Посестри. Часопис №189 / «чайки...»
чайки
по темній стіні дерев розбризкують світло
і чезнуть у закутках лісу затягуючи білі стібки
і тільки тоді жінки з молочними лицями
чорноту наносять тоненько на приступці храму
ця ставить відро з водою закочує рукави
ця до землі припадає підноситься знов припадає
ця з болем високим не криється і возносить плачі
оця її проклинає оця при порозі завмерла
з долонею над сідницями оправляючи складки сукні
ця шелестом вгору здіймається і витає
стільки білості делікатної і палкої вистачає щоб виламати
звук із приспаності розколисати в ніч загноєне серце
саме цього й чекали як одне стукіт відер і кроків
інтер'єри стають все ближчими і під градом дзвонів з землі
повертаються до ікони і знов обернувшись
вигинають свої тіла то на схід то на захід в молитві
з-під діафрагми все ще у передсерді покрадьки погляди
звертають до світу зашарілого від гріха проте вже за мить
з фрески Мадонни вони спивають зблідлість молочну далечі
нарешті проявлені час на свічки і то тут то там полумінь
запалюють гойдають кадила з ладаном спів возносять
дедалі вище і вище легко опадаючи в такт шелестять
сторінками книги тіла занурюють у літанії
ніби чорні лелеки у найвищому своєму польоті
дошки скриплять у них під колінами аж поки попрощані
тричі в темній ніші грудей долоні сховають
відходять світло затягуючи в темні закутки
на очах у людей ховають крила і гаснуть чайки


