Посестри. Часопис №185 / Станіслав Лем проти кліше: як роман «Нежить» переписав канон шпигунського роману. Частина перша

У 1965 р. Умберто Еко публікує працю «Наративні структури у творах Яна Флемінга», першу роботу, яка (разом із наступними) надасть автору неофіційне звання експерта з «бондології». У ній майбутній учений і письменник зі світовим іменем пропонує глибоке структуралістське прочитання бінарних опозицій у романах Я. Флемінга, вміло вписуючи їх у контекст тогочасних культурно-політичних тенденцій, що цікавили його як дослідника масової культури. Втім, один твір із творчості британського письменника У. Еко так і не береться аналізувати. Роман «Шпигун, який мене кохав» (1962) видається дослідникові нетиповим і випадковим у доробку Яна ФлемінгаEco, Umberto. “The Narrative Structure in Ian Fleming.” Scraps from the Loft, 23 Aug. 2020, https://scrapsfromtheloft.com/books/umberto-eco-narrative-structure-ian-fleming/ [1]. Його сюжет направду випадає з усієї бондіани, також незвичним для стилю Флемінга є наратор у першій особі, в ролі якого чергова кохана шпигуна Вів’єн Мішель, незвичною є і роль, відведена Бонду, – він з’являється лише в останній третині роману. Мало того, сам автор, погоджуючись із критиками, визнавав цей найкоротший текст із усієї «бондіани» не зовсім вдалим, віддаючи право кінопродюсерам використовувати назву, а не сюжет.

Таким же несподіваним і випадковим видається у доробку С. Лема роман «Нежить» («Katar»), уперше опублікований у 1976 р. Відомий загалу як письменник-фантаст, С. Лем у цьому тексті майже не торкається свої улюблених тем – міжпланетних подорожей, технологічної колонізації інших планет чи сатири на сучасне суспільство. Досі дослідники творчості С. Лема воліли розглядати важливі філософські питання, які турбували письменника: когнітивні проблеми комунікації (між людьми й інопланетянами, між людьми та штучним інтелектом), конечність людської еволюції та перспективи технологічного розвитку людства. У романі «Нежить» з’являються технологічні «новації», згадки про освоєння космосу та й, зрештою, головний герой роману – це колишній астронавт, який через алергію змушений працювати на Землі як шпигун-слідчий, а не відкривати нові планети, як то робить його «колега» Йон Тихий у «Зоряних щоденниках»«Dzienniki gwiazdowe».[2] (1957). Втім, тут письменник продовжує ревізію популярних жанрів у той самий спосіб, як і у відомому циклі оповідань «Зі спогадів Йона Тихого»Ze wspomnień Ijona Tichego».[3] (1960–1983 рр), де автор пародіює кліше фантастичної прози, розмірковуючи про актуальні проблеми сьогодення.

Цього разу, у «Нежиті», автор звернувся до незвичного для себе жанру шпигунського детективу. Сюжет видається спершу черговим використанням мотивів відомих сюжетів: про масові вбивства, вчинені або ж кровожерливим чи мстивим убивцею-одинаком, або таємничою та глибоко законспірованою організацією, яка переслідує власні цілі. Численні загадкові самогубства за сюжетом роману мали б наштовхнути на певний об’єднавчий фактор для пояснення злочину: усі жертви – чоловіки, що проходять курс лікування в одному з неаполітанських бальнеологічних закладів, після завершення лікування вони впадають у депресію та вчиняють самогубство або ж безслідно зникають. Однак саме розслідування, рухаючись за законами логіки, одразу наштовхується на незримі перепони у вигляді випадку.

Як відомо, С. Лем різко критикував структуралістів на зразок раннього У. Еко за неспроможність якісно проаналізувати твір та за творення власної міфології. Так, наприклад, у праці «Фантастика та футурологія» (1970) він уїдливо пише про подібність структурних моделей у романах Яна Флемінга та в епістолярному романі «Небезпечні зв’язки»«Les Liaisons dangereuses».[4] (1782) Шодерло де Лакло, що незалежно один від одного знаходять Р. Барт і Цв. Тодоров. Оскільки загальновідомим є захоплення С. Лема масовою культурою, зокрема фільмами про Дж. БондаKowalczyk, Janusz R. 2016. “The Many Masks & Faces of Stanisław Lem”, Culture.pl., 5 Oct. 2016, https://culture.pl/en/article/the-many-masks-faces-of-stanislaw-lem. [5] (до речі, до публікації роману «Katar», з 1962-го до 1974 рр, вже були екранізовані 9 романів Яна Флемінга), дозволимо собі припустити, що позірно «випадковий» для творчості письменника роман «Нежить» є логічною та «невипадковою» відповіддю на кліше шпигунського детектива і має на меті проілюструвати авторську концепцію випадковості в історії.

У вже згаданій праці У. Еко вирізняє 14 ситуацій, які породжують ті чи інші інваріанти, які використовує Ян Флемінг у всіх романах про Джеймса БондаEco, Umberto. “The Narrative Structure in Ian Fleming.” Scraps from the Loft, 23 Aug. 2020, https://scrapsfromtheloft.com/books/umberto-eco-narrative-structure-ian-fleming/[6]. Найбільш цікавими з них є бінарні опозиції «жінка – Бонд», «Великобританія – країни не англо-саксонського світу» (в романі С. Лема «США – Західна Європа), «випадок – планування» та «надмірності – міра». Власне, їх руйнує С. Лем у першу чергу, демонструючи читачеві новий тип супергероя-шпигуна, якого не цікавлять жінки та який із легкістю забуває свій головний атрибут – револьвер, до того ж він останнього не знає, хто ж лиходій, проти якого веде розслідування.

Відомий американський теоретик детективних жанрів Дж. Ґ. Кавелті зауважував, що подвійний сюжет властивий як і класичному детективному роману, так і антидетективному: історія спершу розповідається з урахуванням наявності доказів та з точки зору спостерігачів, а потім іще раз – як усе відбувалося насправді, коли завершується слідство й спостерігачам і читачу надають повну та цілковито ясну картину подійCawelti, J.G. 1997. “Canonization, Modern Literature, and the Detective Story”, in: Theory and Practice of Classic Detective Fiction. Ed. by J.H. Delamater, R. Prigozy. Westport; Westport, Connecticut; London: Greenwood Press, P. 10-11.[7]. До антидетективних романів, де часто зустрічаємоподвійний сюжет, Дж. Ґ. Кавелті зараховує і відповідні романи С. Лема, не називаючи їх (можемо припустити, що маються на увазі, звичайно, романи «Розслідування»«Śledztwo»[8] (до якого ще повернемось) і «Нежить»), але ставлячи в один ряд із текстами постмодерністів А. Роб-Грійе, Х. Л. Борхеса, В. Набокова та Т. ПінчонаCawelti, J.G. 1997. “Canonization, Modern Literature, and the Detective Story”, in: Theory and Practice of Classic Detective Fiction. Ed. by J.H. Delamater, R. Prigozy. Westport; Westport, Connecticut; London: Greenwood Press, P. 11.[9].

Справді, С. Лем демонструє непотрібність наявних доказів, інверсує постать слідчого-шпигуна і цілковито перекреслює властивий для жанру детектива логічний перебіг розслідування. У зв’язку з відверто показовою непотрібністю доказів, С. Лем створює цікаву парадигму випадковості, яку можна розглянути як додаткову до відомої дихотомічної доказової парадигми італійського історика культури К. Гінзбурга. Як відомо, К. Гінзбург пропонував зводити методи наукових досліджень до двох основоположних концепцій: перша передбачає аналіз деталей, які нібито є незначними на перший погляд, щоб на їхній основі вибудувати правильну та загальну картину про об’єкт (цей метод схожий на дедуктивний, тож недарма історик наводить літературний приклад – методику розслідування Шерлока Голмса); друга – галілеєвська парадигма, яка ґрунтується на застосуванні точних математичних методів, проведення експериментів, увага до повторювальності явищGinzburg, Carlo. 1989. “Clues: Roots of an Evidential Paradigm.” Clues, Myths, and the Historical Method. Translated by John and Anne C. Tedeschi, Johns Hopkins University Press, pp. 97–106.[10].

К. Гінзбург наголошує на тому, що дедуктивний метод також передбачає наявність інтуїції, яка допомагає робити правильні висновки про загальні явища на основі незначних деталей або явищ. С. Лем дискредитує не лише класичний для детективного жанру дедуктивний метод, а й показує нікчемність галілеївської парадигми.Так, спершу С. Лем обіцяє довірливому читачу неабияку загадку, розпочавши роман із типового для шпигунського детектива кліше: «Останній день тягнувся як ніколи. Не тому, що я був неспокійний. Я не боявся. Зрештою, не було чого. Я й далі почував себе самотнім у різномовному натовпі. Ніхто не звертав на мене уваги. Мої опікуни не лізли перед очі, власне, я їх і не знав. Хоч я не вірив, що зі мною може статись якась біда через те, що спав у Адамсових піжамах, голився його бритвою, ходив його слідами понад затокою, а все ж нетерпляче чекав завтрашнього дня, аби скинути чужу личину. По дорозі зі мною теж нічого не станеться. Адже і в нього на автостраді не впала й волосина з голови. А єдину ніч у Римі я мав перебути під особливим наглядом. Я переконував себе, що мені просто хочеться швидше закінчити цю безрезультатну операцію, і хоча й кликав на допомогу всю свою розсудливість, та раз у раз збивався з денної програми»Лем, С. 1990. “Нежить”, в: С. Лем. Кіберіада. Пер. з пол. М. Біденко, Л. Білик, М. Гандзій, О. Гриценко, Р. Доценко, Ю. Попсуєнко, І. Сварник, П. Таращук. Київ: Дніпро, С. 687.[11].

Зрозуміло, що мова про таємного агента, який не бажає, щоб його викрили, виконує чиюсь чужу роль, але який має спільників. Лише пізніше читач дізнається, що астронавт-слідчий виконував симуляційну гру (застосовуючи експериментальний метод галілеївської парадигми), намагаючись відтворити повсякденне життя однієї з жертв, щоб пізніше з’ясувати причини її смерті. Але особливості зазначеної місії цілком не зрозумілі, натомість наратор уперто зупиняється на деталізації непотрібних для динаміки сюжету дескрипцій постійної боротьби шпигуна із нежиттю або ж його проблем із травленням. Зрештою, симуляційний експеримент так і завершується невдачею – у символічний спосіб демонструючи нездатність традиційної науки розв’язати проблематику, за якою стоїть воля випадку, а не злий умисел людини.