повертатися до цивілізації, ремонтувати, а потім знову маневрувати між ямами і залишками асфальту. Коли ми прибули у точку призначення, виявилося, що колесо знову спустило.

Того вечора я записала у щоденнику:

Скільки разів наша праця була марною, скільки разів ми починали все спочатку на тому самому піску, спостерігаючи за тими самими хвилями, які розмивають наші замки. Можливо, колись нам вдасться побудувати щось капітальне, щось таке, що витримає шторм і не розчиниться у хвилях, щось більш довговічне. Для цього нам потрібно трошки часу, трошки більше, ніж у нас є. Хоча би дітей підняти і вивчити, хоча би борги закрити, хоч би трошки утвердитися. І щоразу нам не вистачає кількох років, у кожному поколінні так. Так прикро.

Отже, місце без війни.

Вчора я сиділа у саду і тремтіла – не від страху, бо чого мені тут боятися? Від якогось невідомого відчуття, так ніби шкіру холодить невидимий вітер, якого ти не бачиш очима. У нас кажуть, це переляк наздоганяє. Цілком може бути, бо моєму переляку довелося за мною побігати, ще від того самого дня, коли тріснуло скло на балконі і склопакет обсипався на землю з дев’ятого поверху. «Мамо, це салют?» – запитав наймолодший син, тоді ще зовсім маленький. «Салют, дитино. – відповіла я. – Спи».

А може, причина не у протязі, який відчуваю тільки я і який не зникає ні вдень, ні вночі. Можливо, у всьому винна тиша, сповнена тріскотіння і шурхоту, а ще солодких ароматів матіоли – запашної невибагливої квітки, невіддільної від липневих ночей. Можливо, причина у особливій миті тривожного очікування, коли ти вдивляєшся зі світлого прямокутника дверей у темряву, і розумієш, що це вже сталося не раз і не два у твоєму житті. Добре знайомий квітковий запах потягнув за собою цілий сувій спогадів.  

Ось тобі чотирнадцять років, бабуся з дідусем, до яких тебе привезли на канікули, заснули, а ти вислизнула з дому, важко дихаючи від власної зухвалості. Ти вся трусишся, горло перехоплює спазмом, і ти не вдихаєш солодке нічне повітря, а ковтаєш його, як кисіль. Дослухаєшся до віддалених звуків, намагаючись вловити той самий єдиний, який тільки зараз тебе і цікавить – гуркіт двигуна саморобного латаного-перелатаного мотоцикла, яким до тебе має примчати такий самий чотирнадцятирічний кавалер. У нього полотняна жилетка на голе тіло, перероблена зі старого шкільного піджака, прикрашена залізними кнопками і ланцюжками, а ще сузір’я родинок під оком у формі ковша Великої Ведмедиці. Він так само засапався, ніби не їхав, а біг.

Ви проштовхуєте язиками повітря одне одному через рот, і ти одночасно бачиш себе зсередини і збоку, і думаєш, що варто було б це якось описати, все-таки перший поцілунок у житті. Звичка подумки прописувати речі, а потім переносити на папір, ніби довершуючи справу і пришпилюючи їх у реальності, народилася разом із тобою, ти так робила, скільки себе пам’ятаєш. Ненаписане існує наполовину, воно занадто мінливе і аморфне, все те, що ти не спромоглася записати, розтає, як туман у долині… І тому під ранок, коли баба вже прокинулися, але голосно сопуть у своєму кутку, а ти нарешті провалюєшся у величезну пухову перину, яка змикається над тобою шатром, ти формулюєш потрібні рядки.

«Сєгодня ми целовалісь с В.», – виводиш у зошиті, щойно прокинулася. Тоді трохи подумавши, додаєш: «с В. Б.». Так солідніше і водночас конспіративно; якби чужа людина ненароком догортала аж сюди, ніколи б не здогадалася, хто воно таке «ве. бе.». І так, звісно, щоденники у чотирнадцять років я вела російською, бо так робили всі мої подруги, і всі подруги подруг. Ми писали безкінечні твори на уроках російської мови, слухали пісні, обмінювалися російськими «цитатниками» і численними дівчачими анкетами цією мовою. Ми вважали нормою вміння перемикатися між мовами, не втрачаючи темпу розмови, і якийсь час думали, що усі так вміють, що ми природжені білінгви і що російська наряду з українською самі собою вкорінилися у нашій голові. Пам’ятаю свій перший дитячий шок від поїздки до росії – той шок, коли зрозуміла, що тамтешні діти не білінгви, що вони користуються тільки однією мовою і взагалі не розуміють української. Як же так? – дивувалась я собі. – Вони знають удвічі менше слів? Чому ж тоді вони так пишаються перед нами?

Складно сказати, коли я стала монолінгвом, у якому році відпала російська. Десь тоді, після перших поцілунків і першої зради того самого В. Б., який одного разу приїхав не до мене, а до сусідки, і я проплакала всю ніч на ґанку, а баба кректали і крутилися на ліжку, не наважуючись до мене підійти. Під ранок, коли вони затопили пічку, туди полетіли мої щоденники, і баба нічого не сказали, але пошурували добре рогачем, щоб воно перегоріло на попіл. Я кілька тижнів ходила тиха, плакала і худнула, незважаючи на щедру порцію пирогів з молоком і медом, які баба подавали до столу. А потім все якось владналося, замість Ве. став їздити Се., без жилетки, зате з добрими і лагідними очима, а восени я повернулася за парту, і з якогось доброго дива вихопила першу «двійку» з російської мови та літератури, і почала читати «Царівну» під тією ж партою, а потім у нас змінилися клас, викладачі, школа і сама країна, і потихеньку я зрозуміла, що мова повинна бути такою ж природною, як дихання, вона не потребує від тебе зусиль, от як співаєш, так і говориш, тими самими словами, що баба з дідом, і не треба переучуватися, воно і так усе виходить само собою.

Та підлітка існувала у іншому житті, зараз про неї нічого не нагадує, і я підозрюю, що дівчинки, яка могла згорнутися калачиком на подушці, і ще вистачало місця для кота, більше не існує... Зрідка, ніби спалахами, проскакує щось таке далеке і щемке, як от стара абрикоса, що втискалася гілками у вікно, описана у тому самому першому щоденнику. Чомусь мені було важливо записати, що стовбур абрикоси розчахнутий надвоє, а у щілині між гілками пташка зробила гніздо. Але тієї дитини, тієї руки, що виводили ці літери, і тих сторінок більше нема, і тільки у виняткових випадках, як от сьогодні, коли стою і палю у порожнечу, і цигарковий дим зливається із запахом матіол, за спиною у кімнаті щось починає ворушитися. Чи то давно вже покійна баба на примарному ліжку, чи то сюрчок у стіні.

Десять? Ні, трохи більше, одинадцять років тому я так само дослухалася до нічних звуків і вдивлялася у темряву до болю в очах. Мене трусило від страху, я чула цокотіння власних зубів і одночасно здригалася від недоречного сміху. «Треба це якось записати», – промайнула несподівана думка.

За мною, у єдиній спальні бабиної хати, дрімали мої доньки, двоє гарненьких дівчат. Перед сном я відвела старшу набік і ніяковіючи від абсурдної ситуації, попередила: якщо раптом вона почує, що хтось вибиває двері, якщо раптом я закричу, вона повинна взяти сестру за руку і тихо вилізти надвір через вікно. І тоді, не озираючись, бігти городами до лісу. Зі мною все буде добре, у мами є сокира, і хто б там не прийшов, я їх зупиню.

«Мам, ти що, кіно передивилася?» – прогнозовано запитала донька. – «Так, напевно. Нічого, не зважай». І от тепер діти бачать десятий сон, а я сиджу на ґанку в нічній сорочці із сокирою на колінах, і мені здається, що вуха видовжуються, як локатори, у намаганні розпізнати кожен шерех. Страшно, так страшно, аж запирає дихання, аж повітря із зусиллям проштовхується у легені, ніби я не дихаю, а п’ю.

Тоді у новинах вперше з’явилося слово «війна». На сході країни, у Донеччині та Луганщині, почалися бойові дії, які все рідше називали терористичними актами, а все частіше – воєнними операціями з розбивкою по секторах і фронтах.  До лікарень прибували поранені, люди виходили на перші військові похорони, шикувалися вздовж доріг і опускалися на коліна, коли проїжджав катафалк із накритою прапором труною. Весь асфальт перед катафалком був устелений квітами, і ці квіти ніхто не прибирав, вони так і всихали, і машини акуратно їх об’їжджали, щоб не розчавити.

У нашому прикордонні множилися чутки, говорили про банди мародерів у російській формі, які грабують сільські хати і ґвалтують жінок. Офіційні новини спростовували ці повідомлення, але один вихід на базар за інформаційним наповненням переважав усі офіційні повідомлення. Сьогодні на базарі розказали, що у сусідній громаді убито і спалено цілу сім’ю.

Люди боялися і озброювалися хто чим, у великій пошані стали мисливці, які виходили на патрулювання вулиць зі своїми берданками. У мене не було ані мисливця, ані рушниці у домі, але була велика дідова сокира, яку я з натугою піднімала обома руками, і я перетягла її з сараю у хату і поставила за дверима.

У Бога за дверима стояла сокира… крутилося у голові і змушувало пирскати нервовим, нездоровим сміхом. Хто ж не хоче відчути себе богом? Але ж не так, Господи. Боже, чому у тебе таке специфічне почуття гумору, чому ти постійно веселишся за наш рахунок?

Скажи мені, Боже, якщо можеш. А раптом станеться один випадок зі ста, що мені робити? Підставляти другу щоку? А діти, що буде з дітьми, якщо ті химерні тіні у кінці саду ущільняться, наберуть тілесної ваги і наблизяться до ґанку. Якщо чиясь нога відштовхне собаку, який он захлинається гавкотом, і загатить у двері. «Аткривай, мать!» Що мені тоді робити, Боже?

Як можна бути такою безпечною, як можна було досі не купити пістолет, автомат чи кулемет у дім, як можна не навчитися стріляти. Чим я від них відбиватимусь? Ось цим непідйомним обухом, цією сокирою? У мене не стане духу її навіть підняти, не кажучи про те, щоб опустити на живу руку чи голову, на живу плоть… Чи все-таки стане?

За спиною сопіли діти, мої маленькі солоденькі дівчатка, і от тоді, вперше у житті, я тверезо зважила таку можливість і дійшла певних висновків.

Наступного дня ми повернулися до Києва, під захист стін, мурів, армії, інституційних мандатів та міжнародної дипломатії. Перше, що я зробила по приїзді у місто, – записалася на курси медичної допомоги, навчилася перев’язувати рани і фіксувати переломи. Мене більше не смішить питання усіх новачків – як накласти турнікет на шию? Тому що я знаю, як; турнікет на шию не накладають, але перев’язку зробити можна. А другою справою було навчитися стріляти. Ми їздили на полігон, і старий солдат із прокуреними  руками нам усе розказав і показав, і дав можливість потренуватися. Це виявилося не так і складно. Що робити, – питала я його, – що нам робити, якщо ми потрапимо у полон. Як нам вижити?

– Плачте, – відповідав він. – Відразу ревіть, із соплями, сльозами, блювотою. Може, тоді вас не зачеплять. Може, зачеплять не відразу, у вас буде шанс.

Інерційна сила першого переляку виявилася такою великою, що я не зупиняюся і досі. Ми почали волонтерити іще тоді, у чотирнадцятому, і якимось чином сталося так, що вже за пів року я сиділа у бліндажі разом із військовими, рахуючи приходи і виходи, а на голову сипалася глина вперемішку з живими мишами.

– Чому ти тут? – запитав мене снайпер із чіпкими спокійними очима. Того дня він подарував мені рюмочку, виточену з гільзи власними руками. – Як ти тут опинилася, тут не місце для таких, як ти.

– То все від страху. Мені було дуже страшно влітку з сокирою в руках, я більше не хочу таке пережити.

– І тому ти тут без сокири?

– Як бачиш, дорогий Се., – сказала я. – Життя бентежне.

Мені було дуже страшно написати перший допис на фейсбуці. Я ніколи цього не хотіла і не розуміла соцмереж, для писання мені вистачало маленьких картатих записників, я навіть подумати не могла, що почну вивалювати свої думки для незнайомих людей.

Ще страшніше було відкрити перший збір і оприлюднити приватну карту для такого збору. Довго дивилася на перші гривні, що падали на рахунок, і фізично відчувала, як на плечі навалюється додаткова, небачена раніше відповідальність. Як я прозвітую перед усіма цими людьми? Як доведу, що все до копієчки витратила на військових? А раптом станеться якась помилка, а раптом я куплю якийсь брак чи барахло? Я не готова приймати рішення, мене ніхто цьому не вчив, у мене величезні прогалини з усіх сторін, я ні в чому не розбираюся, а особливо не розбираюся у війні…

Серце калатало у вухах, знову не вистачало повітря, я себе переконувала, що потрібно йти маленькими кроками. Не думай про кінцевий результат, думай про дорогу під ногами, думай про кожен нових крок і не далі цього кроку. Ми зрозуміємо це все потім, після перемоги, ми зберемося у старості за одним столом і будемо розказувати одне одному історії з цієї молодості.

Я бачила картину нашої старості перед собою ніби наяву. Ось ми, колишні військові та ветерани, приїхали у гості до Се. Кожен привіз із собою їжу в судочках, ми взяли дітей та внуків, кинули їм м’яч та надули басейн. І доки діти верещать і бігають двором, і бризкають одне на одного із водяних пістолетів, ми лежимо у шезлонгах, запиваємо шашлик вином і говоримо до самої ночі. Хтось узяв гітару і заспівав, хтось завівся у безкінечній суперечці про політику, і нам добре і млосно, і я заснула у цьому шезлонзі, заколисана зірками над головою, сюрчанням  цикад і тихими балачками, і чиясь рука прикрила мене у сні легенькою ковдрою.

Нам більше не страшно, ми знаємо, що найважливіша справа у нашому житті уже завершена, що ми зробили все, що могли, і передали естафету ось цим малюкам із водяними пістолетами з чистим сумлінням.

Мені чомусь здавалося, що перемога настане на початку літа. Невідомо якого року, але на святковому столі у нас буде полуниця, і солодкий запах матіоли змішуватиметься із ароматами смаженого м’яса і димом цигарок. Я уявляла це так, ніби бачила вживу, до мурашок по тілу, до оскоми на зубах, до ягідного соку на пальцях. Нам усім тоді вірилося, що ось-ось, іще трошки, і візія стане реальністю, потрібно тільки дотиснути, потерпіти, і зовсім скоро найгірше залишиться позаду.

Я все ще чіпляюся за цю думку і розраховую на той довбаний шезлонг. Щоправда, мені доведеться самій укриватися ковдрою, бо того, хто міг би її принести, більше нема. Іноді я збираюся з духом, відкриваю наше листування і читаю останнє повідомлення. Він пише про сон, у якому був величезною золотою  рибою у неозорому океані і плавав на хвилях вічного блаженства, а довкола нього виблискували лускою інші риби, великі і малі, і всім вистачало місця, і водна гладь простягалася у безкінечність.

Часом уночі я вдивляюся в небо, сподіваючись побачити відблиск тієї золотої луски, але з моїм зором це, звичайно ж, нереально. Тоді зітхаю, дістаю черговий записник і дописую кілька рядків, і у мене виходить іще один текст про літню ніч, який ніколи – ніколи! – не пояснює ту ніч як слід, і я переписую знову і знову, тоді спалюю на вогнищі, на мангалі чи у печі, і спересердя відмовляюсь від щоденників до кінця життя, але за пару місяців купую блокнот і починаю знову писати про матіоли і гніздо з пташенятами у щілині розчахнутої абрикоси.